Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Марта 2015 в 22:54, курсовая работа
Дональд Бартельмі – один із яскравих представників американського постмодернізму. Він один з найбільш незвичайних письменників XX століття, який у своїх творах використовував інтертекстуальність та уміло поєднував гротескно-комічні сюжети, абсурдні, нелогічні діалоги з аналізом і критикою американського суспільства споживання.
Інтертекстуальність – поширений прийом створення художнього твору в постмодернізмі, прийом художньої гри смислами, різними контекстами, внутрішньої діалогічності створюваного тексту.
Алюзія – один з головних методів ремінісценції – деякий запозичений елемент у створеному тексті, що викликає асоціацію з вже існуючими текстами або відсилає до певних історичних, культурних і біографічних фактів. Алюзія (лат. allusio – « натяк, жарт») – стилістична фігура, що містить явну вказівку або виразний натяк на якийсь літературний, історичний, міфологічний чи політичний факт, закріплений в текстовій культурі або в розмовній мові [20, c. 21]. У визначенні І. В. Арнольда алюзія – «прийом вживання якого-небудь імені або назви, натякає на відомий літературний чи історико-культурний факт» [1, c. 25] – це стилістична фігура <…>, яка спирається на екстралінгвістичні припущення того, хто говорить, і слухача, автора і читача, на історико-культурний компонент їх фонових знань.
М. Д. Тухарелі пропонує наступну класифікацію алюзій за їх семантикою:
1. Імена власні – антропоніми. До цієї групи також відносяться: зооніми – імена тварин, птахів; топоніми – географічні назви; космоніми – назви зірок, планет; ктематоніми – назви історичних подій, свят, художніх творів і т.д.; теоніми – назви богів, демонів, міфологічних персонажів і т.д.
2. Біблійні, міфологічні, літературні, історичні та інші реалії.
3. Відзвуки цитат, ходових висловів, контамінації, ремінісценції [35].
Алюзії широко використовуються в творчості сучасних постмодерністів. Наприклад, назва книги В.Пелєаіна «Empire V» безпосередньо пов'язана з її перекладом з англійської мови і відсилає до роману А. Проханова «Симфонія П'ятої імперії». Ідея роману Проханова: «П'ята Імперія» забезпечить майбутність і благоустрій дорогоцінної російської цивілізації в сучасному катастрофічному світі. Таким чином, автор наштовхує читача на думку про відродження могутньої імперії, покликаної відкрити нову віху в розвитку сучасної історії. З іншого боку, «Ампір В» – це гра слів: якщо переставити першу букву, виходить слово «Вампір». В основі цього лежить обігрування і переплетення смислів, що створюють фантастичний, екстраординарний і страхітливий образ – героя вампіра.
Дослідник інтертекстуальності В. П. Москвін розмежовує терміни «цитата», «ремінісценція» та «алюзія». Ремінісценція (лат. Reminiscentia – «спогади») – літературна цитата, є «повним і точним відтворенням частини якого-небудь тексту, алюзія – фрагментарне, неточне; від цитування ці дві фігури мови відрізняє лише відсутність посилальної частини» [26, с.63]. Ремінісценція – це прийом, розрахований на те що «адресат мови згадає текст, який послужив джерелом «цитати без лапок» [26, с. 64].
Таким чином, алюзія і ремінісценція – це художньо-стилістичні прийоми, прихованого посилання на конкретний літературний твір, яке передбачає сприйняття й декодування читачем цього натяку – є найбільш уживаними засобами вираження інтертекстуальних включень.
Творчість сучасного американського письменника-постмодерніста Дональда Бартельмі добре відома як за кордоном так і вітчизняному читачу. Його проза багато в чому побудована на грі слів, важко перекладається. Але це не впливає на те, що Д. Бартельмі – хороший письменник, він дуже добре писав, віртуозно грав словами, вмів побудувати свої, начебто, безсюжетні розповіді таким чином, що вони захоплюють читача. Розповіді Д. Бартельмі дуже цікаво читати.
Особливості індивідуального стилю Д. Бартельмі визначає інтертекстуальність. Для стилю письменника характерно:
Бартельмі замінює реальне «поетичним», таким собі метатекстом, «надреальністю», яка вибудовується без найменшої турботи про відображення дійсності в її справжньому вигляді. В цілому, Д. Бартельмі прагнув підпорядкувати форму прямому зображенню абсурдного і незв'язного потоку.
Інтертекстуальність є стильовою константою у творчості Д. Бартельмі, оскільки вона виявляється в усіх, без винятку, творах художника, хоча й з різною силою на етапах його творчого шляху.
Таким чином, використання світоглядно-художнього принципу культури постмодерну – інтертекстуальності як стильової константи у творчості сприяло читацькому успіху і літературно-критичній популярності Д. Бартельмі.
Постмодерністські тексти Д. Бартельмі досить складні для розуміння. А. М. Люксембург і Г. Ф. Рахімкулова називають такі тексти ігровими, оскільки вони сприймаються не відразу, а через гру, запропоновану їх авторами [14]. Дійсно, Д. Бартельмі спростовує всі традиційні уявлення про сюжет, характерах і хронології, про синтаксис і метафоричної системі. Пародіюючи побиті кліше як масової, так і елітарної культури, його тексти балансують на хиткій межі реальності і ілюзії..
Функції інтертекстуальності в творчості Д. Бартельмі різноманітні. Інтертекстуальність:
Завдяки тотальному принципу гри, інтертекстуальності, пародіюванню, зниженню т. п. в текстах Д. Бартельмі відбувається змішання часів, культур, мов, реальних фактів і вимислу.
Таким чином, інтертекст у творах Д. Бартельмі може бути поліфункціональним, виконуючи одночасно кілька художніх функцій.
Для опису авторського стилю письменника важливою є класифікація тих засобів, за допомогою яких письменник вводить у свій текст «голос» іншого тексту.
Серед мовних засобів постмодерністського тексту Д. Бартельмі особливе місце займають каламбури. Приклади з розповідей: «с такой высоты хороший хозяин собаку не выкинет»; «маленькая собачка до старости курок»; «гончие псы павшие как павшие ангелы»; «крошечные калибра колибри», «падучие собаки», «собаке собачья жизнь» [2].
В текстах Д. Бартельмі також виявляється прийом навмисного помилкового цитування: наводяться вигадані, містифіковані джерела цитування. Так, в оповіданні Д. Бартельмі «Смерть Едварда Ліра» розповідається про зовсім абсурдну виставу, присвячену смерті відомого поета, автора лімериків (абсурдних віршів), і наводяться вірші Теннісона, які нібито написані на смерть Е. Ліра: "Мало-помалу смерть Эдварда Лира приобрела такую популярность, что ее римейки ставились во всех уголках страны и пользовались бешеным успехом. В провинциальных городах смерть Эдварда Лира можно посмотреть и сейчас, в вариантах, обогащенных научной интерпретацией и тщательной выверкой текста, ну и, конечно же, следующих современной моде" [2, с. 439].
Щоб представити своє власне бачення всієї абсурдності реальності Д. Бартельмі використовує у творах рекламний жаргон, підроблені примітки, натяки, які складно сприймаються, а також різні орфографічні примхи.
Естетико-поетична система творів Д. Бартельмі, переводячи загальнокультурну проблематику на рівень оповіді про долю особистості, формує особливий тип гумору – чорний, в якому комічне перестає бути самоціллю і стає засобом вираження трагічного і драматичного пафосу. Цей тип гумору мислиться письменником як головний символічний спосіб подолання деградації сучасної культурної свідомості.
Д. Бартельмі використовує цікаві прийоми будови тексту в своїх творах: він руйнує традиційну послідовно-логічну організацію тексту. Насамперед, знищується сюжетна зв'язність. Письменник нерідко опускає в творах вузлові сюжетні елементи, зводячи майже нанівець фактичну інформацію, передану читачеві. В результаті текст дробиться на окремі слабо пов'язані між собою фрагменти
Отже, Д. Бартельмі активно використовував різні форми інтертекстуальності: цитати (прямі-непрямі, повні-неповні, точні-неточні) та різні утворення на їх основі (морфологічні, граматичні, синтаксичні тощо), алюзії та ремінісценції, різні види пародії – бурлеск і травестію, іронію, гротеск і чорний гумор, стилізацію, фрагментарність тексту та ін.
В 1982 році вийшла збірка Д. Бартельмі «Шістдесят історій». Вона вважається вінцем творчості письменника, бо автор особисто відібрав для збірки кращі свої твори за 20 років. Дивовижна уява, тонкий чорний гумор і здатність доводити реальність до абсурду поставили збірку «Шістдесят історій» в ряд найкращих творів літератури постмодернізму.
У своїх коротких оповіданнях та новелах Д. Бартельмі описує світ настільки нереалістичним, що традиційні способи художньої літератури вже не можуть охопити його. Н. Мельников назвав оповідання із збірки "Шістдесяти оповідань" "експериментальними" опусами з їх осколковою композицією і каламутним словесним потоком малюнків [25].
Розповідь «The Dolt» («Дурень») яка увіходить у збірник «Шістдесят розповідей» рясніє інтертекстуальними посиланнями і є яскравим прикладом творів, в яких присутні різні форми інтертекстуальності (цитування, алюзії, пародіювання, фрагментарність, гра слів, каламбур).
При чому, здебільшого автор сам підказує джерела своїх цитацій, алюзій, каламбурів. Наприклад, до фрази «Этот мужик отправился в Севилью посмотреть, действительно ли ад – город, во многом на нее похожий» [2, с. 71] наводиться пояснення: «Аллюзия на П. Б. Шелли: «Ад это город, во многом подобный Лондону» и, может быть, на А. Теннисона: «Севильские собаки, дети дьявола» (это он про испанских моряков)» [2, с. 71]. Для іншого інтертестульного включення – «В этот момент на пороге возник son manque» [2, с. 78] – наступне пояснення: «Son manque. Если считать «son» английским словом, получается «блудный сын», если французским, получается «блудный звук» – в полном соответствии с обликом этого блудного сына» [2, с. 78].
Автору подобається долучати читача до культури інтертекстуальності, звертати його до текстів світової культури. Він навіть нс тримався від міркувань щодо природи інтертексту: «Такие слова вставляются кое-где в текст для его оживления, – объяснил он. – Эти слова, они хоть и старые, но такие старые, что, получается, вроде как новые. Только тут нужно действовать осмотрительно, чтобы контекст подсказал читателю, о чем, собственно, речь. Нельзя, чтобы просто затемнялся смысл» [2, с. 72].
Оповідання Д. Бартельмі побудоване на основі оригінальної, авторської полістилістики, яка поєднує в межах одного оповідання іронічно представлені публіцистичний, науковий, художній і розмовний стилі: «содержало экзаменационные вопросы», «шарахнуть», «удивленно глазея», «слывшего человеком способностей необычайных», «отведя в наикритичнейший момент сражения находившуюся под его командованием колонну» [2, с. 70-78].
Імітація або присутність в оповіданні декількох стильових пластів, знакові коди яких піддаються іронічним переосмислення, створюють фрагментовану структуру оповідання. За рахунок цього здійснюється децентрація тексту, текст перетворюється у втілення стильової гри, пастиш – пародійно-іронічне використання різних художніх кодів (стилів, манер),
Отже, розповідь Д. Бартельмі «The Dolt» є системою явних і прихованих цитат, які служать елементами композиції тексту і підтверджують думки і уявлення головного героя про оточуючу його дійсності. В оповіданні зустрічаються різні види інтертексту, починаючи з історії та культури людства і завершуючи конкретними літературними джерелами. Фрагментована структура тексту створюються за допомогою присутність в одному тексті декількох стильових пластів, знакові коди яких піддаються іронічним переосмисленням.
Відповідно до діалогічних концепцій (М. Бубер, М. М. Бахтін, B. C. Біблер), які стали джерелом усвідомлення інтертекстуальності, діалог – це взаєморозуміння, яке бере участь в цьому процесі, і в той же час збереження своєї думки в іншому і збереження дистанції. Діалог – це завжди розвиток, взаємодія, це завжди об'єднання, а не розкладання. Діалог – це показник загальної культури суспільства.
За теорією інтертекстуальності Ю. Кристєвої, передтекст кожного окремого твору є не тільки сукупність всіх конкретних попередніх текстів, але і сума, що лежать в їх основі, загальних кодів і смислових систем. Між новим створюваним текстом і попереднім "чужим" існує загальний інтертекстуальний простір, який вбирає в себе весь культурно-історичний досвід особистості.
Р. Барт сформулював максималістську версії теорії інтертекстуальності, згідно з якою весь текст – це цитата без лапок. Дослідник вважав, що кожний текст є інтертекстом на різних рівнях у формах, що більш-менш впізнаються: тексти попередньої культури й тексти оточуючої культури. Кожний текст, на його думку, є певним відгуком на старі цитати.
За допомогою інтертекстуальності в світоглядно-мистецькому напряму постмодернізму створюється нова реальність і принципово нова, друга мова культури. Постмодерна культура не претендує на створення абсолютно нового, а звертається до минулого, до самих різних епох: історичних і художніх, тому для неї характерний стилістичний плюралізм. Його сенс полягає у співіснуванні і взаємодії художніх стилів не тільки в кількох творах, але і в одному.