Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Марта 2015 в 22:54, курсовая работа
Дональд Бартельмі – один із яскравих представників американського постмодернізму. Він один з найбільш незвичайних письменників XX століття, який у своїх творах використовував інтертекстуальність та уміло поєднував гротескно-комічні сюжети, абсурдні, нелогічні діалоги з аналізом і критикою американського суспільства споживання.
Інтертекстуальність – поширений прийом створення художнього твору в постмодернізмі, прийом художньої гри смислами, різними контекстами, внутрішньої діалогічності створюваного тексту.
Таким чином, Р. Барт сформулював максималістську версії теорії інтертекстуальності, згідно з якою весь текст – це цитата без лапок. Дослідник вважав, що кожний текст є інтертекстом на різних рівнях у формах, що більш-менш впізнаються: тексти попередньої культури й тексти оточуючої культури. Кожний текст, на його думку, є певним відгуком на старі цитати.
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття ХХ століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних [16].
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Категорія інтертекстуальності є одним з основних принципів постмодернізму. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
Серед перших виразно постмодерністських творів – романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).
Таким чином, за допомогою інтертекстуальності в світоглядно-мистецькому напряму постмодернізму створюється нова реальність і принципово нова, друга мова культури. Постмодерна культура не претендує на створення абсолютно нового, а звертається до минулого, до самих різних епох: історичних і художніх, тому для неї характерний стилістичний плюралізм. Його сенс полягає у співіснуванні і взаємодії художніх стилів не тільки в кількох творах, але і в одному.
Серед основних функцій інтертекстуальності виділяють: інформаційну, поетичну, текстоутворюючу.
Інформативна функція або функція інформування є невід’ємною функцією будь-якого тексту. Говорячи про функції інтертекстуальності в художньому тексті, дослідники в першу чергу звертають увагу на те, що інтертекст дозволяє ввести в свій текст деяку думку або конкретну форму представлення думки, об'єктивувати її до існування даного тексту як цілого. Таким чином, «кожен твір, вибудовуючи своє інтертекстуальне поле, створює власну історію культури, переструктурується весь попередній культурний фонд» [41; с. 408].
Дане висловлювання означає,
що в художній текст можна
ввести і фрагменти текстів
інших мистецтв. Так, наприклад, взаємодіють
словосполучення «Темна фігура»
Поетична функція: читання інтертексту представляється як якась гра. Так, можна зустріти різноманітні трансформації назви повісті Е Хемінгуея «Свято, яке завжди з тобою», одна з яких – «Перекладач, який завжди з тобою», або «У готелі все повинно бути прекрасно!» – змінена чеховська фраза: «У людині все має бути прекрасним...». Прикладом прецедентності з класики може служити і назва статті «Служити б радий.», яка відносить нас до безсмертного творіння Грибоєдова «Лихо з розуму» [31].
Серед функцій інтертекстуальності дослідники відзначають особливу роль “конструктивної, текстопороджувальної” функції [13, с. 171]. Текстоутворююча функція здійснюється тоді, коли інтертекстуальне включення є темою повідомлення, створює його змістовну основу. З цього приводу І. Смірнов слушно зазначає: “Зміст художнього твору повністю або частково формується через посередництво посилання на інший текст, який відшукується у творчості того ж автора, у суміжному мистецтві, суміжному дискурсі або в попередній літературі” [32, с. 11].
Наприклад, газетні та журнальні заголовки, побудовані на цитатах і алюзіях: «Росіяни підсолодили пігулку»; «Не обкладайте мене без потреби (стаття про податки)»; ««Оскар» невезіння»; «Створення суші (матеріал про японську кухню)». Наявність «чужого слова» у заголовку – сильній позиції твору – великою мірою підкреслює намір автора вийти на рівень інтертекстуальності діалогу. Поряд з цим цитований текст виступає як система, що інтерпретує, по відношенню до того тексту, в заголовку якого він цитується.
Заголовок є засобом позначення співвіднесеності твору з іншим, коли в нього включаються ім'я персонажа попереднього тексту чи натяк на схожість з сюжетною лінією, наприклад: "Страждання молодого В." У. Пленцдорфа – "Страждання молодого Вертера" Гете ; "Доктор Фаустус" Т. Манна – "Фауст" Гете; "Мсьє Кіхот" Г. Гріна – "Дон Кіхот" Сервантеса та ін.
Цитату-заголовок Н. Фатєєва називає пара текстуальність [37, с. 34]. Це згорнутий зміст літературного твору, його коротка програма, а також ключ до розуміння. Тема є метатекстом відносно тексту. Заголовок-цитата – це інтертекст, відкритий для тлумачення. Письменник не просто запозичує чужі мовні форми для назви свого твору, щоб з їх допомогою відобразити суть власного художнього твору, він нашаровує на них новий образний зміст.
Епіграф також має велику можливість для актуалізації ретроспективних зв'язків двох текстів в силу своєї схильності в сильній позиції тексту. Вибір імені персонажа або введення в текст літературних героїв з інших творів є засобом реалізації художньої інтертекстуальності. Так, у романі У. Еко "Ім'я троянди" співвіднесеність детективної лінії з традицією детективних романів Конан Дойля актуалізується завдяки одному тільки імені головного героя – Баскервіль.
Таким чином, серед основних функцій інтертекстуальності виділяють: поетичну, інформаційну, текстоутворюючу.
Для опису ідіостилю письменника важливою є класифікація тих засобів, за допомогою яких письменник вводить у свій текст «голос» іншого тексту. Так, на думку Хайнемана, інтертекстуальність може проявлятися в наступних формах – цитати, натяки, парафрази, текстовий колаж, пародії, травесті [39, с. 60]. У. Еко вважає, що відголоски інших текстів в даному тексті можуть обзиватися у вигляді безпосереднього цитування, центонності (незакінченого цитування), алюзій, плагіату, пародіювання, іронічної гри з запозиченими елементами, створення нових варіацій вже існуючого [40, с. 60].
Цитування – одне з основних понять інтертекстуальності. Цитата – це точне або дещо трансформоване відтворення зразка.
Поняття цитати не є однозначним, тому воно привертає увагу дослідників, які намагаються подати своє розуміння цитати як текстового феномена в системі координат інтертекстуальності. Так, Р. Барт вважає цитатою будь-яке запозичення будь-якої частині тексту-донора текстом-реципієнтом: «Я насолоджуюся цією владою словесних виразів, коріння яких переплуталися абсолютно довільно, так що більш ранній текст виникає з пізнішого» [3, с. 491]. Н. П’єге-Гро називає цитату «показовою формою інтертекстуальності» [30, с. 84], оскільки вона безпосередньо демонструє, як один текст включається в інший.
Н. Бєлозєрова розрізняє такі функції (цілі) цитування [6]:
– доказова функція (цитата-аргумент),
– ілюстрація суджень автора (цитата-приклад),
– вираження точки зору автора за допомогою чужих слів, посилання на авторитет (цитата-заступник).
Пародія як форма гіпертекстуальності – «жанр літературно-художньої імітації, наслідування стилю окремого твору, автора, літературного напрямку, жанру з метою його осміяння. Автор пародії, зберігаючи форму оригіналу, вкладає в неї новий зміст, який контрастує з нею, по-новому висвітлює пародійований твір і дискредитує його» [20 с. 604]. Пародія характеризується перенесенням провідних стильових рис одного тексту в інший текст.
Пародія являє собою когнітивну метафору об'єкта, який пародується в тому сенсі, що вона перетворює, трансформує прототекст, репрезентує його провідні риси в критично-комічному світлі. Пародія дає новий погляд, нове бачення тексту, який пародується, вона має на увазі порівняння двох текстів, в результаті якого створюється комічний образ прототексту.
В якості основної риси пародії дослідники визначають коригувальну іронію. Наслідування стає можливим лише як елемент літературної гри з читачем, іронії, як це мало місце, зокрема, у романах Фаулза «Колекціонер» і «Волхв». Найбільша пародія світової літератури – «Дон Кіхот» Сервантеса –пародія на лицарський роман.
Таким чином, для інтертекстуальної модифікації літературного твору характерні такі риси як гра цитація, іронія, пародія. Цитата – це відтворення компонентів претексту зі збереженням тієї предикації (опису деякого положення речей), що встановлена у тексті-джерелі; при цьому можливо точне або трохи трансформоване відтворення зразка. Пародія являє собою когнітивну метафору об'єкта, який пародується в тому сенсі, що вона перетворює, трансформує прототекст, репрезентує його провідні риси в критично-комічному світлі.
Ще А. Н. Веселовський у роботі "Поетика сюжету" висловлював надію, що в майбутньому, коли всі сюжети оповідної літератури будуть вивчені, можна буде виділити типові схеми, за якими будується сюжет [10, с. 301]. Використання чужих сюжетів, створення творів «за мотивами», варіацій на відомі теми для деяких письменників стало найважливішим способом власного художнього висловлювання, які реалізують індивідуальне авторське розуміння історії і уявлення про те, як здійснюється робота культурної пам'яті.
Більшість дослідників побачили в повісті Джона Фаулза «Колекціонер» нову інтерпретацію оригінального сюжету і проблематики п'єси У. Шекспіра «Буря». У повісті «Колекціонер» Дж. Фаулз дає «метафізичну притчу, у якій представив англійську низову людину в образі деякого хтонічного чудовиська. Героїня повісті так прямо його і називає – Калібан; сама ж вона Міранда: буквальне проходження шекспірівській п'єсі про красуню і чудовисько, свідоме оголення задуму» [27, с. 217].
Літературні аналогії в Дж. Фаулза виявляються на двох рівнях: зовнішньому і внутрішньому. До зовнішніх аналогій відносяться імена головних героїв – Калібан, Міранда; домінуючі риси характеру цих персонажів; на внутрішньому рівні просліджується ідейна наступність, що виявляється у відношенні до мистецтва як джерела духовного життя людства [35]. Шекспірівську «Бурю» Фаулз сприймає як п'єсу про перемогу істинної культури над бездуховністю, шляхетності і порядності – над фальшивими цінностями. Глибокого сенсу набуває в цьому контексті образ «острова» і мотив «перебування на острові». Герої шекспірівської «Бурі» опиняються на острові, де мудрий Просперо, вгамовуючи егоїстичні прагнення і в самому собі, і в інших, допомагає людям повернути душевну рівновагу, відчути красу природи. Письменник дає власне бачення конфлікту шекспірівської п'єси, яка торкається актуальних філософсько-естетичних проблем.
В повісті Фаулза розвивається тема «острова», боротьби життя і смерті, розуму і мороку безумства, краси й утилітаризму. Тут знайшли віддзеркалення роздуми автора про місце художника в сучасному суспільстві, про творчість як особливий спосіб реалізації особи, про сенс художній діяльності.
Таким чином, художня переробка сюжетів дозволяє авторам знову звернутися до вічних питань, що хвилюють людство.
1.4.3. Аллюзії та ремінсценції
Ремінісценція (спогад) – це один з прийомів інтертекстуальності, що полягає у використанні загальної структури, окремих елементів або мотивів раніше відомих творів мистецтва на ту ж (або близьку) тему. В «Короткій літературній енциклопедії» вона визначається як «несвідоме запозичення автором чужих образів або ритміко-синтаксичних ходів [20, c. 254]. На думку Є. І. Замятіна, ремінісценція – головний «свідомий» прийом авторського текстотворення, розрахований на пам'ять читача, провокуючий у нього виникнення складних асоціацій за рахунок натяків на творчість іншого письменника. Прийомом ремінісценції досягається додаткова мета – художня економія [11, c. 36].