Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Марта 2015 в 22:54, курсовая работа
Дональд Бартельмі – один із яскравих представників американського постмодернізму. Він один з найбільш незвичайних письменників XX століття, який у своїх творах використовував інтертекстуальність та уміло поєднував гротескно-комічні сюжети, абсурдні, нелогічні діалоги з аналізом і критикою американського суспільства споживання.
Інтертекстуальність – поширений прийом створення художнього твору в постмодернізмі, прийом художньої гри смислами, різними контекстами, внутрішньої діалогічності створюваного тексту.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра теорії та історії світової літератури
КУРСОВА РОБОТА
з історії зарубіжної літератури
на тему : Функції інтертекстуальності в творчості Д.Бартельма на прикладі оповідання “The Dolt” (“Дурень”) із збірки оповідань “Sixty stories”
Студентки 2 курсу Па 14-12 групи
Напряму підготовки філологія
Спеціальності переклад
Кублій Я.В.
Члени комісії:
______________________________
______________________________
м.Київ - 2014
ЗМІСТ
Дональд Бартельмі – один із яскравих представників американського постмодернізму. Він один з найбільш незвичайних письменників XX століття, який у своїх творах використовував інтертекстуальність та уміло поєднував гротескно-комічні сюжети, абсурдні, нелогічні діалоги з аналізом і критикою американського суспільства споживання.
Інтертекстуальність – поширений прийом створення художнього твору в постмодернізмі, прийом художньої гри смислами, різними контекстами, внутрішньої діалогічності створюваного тексту. Цитата або ремінісценція в інтертексті нагадує про своє первісне значення і одночасно служить вираженню якогось іншого сенсу.
Ступінь розробленості даної проблеми. В монографіях про модерністську літературу США дослідники А. Звєрєв і В. Оленева дають загальну характеристику творчості Д. Бартельмі. Виявленню своєрідності творчої манери Д. Бартельмі в контексті постмодерністської літератури, становлення якої багато в чому визначається загальною комунікативною кризою, присвятила свою дисертацію С. Ковальова. Актуалізацію інтертекстуальності взаємовідносин у добутках Д. Бартельмі розглядає в своїх публікаціях О. Лучинська. Сам термін «інтертекстуальність» був введений в 1967 р. французьким філологом постструктуралістської орієнтації Ю. Кристєвою.
Актуальність дослідження визначається відсутністю у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві спеціальних праць, присвячених вивченню інтертекстуальності в творах Д. Бартельмі. Творчість американського письменника-постмодерніста є напрочуд цікавою для вивчення специфіки інтертекстуальності, оскільки письменник широко використовував “чуже слово” у пошуках нових шляхів розвитку художньої прози.
Об’єктом даної курсової роботи є оповідання Д. Бартельмі «The Dolt» («Дурень»).
Предметом дослідження є функції інтертекстуальністі в творчості Д. Бартельмі.
Метою даної роботи є дослідження функцій інтертекстуальності в оповіданні Д. Бартельмі «The Dolt».
Завдання курсової роботи:
1. Розглянути основні етапи розвитку теорії інтертекстуальності.
2. Дослідити категорію інтертекстуальності як організуючий принцип постмодерністського дискурсу.
3. Проаналізувати способи та функції інтертекстуальності в тексті.
4. Визначити особливості застосування цитування та пародіювання в новелі Д. Бартельмі «The Dolt».
Методи дослідження. В курсовій роботі використовуються такі методи дослідження: порівняльно-історичний, системний, компаративний і структурально-функціональний аналіз.
Теоретико-методологічною базою курсової роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених, які досліджували проблемам інтертекстуальності: М. Бахтіна, Р. Барта, М. Ямпольського, Ю. Кристевої, Н. Фатєєвої, Н. Кузьміної та ін.; роботи критиків та літературознавців, які займались вивченням міжтекстових зв’язків у творчості Д. Бартельмі: А. Звєрєва, С. Ковальової, О. Лучинської.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів з підрозділами, висновків, резюме та списку використаної літератури.
Проблеми міжтекстових взаємодій давно привертали увагу дослідників літератури. Новий імпульс дослідженням в цій області додало введення в науковий ужиток поняття інтертекстуальності (в дослівному перекладі з латинської «переплетення текстів, присутність одного тексту в іншому» [15, с. 8]). В даний час воно набуло широкого розповсюдження в літературознавстві, лінгвістиці, культурології.
Поняття “інтертекстуальність” доволі багатоаспектне, і конкретне його трактування істотно різниться залежно від теоретичних та філософських установок, якими керується у своїх розвідках той чи інший дослідник. Спільним для всіх є лише постулат, що кожний текст – це “реакція” на попередні тексти.
У своїх роботах М. М. Бахтін, Ю. Крістєва, Р. Барт фіксують залежність всякого тексту від глобального культурного гіпертексту.
Дослідники вважають, що інтертекстуальність завжди мала місце в художній літературі, навіть у давній. Однак перші теоретичні праці стосовно даного явища з’явилися лише в XX столітті, коли інтертекстуальність виходить на перший план у літературі.
М. Ямпольський [41] називає три основних джерела усвідомлення інтертекстуальності: теоретичні погляди Ю. Тинянова, для якого інтертекст реалізується в пародії як двоплановому тексті, вбирає в себе трансформований текст-попередник зі зміщеною смисловою стороною; концепція М. Бахтіна, для якого діалог текстів – це, перш за все, діалог культур, і теорії анаграм Ф. де Соссюра.
Вчення про пародії Ю. Н. Тинянова, представника російської формальної школи, націлене на вивчення вторинних текстів, в основі яких лежить наслідування тексту-оригіналу [36].
Анаграма – це спосіб формально-семантичної організації тексту, при якому повтори звуків і складів (букв і комбінацій) відтворюють центральне в смисловому відношенні слово даного тексту [23, с. 120]. Принцип анаграм, за Ф. де Соссюром, полягає в зашифровці і передачі окремих складів, фонем і цілих текстів древніх мов для відтворення деяких рис стародавніх поетичних текстів. Ф. де Соссюр виявив, що в гімні «Рігведи» зашифровано ім'я Бога, вимовляти і писати яке в давнину було заборонено [33, с. 640].
Діалогічні концепції походять від Сократа, який вважав, що діалог – це «безпосередній контакт співрозмовників, спільний пошук істини в ході бесід і суперечок» [17, с. 134].
Його послідовники в особі М. Бубера [8], М. М. Бахтіна [4; 5], B. C. Біблера [7] та інших вчених розглядають діалог як універсальну категорію людського буття. З цього приводу М. М. Бахтін писав: «Діалогічні відносини – це майже універсальне явище, що пронизує всю людську мову і всі відносини і прояви людського життя, взагалі все, що має сенс і значення < ...>. Де починається свідомість, там починається і діалог» [4, с. 71].
Центральна ідея філософії М. Бубера – буття як діалог між Богом і людиною, людиною і світом. Людина знаходить власну сутність тільки вбираючи в себе уселюдське, співвідносячи себе з іншими людьми [4, с. 71].
Діалог М. М. Бахтіна – це, з одного боку, взаємодія і взаєморозуміння сторін-учасниць, а, з іншого боку, діалог – це «збереження своєї думки» і «збереження дистанції (свого місця)» [5, с. 430], з чого закономірно випливає його вчення про поліфонію, при якій кожен голос має право на своє існування. Термін М. М. Бахтіна «поліфонічність» означає багатоголосся, тобто спільну присутність в одному творі ідеологічно рівноправних голосів персонажів, включаючи автора [4].
У своїй теорії поліфонічності М. М. Бахтін стверджує, що немає і не може бути ізольованого мовного твору, що «жодне висловлення не може бути ні першим, ні останнім. Воно тільки ланка в ланцюзі і поза цим ланцюгом не може бути вивчене» [5, с. 340].
За М. М. Бахтіним, рішення проблеми співвідношення загального й індивідуального, «даного» і «нового» у кожному мовному творі (тексті) можливо лише з позицій діалектичного підходу до неї: «За кожним текстом стоїть система мови. У тексті їй відповідає все повторене і відтворене. <…> Але одночасно кожен Текст (як висловлення) є чимось індивідуальним, єдиним і неповторним, і в цьому весь зміст його» [5, с. 283].
Діалог може здійснюватися тільки у феномені культури, «як нескінченне розгортання і формування все нових смислів» [7, с. 300]. Оскільки текст – це сполучна ланка в спілкуванні, він є основним засобом розгортання нового сенсу [4; 7].
Таким чином, відповідно до діалогічних концепцій (М. Бубер, М. М. Бахтін, B. C. Біблер), які стали джерелом усвідомлення інтертекстуальності, діалог – це взаєморозуміння, яке бере участь в цьому процесі, і в той же час збереження своєї думки в іншому і збереження дистанції. Діалог – це завжди розвиток, взаємодія, це завжди об'єднання, а не розкладання. Діалог – це показник загальної культури суспільства.
У французькому поструктуралізмі в особі Ю. Кристєвої в результаті переосмислення діалогізму М. М. Бахтіна на місце поняття інтерсуб'єктивності постає поняття інтертекстуальності [21, с. 166]. Переосмислення Ю. Кристєвою Бахтінського діалогізму здійснювалося з позицій постсруктуралісткої «філософії множинності», що протиставилася «філософії єдності». Суть «філософії множинності» зводиться до того, щоб «крізь емпіричне різноманіття і видиму хаотичність явленого світу прозріти початкову тотожність його Першооснови, за особливостями розглядати спільне, за непередбачуваністю – необхідність і за рухом – спокій» [19, с. 20].
«Філософія множинності», як зазначає Г. К. Косіков, підриває саму ідею центру і периферії, пропонує розпад буття на його складові, висуває на перший план такі поняття, як нестабільність, неоднорідність, невизначеність, фрагментарність, мозаїчність, переривчастість. Світ при такому розумінні постає як певний «хаос множинності». Стратегічне завдання «філософії множинності» при цьому «полягає зовсім не в тому, щоб цей хаос приборкати, але, навпаки, в тому, щоб змусити його заговорити» [19, с. 26].
За Ю. Кристєвою, інтертекстуальність постає як теорія безмежного, нескінченного тексту, інтертекстуального в кожному своєму фрагменті: Ми називаємо інтертекстуальністю таку текстуальну інтеракцію, яка відбувається всередині окремого тексту. Для об'єкта, який пізнає інтертекстуальність – це поняття, яке буде ознакою того засобу, яким текст прочитує історію і вписується в неї» [21, с. 200].
Таким чином, за теорією інтертекстуальності Ю. Кристєвої, передтекст кожного окремого твору є не тільки сукупність всіх конкретних попередніх текстів, але і сума, що лежать в їх основі, загальних кодів і смислових систем. Між новим створюваним текстом і попереднім "чужим" існує загальний інтертекстуальний простір, який вбирає в себе весь культурно-історичний досвід особистості.
Перенесення «філософії множинності» на текст в найбільш яскравому вигляді зроблений Р. Бартом: «Тексту властива множинність. Це означає, що у нього не просто кілька смислів, але що в ньому здійснюється сама множинність сенсу як така – множинність невиправна, а не просто допустима. У Тексті немає мирного співіснування сенсів – Текст перетинає їх, рухається крізь них; тому він не піддається навіть плюралістичному тлумаченню, в ньому відбувається вибух, розсіювання сенсу. Дійсно, множинність Тексту викликана не двозначністю елементів його змісту <…>, а просторовою багатолінійстю означень, з яких він зітканий (етимологічно «текст» і означає «тканина») [3, с. 415].
«Філософія множинності» лежить і в основі визначення інтертексту Р. Бартом: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у формах, які більш або менш впізнаються: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, виткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [3, с. 418].
Концепція інтертекстуальності тісно пов’язана з ідеєю “смерті автора”, яку проголосив Р. Барт [3, с. 77] – ніхто не може називатися “оригінальним” автором, бо кожний автор насправді лише “вирізає” і “вклеює” уривки з уже існуючого універсуму текстів – а також “смерті” індивідуального тексту, що розчиняється в явних і неявних цитатах, і врешті-решт, зі “смертю” читача, чия неминуча “цитатна” свідомість так само нестабільна й невизначена, як марні пошуки джерел цитат, з яких ця свідомість складається.