Біографія та творчість Бродського Йосипа Олександровича

30 жовтня 1992 року вірш був зачитаний на вечорі Бродського в залі пало-альтовского Єврейського центру в присутності майже тисячі слухачів[1].

В Україні Бродський бував. Є свідчення, що він знімався в одному з радянських фільмів в Одесі на Одеській кіностудії, де грав роль комісара.

Творчість Й. Бродського позначена складним поєднанням традицій класики, здобутків модерністської поезії «Срібної доби» та постмодерністських тенденцій. Її визначальною рисою є орієнтація на культурну традицію, що пов'язане з властивим поетові розумінням мистецтва як сфери, котра плекає найважливішу цінність приватного життя - індивідуальність. У царині культури, за Бродським, аналогічною за значущістю цінністю є мова.

 
Його поезія відбиває стан постмодерної свідомості, котрій притаманне сприйняття світу як хаотичної сукупності фрагментів текстів, що представляють різні галузі людських знань.

 
Інтелектуально-філософська лірика Й. Бродського характеризується наявністю пласта складних асоціацій, які відсилають читача до простору культури, «каталогів», що розшаровують на розрізнені ракурси предмет зображення; настановою на іронічне зниження та прозаїзацію піднесених тем; оперуванням великими синтаксичними періодами тощо.

У поезії Бродського відроджуються філософські традиції. Оригінальність його філософської лірики проявляється не в розгляді тої або іншої проблеми, не у висловленні тої або іншої думки, а в розробці особливого стилю, заснованого на парадоксальному сполученні крайньої безстрасності, на прагненні до чи ледве не математичної точності вираження з максимально 
напруженою образністю

Свою діяльність поет порівнює з будівництвом Вавилонської вежі - вежі слів, що ніколи не буде добудована. У творчості Бродського ми знаходимо парадоксальне з'єднання експериментаторства й традиційності. Цей шлях, як показала практика, не веде до тупика, а знаходить своїх нових прихильників

З цим пов'язані і найсуттєвіші особливості поетики Й. Бродського. Зокрема - несподіване поєднання найдріб-ніших деталей (які змальовуються з акмеїстичною конкретністю та пластичністю) з безмежними космічними просторами і первісними природними ландшафтами. Прагнучи захопити у художнє видноколо найрізноманітніші сфери буття, поет нерідко вдається до своєрідних «каталогів», які розшаровують предмет розмови на розірвані галузі людських знань про нього, скажімо історію, біологію, географію, фізику тощо. Завдяки таким каталогам перед читачем розгортається характерна для постмодерністської літератури картина світу, зіткана з різних «текстів», котрі неможливо однозначно прочитати, скласти в певну цілісність, упорядкувати в певну ієрархію. Ця мозаїчна картина відбиває властивий постмодерній свідомості стан втрати орієнтирів. Не випадково наскрізними мотивами у ліриці Бродського є такі образи-поняття, як нуль, порожнеча, безодня, ніщо, небуття. 
 
Похідним від постмодерністського сприйняття світу як сукупності текстів с усталене у Бродського уподібнення людини до листа, речення, частини мови, а також поетичне бачення людського життя як неповнної чесної фрази на шляху до коми», і проте слід зазначиї Ві що на противагу настанові постмодерністів на тотальний сумнів, російський поет стверджує цінність індивідуальності. У цьому плані він виявляється близьким до французького драматурга-абсурдиста Е. Йонеско. 
 
Зазначені особливості художнього мислення Й. Бродського зумовлюють руйнацію звичного тематичного ладу поетичного тексту. Його поезії - це поезії «про все відразу». Відповідним є і їхній стиль, спрямований на передачу усього багатства поетичної мови - від найвишуканіших метафор та багатовектор-них асоціацій до грубих прозаїзмів повсякденного мовлення та жаргонної лексики.

 
Характерною рисою поетики Бродського є також використання великих синтаксичних періодів. Мінімальною одиницею структури його поетичного тексту, як справедливо зазначають П. Вайль і О. Геніс, «зазвичай є навіть не строфа, а весь вірш». Тому, вважають вони, Бродського «важко цитувати -тобто вихопити один-другий рядок. Все у нього живе у зчепленні, у хитросплетіннях примхливих переносів, у несподіваних контрастах смислу і метра».

 
Найважливіша роль в естетиці Й. Бродського відведена феномену мови. Саме мова, за його словами, є таємничою музою поета, тією головною силою, що приводить у рух складну механіку творчого процесу. Попри загальноприйняту думку, мова, проголошує Бродський, не є інструментом самовираження поета - навпаки, поет є засобом продовження її існування. Таке уявлення про поета як про невільника суворого «диктату мови» має своїм підґрунтям вже згадуване постмодерністське «текстове» сприймання світу. Втім, Бродський надає мові статус вищої цінності загальнокультурного буття, витлумачуючи її і як духовну матерію, що забезпечує безперервність культурної традиції, і як першооснову Всесвіту, що сягає до біблійного Слова, яке було на початку всього сущого. 
 
УЗАГАЛЬНЮЄМО ПРОЧИТАНЕ 
Творчість Й. Бродського позначена складним поєднанням традицій класики, здобутків модерністської поезії «Срібної доби» та постмодерністських тенденцій. Її визначальною рисою є орієнтація на культурну традицію, що пов'язане з властивим поетові розумінням мистецтва як сфери, котра плекає найважливішу цінність приватного життя - індивідуальність. У царині культури, за Бродським, аналогічною за значущістю цінністю є мова.

 
Його поезія відбиває стан постмодерної свідомості, котрій притаманне сприйняття світу як хаотичної сукупності фрагментів текстів, що представляють різні галузі людських знань.

 
Інтелектуально-філософська лірика Й. Бродського характеризується наявністю пласта складних асоціацій, які відсилають читача до простору культури, «каталогів», що розшаровують на розрізнені ракурси предмет зображення; настановою на іронічне зниження та прозаїзацію піднесених тем; оперуванням великими синтаксичними періодами тощо.

Такою, зокрема, є поезія «Дідона та Еней». Вона написана за популярним у світовому мистецтві античним сюжетом, що переповідає про кохання Енея, якому судилося стати предком засновників Рима, та Дідони, володарки Карфагена, який розташовувався на Середземноморському узбережжі Африки. Як відомо, боги наказали Енеєві покинути Дідону і пливти до Італії; Дідона ж, згідно з однією з міфологічних версій, не витримала розлуки й вчинила самогубство, зійшовши на багаття.

 
У вірші Бродського ситуація прощання коханих розшаровується на два паралельних напрямки: зображення катастрофи любовних взаємин і катастрофи царства Карфагена. У паралельній розробці цих напрямків стрімко зростає драматична напруженість. Помітні розбіжності у почуттях героїв (для Дідони у коханні зосереджений весь сенс існування, світ для неї закінчується «краєм туніки» коханого, тимчасом як Еней жертвує любов'ю заради свого життєвого покликання) перетворюється на нездоланну прірву між жіночою та чоловічою свідомістю, між минулим (яким для Енея стає Дідона) та майбутнім (яким постає перед ним італійський берег), між кінцем одного царства (Карфагена) та початком нового (майбутньої Римської імперії). Поет, для якого індивідуальне важливіше за безособово-історичне, бачить у загибелі Дідони кінець Карфагена «задовго до Катонова пророцтва» про завоювання Карфагена Римом.

 
Змальовуючи переживання Дідони, поет розгортає широкий спектр тем духовного буття в їхньому сучасному розумінні. Зокрема, теми трагічної приреченості любові; драматичних розбіжностей чоловіка та жінки у їхньому ставленні до кохання; розлуки, що осмислюється закоханою жінкою як загибель усього її світу; конфлікту між почуттями та долею, що веде людину своїми стежками, не зважаючи на те, чого хоче її серце; сумного, але необхідного жертвування минулим заради майбутнього тощо.

 
Відтак у вірші створюється мозаїчна картина, що охоплює найрізноманітніші аспекти буття по його духовній вертикалі та земній горизонталі. Цементуючим елементом цієї мозаїки є образ моря і народжені навколо нього асоціації. Центральні образи вірша ніби створені з морської стихії: на скам'яніле море скидаються складки туніки Енея; на мушлю, що вже не розкривається назустріч поцілункові, - його губи; з рибою, яка марно метушиться біля Енеєва корабля, порівнюється любов Дідони; з морем сліз - її страждання. І навіть багаття, перед яким стоїть Дідона у фіналі вірша, перегукується з морем на основі асоціації протиставлення. 
 
Завдяки скульптурній пластичності образів поет досягає ефекту стилізації змальованої картини у дусі античної давнини. Водночас ця особливість зображення спрямована на відтворення Кінця - любові, яка застигає у мить прощання закоханих, життя Дідони, що зупиняється, коли від'їжджає Еней, Карфагена, біля кам'яних мурів котрого розкладається багаття. Усі ці образи завмирають, ніби перетворюючись на пам'ятники самим собі - пам'ятники давно минулої «прекрасної епохи». 
Якщо у поезії «Дідона та Еней» головний наголос зроблено на ідеї Кінця, то у вірші «Різдвяна зірка» на передньому плані постає ідея Початку. Саме під цим кутом переосмислюється у творі сюжет про народження Христа. Ідею Початку втілено тут у метафорі, яка уподібнює новонародженого Сина Господнього крапці - тобто вихідній точці християнського світу. Приховані у ній величезність і величність підкреслюються паралеллю з Різдвяною зіркою, яка на космічній відстані також здається «крапкою», однак її погляд, спрямований на маля, вбирає у себе неосяжно безмежне - «погляд Отця».

 
Зазначена метафора відкриває можливості і для відтворення сприймання світу немовлям, котре, немов звичайна дитина людського роду, почувається піщинкою у «невимовно великому» світі, і для увиразнення глибокого подиву перед зовні зовсім земним втіленням Божественного задуму, і для гри перспективою художнього зображення, у межах якої між тимчасовим і вічним відбувається парадоксальний обмін «розмірами»: вічне стискається до точки, а тимчасове надзвичайно розширюється. Такий обмін дозволяє висвітлити особливості сприйняття Божественного людством...

 
Земна і Божественна іпостасі образу маленького Христа зазначені також у вірші «Стрітення». Христос змальовується тут то як дитя, котре, не усвідомлюючи своєї значущості, сонно сопе на руках святого Симеона, то як «яскравого світла... джерело». Ці дві іпостасі зливаються у піднесено-зворушливо-му образі «дитини із сяйвом навкруг пухнастого тім'я», яку обережно, немов світильник, несе у своїй свідомості Симеон, рухаючись стежиною смерті.

 
Зустріч старого Симеона з маленьким Христом - це по суті також зустріч Кінця і Початку - кінця життя святого, якому було напророчено перед смертю побачити Сина Господнього, і початку сходження Сина Господнього у земний світ. У площині культури їхня зустріч символізує перехід від кінця старої, дохристиянської епохи до епохи християнської, від початку якої веде своє літочислення значна частина людства. Утім, основна увага у творі звернена не на маленького Христа, котрий поки що невідомий людству, а на Симеона - тобто на старий світ, якому на фінальній межі відкривається світло Божественної істини. 
 
Важливу роль у творі відіграє гра світла й тіні. На символічному рівні вона співвідноситься з протиставленням життя та смерті, безсмертя та небуття. Божественної істини та неосвітленого цією істиною світу, великою місією Христа і мук, яких він мав зазнати на землі. 
 
У контексті постмодерністської доби цей вірш набуває символічного значення. Адже його можна розглядати як свідчення пронизливого бажання сучасної людини здобути світло нової істини, як свідчення мудрого розуміння того, що стан кризи є насправді переходом від кінця однієї епохи до початку іншої, коли людству відкриваються нові духовні обрії.

стретение

Когда Она в церковь впервые внесла 
Дитя, находились внутри из числа 
людей, находившихся там постоянно, 
Святой Симеон и пророчица Анна.

И старец воспринял Младенца из рук 
Марии; и три человека вокруг 
Младенца стояли, как зыбкая рама, 
в то утро, затеряны в сумраке храма.

Тот храм обступал их, как замерший лес. 
От взглядов людей и от взоров небес 
вершины скрывали, сумев распластаться, 
в то утро Марию, пророчицу, старца.

И только на темя случайным лучом 
свет падал Младенцу; но Он ни о чем 
не ведал еще и посапывал сонно, 
покоясь на крепких руках Симеона.

А было поведано старцу сему, 
о том, что увидит он смертную тьму 
не прежде, чем Сына увидит Господня. 
Свершилось. И старец промолвил: «Сегодня,

реченное некогда слово храня, 
Ты с миром, Господь, отпускаешь меня, 
затем что глаза мои видели это 
Дитя: Он — Твое продолженье и света

источник для идолов чтящих племен, 
и слава Израиля в Нем». — Симеон 
умолкнул. Их всех тишина обступила. 
Лишь эхо тех слов, задевая стропила,

кружилось какое-то время спустя 
над их головами, слегка шелестя 
под сводами храма, как некая птица, 
что в силах взлететь, но не в силах спуститься.

И странно им было. Была тишина 
не менее странной, чем речь. Смущена, 
Мария молчала. «Слова-то какие…» 
И старец сказал, повернувшись к Марии:

«В лежащем сейчас на раменах Твоих 
паденье одних, возвышенье других, 
предмет пререканий и повод к раздорам. 
И тем же оружьем, Мария, которым

терзаема плоть Его будет, Твоя 
душа будет ранена. Рана сия 
даст видеть Тебе, что сокрыто глубоко 
в сердцах человеков, как некое око».

Он кончил и двинулся к выходу. Вслед 
Мария, сутулясь, и тяжестью лет 
согбенная Анна безмолвно глядели. 
Он шел, уменьшаясь в значеньи и в теле

для двух этих женщин под сенью колонн. 
Почти подгоняем их взглядами, он 
шел молча по этому храму пустому 
к белевшему смутно дверному проему.

И поступь была стариковски тверда. 
Лишь голос пророчицы сзади когда 
раздался, он шаг придержал свой немного: 
но там не его окликали, а Бога

пророчица славить уже начала. 
И дверь приближалась. Одежд и чела 
уж ветер коснулся, и в уши упрямо 
врывался шум жизни за стенами храма.

Он шел умирать. И не в уличный гул 
он, дверь отворивши руками, шагнул, 
но в глухонемые владения смерти. 
Он шел по пространству, лишенному тверди,

он слышал, что время утратило звук. 
И образ Младенца с сияньем вокруг 
пушистого темени смертной тропою 
душа Симеона несла пред собою

как некий светильник, в ту черную тьму, 
в которой дотоле еще никому 
дорогу себе озарять не случалось. 
Светильник светил, и тропа расширялась.

16 февраля 1972

 
дідона та Еней

Великий муж дивився у вікно,  
для неї ж цілий світ кінчався краєм  
його простої грецької туніки,  
що складками скидалася на море,  
раптово скам'яніле.  
              Він же  
дивився у вікно і зір його тепер  
такий далекий був, що губи  
застигли наче мушля, де на дні  
ховається гудіння, й виднокруг в бокалі  
був нерухомий.  
              А її кохання  
це тільки риба - може навіть здатна  
поплисти морем кораблю услід  
і розсікати, хвилі тілом гнучко,  
і навіть може обігнати йoго, -  
однак в думках він вже ступив на берег.  
І море обернулось морем сліз.  
Та, як відомо, саме в мить зневіри  
здіймається та дме погожий вітер.  
І славний муж  
покинув Карфаген.  
              Вона стояла  
перед багаттям, що його вояки  
під мурами міськими розпалили,  
і бачила, як в мареві багаття,  
що тріпотить між полум'ям і димом,  
безгучно розпадався Карфаген  
Задовго до Катонова пророцтва.