Біографія та творчість Бродського Йосипа Олександровича

Бро́дский; * 24 травня 1940, Ленінград, СРСР — † 28 січня 1996,Нью-Йорк, США) — російський та американський поет єврейського походження, перекладач, есеїст XX століття, лауреат Нобелівської премії (1987), у пізній творчості відзначився неприкритоюукраїнофобією[1][2].

Йосип Олександрович народився у Ленінграді у єврейській родині[3]. В юності мріяв стати морським офіцером (за прикладом свого батька, який був учасником війни, дослужився до звання капітана третього рангу, працював у Військово-Морському музеї, однак на початку 50-х років, під час організованої в СРСРантисемітської кампанії, був змушений вийти у відставку і надалі працював журналістом у флотській газеті).

Сегодня ночью я смотрю в окно  И думаю о том, куда зашли мы?  И от чего мы больше далеки :  От православья или эллинизма?  К чему близки мы? Что там, впереди?  Не ждёт ли нас другая эра?  И если так, то в чём наш общий долг?  И что должны мы принести ей в жертву?

»

 

Спроба вступити до Другого Балтійського училища (де готували підводників) виявилася невдалою, відтак 15-річний Йосип назавжди покинув школу і влаштувався працювати фрезерувальником на військовий завод. Протягом наступних восьми років він змінив багато професій і занять: був помічником прозектора в обласному морзі, кочегаром, доглядачем маяка, працював у геологічних експедиціях у Якутії, в Середній Азії, на Далекому Сході. Морг знадобився Йосипу, аби випробувати себе перед медичним інститутом. Але випробування спонукало юнака відмовитися від медицини як майбутнього фаху. В цей час він багато читав — від поезії до філософії та релігійної літератури. Останніми роками було досить важко дістати в СРСР, бо країна була насильницьки безбожною. А вже на початку 1960-х років почалися нові руйнування церков, які були цілі до та під час війни.

«	Нынче поклонники оборота  "Религия -- опиум для народа"  поняли, что им дана свобода,  дожили до золотого века.  Но в таком реестре (издержки слога)  свобода не выбрать -- весьма убога.  Обычно тот, кто плюёт на Бога,  плюёт сначала на человека.

Бродського називають сучасним класиком. Його поезія позбавлена прикмет часу. Цей поет вільний у виборі епохи. Емоція і воля — ось з чим увійшов Бродський у російську літературу: «Ні країни, ні цвинтаря не хочу вибирати. На Васильєвський острів Я прийду вмирати» («Станси», 1962 року). Тема батьківщини, відповідальності за своє минуле займає важливе місце у творчості Бродського.

Дослідники знайшли згадки, що ще до школи, у віці шість років, Йосип знав усю поему Пушкіна «Мідний вершник» напам'ять. А італійський поет Данте був його улюбленцем. Він навіть хотів написати поему на зразок «Божественої комедії».

Вірші Бродський почав писати приблизно у 18 років, перебуваючи в геологічній експедиції. Як згодом згадував сам поет, першим безпосереднім імпульсом до власної творчості послугувала публікація в «Літературній газеті» добірки віршів Бориса Слуцького(1919–1986), яка справила на Бродського надзвичайно сильне враження. Невдовзі юнак почав відвідувати зібрання літературного об'єднання при молодіжній газеті «Зміна», де познайомився з близькими за віком і духом поетами Є. Рейном, О. Кушнером, Г. Горбовським, Д. Бобишевим. У сучасному літературознавстві цих, вельми різних за талантом і творчою манерою, літераторів називають «ленінградською школою» (на противагу напівофіційним московським «шістдесятникам» — Є. Євтушенкові, А. Вознесенському, Р. Рождественському).

Особливо щирі стосунки склалися у Бродського з Є. Рейном, якого він навіть вважав своїм єдиним літературним учителем. У 1961 р. саме Є. Рейн познайомив друга з видатною поетесою А. Ахматовою (1889–1966) у місті Комарово. У цей період Й. Бродський багато писав, перекладав з англійської, польської, чеської мов, які вивчав самотужки.

Поетам нудно в повсякденності. Аби хоч ненадовго виходити, вириватись з неї, вони вигадують і творять свою, фантастичну реальність. Часто це ретроспективні звернення до минулих подій і їхніх героїв. Четверо поетів з оточення Ахматової (початку 1960 років) пізніше отримали назву «Ахматовські сироти». Вони ніби повторювали четвірку поетів пушкінського оточення. Бродський пригадував: «Кожен з нас повторював чиюсь роль. Рейн був „Пушкіним“, „Дельвігом“ швидше за все був Бобишев. Найман, з його ядучою тямою, був наче Вяземський. Я, зі своєюмеланхолією, ймовірно, грав роль Баратинського». При цьому Бродський вказав, що вони не самі назвали їх поетичне об'єднання «Ахматовські сироти», а ця назва виникла з вірша Дмитра Бобишева «Всі четверо» — лише після смерті Ахматової у 1966 році. Вірш був написаний з приводу її смерті:

«	И, на кладбищенском кресте гвоздима  Душа прозрела : в череду утрат  Заходят Ося, Толя, Женя, Дима  Ахматовскими сиротами в ряд.

У 1963 р. молодий поет звільнився з останнього місця роботи і вирішив присвятити себе суто літературній діяльності. Однак у листопаді 1963 року один із тодішніх керівників місцевих «дружинників» опублікував у газеті «Вечірній Ленінград» фейлетон «Кололітературний трутень» (рос. «Окололитературный трутень»), у якому звинуватив Й. Бродського у неробстві (рос. тунеядство). На той час це було досить серйозне звинувачення: оскільки молодий поет не належав до жодних офіційних письменницьких організацій, тоді, за радянськими законами, він міг займатися літературною діяльністю тільки «у вільний від основної роботи час».

У лютому 1964 р. Й. Бродського було заарештовано. Спочатку його на півтора місяця забрали до психіатричної лікарні для примусового обстеження, а у липні 1964 р. відбувся так званий «суд», який оголосив поета неробою і засудив на 5 років заслання.

Півтора року Й. Бродський вимушено перебував у глухому селі Норинське Архангельської області. Працював робітником у радгоспі, багато писав і, за власним зізнанням, почувався чудово серед дивовижної північної природи, серед простих мешканців російської «глибинки». Але по його словам він: «чудово почувався»:

«

Колокольчик дрожит под пчелою из улья  На исходе июля.  В тишине дребезжит горох-самострел.  Расширяется поле от обидной неволи.  Я на год постарел.И в костюме шута  От жестокости многоочитой  Хоронюсь под защитой - травяного щита.

»

 

Суд над Бродським привернув увагу діячів культури не лише в СРСР, а й за кордоном. Звільнити поета від несправедливого покарання просили А. Ахматова, К. Паустовський, С. Маршак, К. Чуковський, Д. Шостакович, Ж.-П. Сартр та ін. Тож невдовзі, влада помилувала його, дозволивши повернутися в рідне місто.

Однак поет надалі не мав можливості публікувати свої твори, тому що до від'їзду на чужину він зміг надрукувати в СРСР лише чотири вірші та кілька перекладів. Натомість зростала його слава. Крім того, твори Бродського були опубліковані в США: у 1965 р. побачила світ збірка «Вірші та поеми», а в 1970-му — «Зупинка в пустелі».

Одна з вічних проблем поезії — Поет і Влада. У цьому разі влада СРСР зайняла непримиренну позицію.

Аби завадити радянській владі знову звинуватити поета в неробстві, у 1965 році К.Чуковський та Борис Бахтін запропонували прийняти поета в профгрупу Ленінградських письменників. Але Бродсьий відкидав від себе через образ ворога рядянської влади, яким він не був. Однак влада вже не випускала поета зі своїх хижих пазурів. В 1972 році йому пообіцяли ув'язнити або знову утримувати в психлікарні. Для влади підозрілим була участь поета в Міжнародному фестивалі поезії в липні 1972 року в Лондоні. Він залишився для влади «чужим».

Пізніше, коли померли батьки поета, бо і їм не дали можливості з'єднатися з сином в еміграції, влада не дала змогу поету поховати своїх батьків.

Незабаром під тиском радянських посадовців поет був змушений залишити Батьківщину — йому було «рекомендовано» і «дозволено» емігрувати до Ізраїлю. 4 червня 1972 року Й. Бродський прилетів до Відня, де його зустрів давній приятель, американський професор-славіст К. Проффер. Власне, саме він на перших порах допомагав Й. Бродському адаптуватися до умов західного світу, запропонувавши поетові місце викладача у Мічиганському університеті (США).

Емігрантський період життя Й. Бродського був загалом небагатим на бурхливі зовнішні події: він, зрештою, оселився у Нью-Йорку (оскільки не уявляв свого існування без морського краєвиду за вікном), викладав історію російської літератури у багатьох коледжах та університетах, багато писав (вірші — російською, есеїстику — переважно англійською), намагався популяризувати поезію в американському суспільстві. На чужині побачили світ його поетичні збірки: «В Англії» (1977), «Кінець прекрасної епохи» (1977), «Частина мови» (1977), «Римські елегії» (1982), «Нові станси до Августа» (1983), «Уранія» (1987). До поета прийшло визнання, прикладом чого було отримання Ордену Почесного легіону у Франції.

Але читачам багато чого відкривав автобіографічний вірш поета:

«

Я входил вместо дикого зверя в клетку,  Выжигал свой срок и кликуху гроздём в бараке,  Жил у моря, играл в рулетку,  Обедал чёрт знает с кем во фраке.  С высоты ледника́ озирал полмира,  Трижды тонул, дважды бывал распорот.  Из забывших меня можно составить город.  Я слонялся в степях, помнящих вопли гунна,  Надевал на себя что сызнова входит в моду,  Сеял рожь, покрывал чёрной то́лью гу́мна,  И не пил только сухую воду.  Я впустил в свои сны воронёный зрачок конвоя,  Жрал хлеб изгнанья, не оставляя ко́рок,  Позволял своим связкам все звуки, помимо воя,  Перешёл на шёпот. Теперь мне сорок.  Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной.  Только с горем я чувствую солидарность.  Но пока мне рот не забили глиной,  Из него раздаваться будет лишь благодарность.

»

 

(24 травня 1980 р.)

У жовтні 1987 року Шведська королівська академія назвала Й. Бродського лауреатом Нобелівської премії з літератури. Варто зауважити, що значною мірою світовій славі Бродського посприяло те, що у своїй творчості він орієнтувався як на російську, так і на англомовну традицію. Принаймні, у промові перед Нобелівським комітетом поет із вдячністю згадав не лише О. Мандельштама, M. Цвєтаєву й А. Ахматову, а й P. Фроста і В. X. Одена. У 1992 р. Й. Бродський став поетом-лауреатом Бібліотеки Конгресу США.

Наприкінці 1980-х років вірші Й. Бродського нарешті почали публікуватися в Росії. Слово поета повернулося на Батьківщину, натомість він сам так і не зміг знову побувати у рідному місті. Вночі 28 січня 1996 року Й. Бродський помер у Нью-Йорку — внаслідок четвертого інфаркту, який його серце вже не витримало. Його поховали у Венеції, у місті, яке він, за винятком свого рідного міста Санкт-Петербурга, найбільше любив і якому присвятив чимало чудовихвіршів.

Його інтелектуально-філософські тексти позначені постмодерністською мозаїчністю художнього світу, зорієнтовані на відтворення буття і космосу людського духу, насичені історичними та культурологічними ремінісценціями, що гармонійно поєднуються із зображенням світу речей:

«

Ниоткуда, с любовью. Надцатого мартобря.  Дорогой... Уважаемый... Милая-ну не важно  Даже кто, ибо черт лица, говоря откровенно,  Не вспомнить уже, не Ваш,  но и ничей друг Вас приветствует с одного  Из пяти континентов, держащегося на ковбоях.  Я любил тебя больше, чем ангелов и Самого,  И поэтому дальше теперь от тебя, чем от них обоих.  Поздно ночью в уснувшей долине, на самом дне,  В городке, занесённом снегом по ручку двери,  Извиваясь на простыне -  Как( не сказано ниже по крайней мере),  Я взбиваю подушку мычащим «ТЫ»,  За морями, которым конца и края,  В темноте всем телом твои черты,  Как безумное зеркало, повторяя.

Біограф і друг Бродського Лев Лосєв зазначав, що він вважав Україну не тільки єдиним «культурним простором» з Великоросією, але й сильно відчував її як свою історичну батьківщину. Для Бродського це було вельми інтимне переживання — відчувати себе «Йосипом з Бродів»[4].

1992 року[1][2] Йосип Бродський написав[5] вірша — неоднозначну[6][7][8] відповідь на незалежність України (1991), яка засвідчила нерозуміння автором в еміграції ані національної проблематики, ані руйнування радянської соціально-економічної формації. Деякі оглядачі вважають цей вірш Бродського просякнутим ненавистю до України,расистським і одним з найгірших доробків поета також і з точки зору поетичної мови[9]:

«

На независимость Украины (1992) …Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:  скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.  Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,  по адресу на три буквы на все четыре  стороны. Пусть теперь в мазанке хором гансы  с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы. Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,  а курицу из борща грызть в одиночку слаще?  Прощевайте, хохлы, пожили вместе — хватит!  Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит,  брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый  кожаными углами и вековой обидой. Не поминайте лихом. Вашего хлеба, неба,  нам, подавись мы жмыхом и колобом, не треба.  Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.  Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.[1][10]

»