Стильоутворюючі фактори розмовного стилю

Наведений екскурс в історію ідей лінгвістичної і логічної семантики зумовлений тим, що людина має знати й ясно усвідомлювати: мова — це не просте «коливання» повітря чи знаки на папері, а дуже важливий інструмент пізнання. Тому знання функціональних можливостей різних мовних систем (природні, штучні мови) є нині мало не обов'язковою умовою для входження в чисту науку. Оскільки йдеться про логічну семантику, слід відразу ж зробити деякі уточнення, узявши за вихідні міркування американського математика й логіка А. Черча (1903— 1995), відомого своїм значним внеском у математичну логіку.

 Черч пропонує  уявити людей, які користуються  формалізованою писемною мовою,  і сторонніх спостерігачів, які  не лише не розуміють цієї  мови, а й взагалі не вірять, щ це — мова. Останніх не варто переконувати. Краще запропонувати їм пограти в одну гру, пов'язану з конструюванням логічної мови. Спочатку розказати їм про синтаксичні критерії, відповідно до яких формули мови, що конструюється, визнаються правильно побудованими. Потім ознайомити їх з критеріями, відповідно до яких послідовність правильно побудованих формул визнається за виведення чи доведення.

 На цьому  рівні спостерігач-скептик цілком  задовольняється тим, що вживані  символи штучної мови мають  такий самий смисловий зміст,  який мають, наприклад, різні фігури у шахах. Для нього формула мовної гри аналогічна позиції на шаховій дошці й має значення лише як один з етапів гри. Тому, поки скептик дивитиметься на використання якої-небудь наукової мови просто як на гру, він не вийде за межі синтаксису цієї мови. Але коли справа доходить до семантики, скептик стає дуже дратівливим. І на те є причини. Уявіть собі картину: ви пересуваєте шахову фігуру, а в неї з цього приводу є своя «думка», і вона біжить, куди їй заманеться. У семантиці, у тому числі й у логічній семантиці, трапляється й не таке.

 У наведеному  випадку до семантики формалізованої  мови належить те, що можна  зрозуміти, лише знаючи таке: правильно  побудовані формули мають певний  смисловий зміст, тобто вони  у той чи інший спосіб набувають значення. Набути значення у логічному контексті означає здійснити певні логічні процедури інтерпретації [12; 184].

 

1.2 Загальна характеристика та завдання семантики

Семантика - розділ лінгвістики, який досліджує смислові значення мови. На відміну від синтаксичних систем у семантичних системах формулюються правила позначення і істинності. Тому семантика реалізується в таких штучно створених «мовами», в яких поняття визначені суворо однозначно. Це дає можливість уникнути двозначності і використовувати семантичні системи як алгоритми (сукупність правил для вирішення типового завдання), що дозволяють однозначно виразити і автоматично вирішувати питання про істинність або хибність розглянутих у цій системі пропозицій [20; 54].

До завдань  семантики належить передусім уточнення таких загальнологічних понять, як зміст, відповідність, предмет, множинність, логічна послідовність, інтерпретація . Завдяки семантиці задається значення і з’ясовується смисл текстів.

Сема́нтика  мовна (давніше семасіологія) - розділ мовознавства, пов'язаний з лексикологією; вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слово походить від грецького слова семантікос, (значимий), семаіно (значити, вказувати) та також від сема (знак, позначка, символ).

Походить від семантики, пов`язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення, ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах дорожнього руху, значки в інтернеті).

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою семантику. Семантика — це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем [22; 408].

Під лексичним  значенням (семантикою) слова розуміють  історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем. Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків — йаблуко) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат (позначка, образ). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова  виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення — ідеальний зміст, а звукова форма — матеріальна оболонка [19; 257].

Лексичне значення слова не мотивується його звуковою формою, як, скажімо, вміст торбини  не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її виготовлено (значення слова мотивується його морфемним, а не звуковим складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах звичайно мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не «пес»; німецьке слово rot означає «червоний», а не «рот». А однакові предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській — стіл, у німецькій — Tisch [ti§], у французькій — table [tabl], в англійській — table [teibl] тощо.

Мотивовані  природними звуками тільки звуконаслідувальні слова, і то лише частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-різному. Українському звуконаслідувальному слову гав-гав відповідає німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-bau; український півень співає кукуріку, російський — кукареку, німецький — kikeriki, французький — сосогісо, шведський — kukeliku, англійський — cock-a-doodle-doo.

На образ  реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова — конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного — денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення — «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне — пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).

Межі значення слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день («уже не день»), а з другого — значенням слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток — «уже не дитина», але «ще не юнак» [17; 186].

Слово і називає  конкретні предмети, явища, й узагальнює водночас. Наприклад, словом книжка можна позначити як певну якусь книжку (Подай мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка — джерело знань).

Слово узагальнює (тобто виступає представником багатьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сигніфіката — за зовнішніми, поверхневими ознаками — і на рівні поняття — за внутрішніми, суттєвими властивостями.

Наприклад, якщо на рівні сигніфіката в обсяг  слова дерево ми зараховуємо й  банан, то на рівні поняття ця рослина  включається в обсяг слова  трава (в Енциклопедичному словнику дано таке визначення: «Банан — рід багаторічних трав'янистих рослин»).

Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігається в пам'яті (звуковий чи графічний  образ слова), а образ слова  в пам'яті пов'язаний і з сигніфікатом, і з поняттям. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать, розуміємо їхнє лексичне значення і водночас активізуємо поняття про позначувані ними предмети. І навпаки. Коли ми бачимо якийсь предмет, зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом у пам'яті), якщо треба, звертаємось до поняття про нього, потім рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його назву і називаємо словом.

За допомогою  слів відповідно до їхнього значення ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому членуванні та в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється неповторна [13; 257].

 

1.3 Семантика  як розділ мовознавчої науки

СЕМАНТИКА (франц. semantigue -- наука про зміст, від грец. -- який має значення, означає)

1) план змісту в мові, що складається із значень мовних одиниць різних рівнів (морфем, слів, граматичних форм слів, стійких лексичних і фразеологічних словосполучень, синтаксичних словосполучень і конструкцій, речень та ширших елементів тексту) і категорій;

2) значення мовної одиниці;

3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в  мові, значення мовних одиниць;  семасіологія;

4) у семіотиці  - один з основних аспектів  знака (відношення знака до  позначуваного об'єкта - на відміну  від синтатики і прагматики) і, відповідно, один з основних розділів семіотики як науки. Термін запровадив наприкінці 19 ст. французький учений М. Бреаль [25; 116].

За рівнем мови розрізняють лексичну, фразеологічну, граматичну (морфемну, морфологічну, синтаксичну  семантику і семантику тексту), словотвірну семантику. На фонетичному рівні, який не має плану змісту, деяку подобу семантики можна вбачати в явищі звукового символізму.

 

Лексична семантика  є частиною семантики, яка займається значеннями (підрозділяючи їх на денотат  і коннотат) окремих лексичних елементів слів, морфем і лексем, відрізняючись, таким чином, від семантики пропозицій.

Основу лексичної  семантики становлять:

• класифікація та аналіз слів;
• опис відмінностей та спільних рис у лексичних семантичних структурах між різними мовами;
• образ, за ​​яким значення окремих лексичних елементів відноситься, за допомогою синтаксису, до значення цілого речення [26; 103].

 Смислові  одиниці і лексика мови називаються  лексичними одиницями. Якщо одну  лексичну одиницю складають два  або більше слів ( словосполучення), то говорять про фразеологічної одиниці.

 Центральними  поняттями в лексичній семантиці  є лексичні зв'язку і те, наскільки  значення окремого слова визначається  значенням пропозиції в цілому, яке називається в такому випадку  семантичної мережею. Також звертають увагу на відношення значень різних слів. Центральними є поняття синонімія, антонімія, гіперонімов, гіпонімія, а також знаменні і службові слова. Важливу роль відіграють також омоніми і пароніми, але вони пов'язані як з зовнішньою формою ( написанням) слів, так і з їх значенням.

Семасіологія  є поддісціпліной лексичної семантики.

Граматична  семантика - лінгвістична дисципліна в  рамках морфології, що описує морфологічні значення, або внутрішню сторону  словоформ. Протиставляється морфеміки ("формальної" морфології) як області, яка описує морфологічні засоби мов і пристрій зовнішнього боку словоформ.

Словотвірне значення – абстрактне узагальнення значення мотивованого слова, що ґрунтується  на співвідношенні семантики похідного (мотивованого) і твірного (мотивуючого) слова та виражається певними внутрісловесними словотворчими засобами – відповідним типом мотивуючої твірної основи та афіксами.

До проблем  і напрямів сучасної семантики належать:

1) у лексичній семантиці - слово як основна мовна одиниця, слово як знак, характер його мотивованості, природа лексичного значення та їх типологія, його структура (як набору сем), номінація, зміни значення, полісемія, лексико-семантична структура мови і різні типи семантичного групування лексичних одиниць, лексична сполучуваність і контекст, асоціативні норми слів певної мови;

2) у фразеологічній семантиці - природа фразеологічного значення, його типи за ступенем семантичної цілісності;

3 )у граматичній семантиці - слово як граматична одиниця, граматичне значення і способи його вираження, співвідношення логічних і граматичних категорій, виражені та невиражені (приховані) граматичні категорії [25; 119].

 

Висновок до першого  розділу

  Відповідно  тому, який аспект семантики мови кладеться в основу побудови цієї дисципліни, в ній виділяються різні наукові течії: аналіз лексико-семантичного варіювання, оппозітівний (або компонентний) аналіз, або аналіз по семантичних множниках, логічно-трансформаційний аналіз на основі категорії «лексичного параметра», або функції, аналіз ключових термінів культури.

Семантика вивчає також типові зміни значень в історії мови, виявляє семантичні закони. Понятійний фонд мови розділяється на загальне надбання всіх членів даного суспільства — повсякденні, «наївні», або мовні, поняття («найближчі» значення слів) — і надбання науки — наукові поняття, терміни («подальші» значення слів).

Однією із загальних  семантичних закономірностей є  те, що значення повсякденних слів, що мають загальні ознаки з науковими  поняттями, постійно прагнуть злитися з останніми як зі своїм змістовною межею. Особливе місце між повсякденними і науковими поняттями займають так звані ключові терміни культури, відмінні для кожної епохи, такі, як «цивілізація», «революція», «демократія», «наука», «особа», «любов» та інші. У їх семантичному вмісті поєднуються значення повсякденних слів мови і пануючі в суспільстві ідеї. Завдання семантики у вивченні розвитку ключових термінів культури, понять різних типів змикаються із завданнями історії культури і семіотики.