Семантико-стилістичні особливості використання фразеологічних одиниць у творах Олеся Гончара

Представник цього напряму Г. Пауль стверджував:

“На світі стільки ж окремих мов, скільки й індивідів. В загальному розумінні ідіостиль – це сукупність глибинних механізмів створення текстового простору певним автором, які відрізняють його від інших. У більш вузькому значенні ідіостиль пов'язаний з системою мовностилістичних засобів, характерних для творчої манери певної мовної особистості автора. Такої думки притримуються такі науковці як В. В. Виноградов, Р. О. Якобсон, Ю. Н. Тинянов, М. М. Бахтін, Б. М. Ейхенбаум, В. М. Жирмунський, Ю. Н. Караулов, А. К. Жовківський, В. П. Григор'єв та інші [11, c. 283].

На цей час поняття ідіостилю характеризується в досить широкому науковому діапазоні. Так, В. В. Івановим висловлювалася думка, що «двадцяте століття характеризується розвитком «семіотичних ігор», які призводять в результаті до появи у однієї творчої особистості кількох мов» [7, c. 115]. Подібний погляд наідіостиль оспорював С. І. Гіндін, який стверджував, що за широким «діапазоном мовних перевтілень» творчої індивідуальності, завжди можна побачити «структуроутворюючий стрижень творчості», в чому вбачається характерна риса російської поетичної традиції та її представників, що «дорожать своєюіндивідуальністю».

Індивідуальність авторського стилю полягає в наявності специфічної сукупності авторських стилістичних прийомів, характеризується наявністю певного принципу відбору і комбінації різних мовних засобів та їх трансформацій у запропонованій автором концепції. Індивідуальний авторський стиль письмового мовлення передбачає вербальну форму вираження індивідуально бажаних автором мовних засобів і їх граматичних та лексичних значень. Вивчення індивідуальної авторської стилістики – це дослідження авторського вибору мовних засобів, задуму і його виконання, втілених в текст.

Н. А. Фатєєва також розглядає ідіостиль як певним чином організовану структуру і позначає його як «сукупність глибинних текстопороджуючих домінант і констант». Дослідниця виділяє чотири типи структурних елементів ідіостилю, що розрізняються за рівнем формалізації: ситуативні, концептуальні, операціональні і композиційні «метатропи». Утворюючи ієрархічно впорядковану, але при цьому замкнуту систему, «метатропи» ідіостилю є його «каркасом».

РОЗДІЛ ІІ. Перифрази як засіб експресивної стилістики у творах О.Гончара

2.1 Функціональні особливості перифразів

В умовах незалежності України поглибився інтерес до національної культури, зокрема до художньої літератури. Стало можливим досліджувати творчість не лише вилучених із мовно-літературного процесу чи замовчуваних письменників, а й глибше, без ідеологічного тиску вивчати творчість письменників загальновідомих, хрестоматійних. Світоглядні позиції і національна специфіка творчості митця значною мірою розкриваються через мову його творів. Таким взаємозв’язком мови та світобачення письменника особливо позначені твори О.Гончара. Стиль, художня манера, естетична концепція цього письменника — особлива сторінка в історії сучасної української літератури. Шлях О.Гончара в літературі — це шлях безперервних пошуків. Його творчість нерозривно пов’язана із сучасною йому епохою, вона поетапно відбиває шляхи розвитку українського суспільства.

Учені, які присвятили творчості О.Гончара монографічні дослідження (М.Х.Гуменний, М.К.Наєнко, А.Г.Погрібний, Н.М.Сологуб та ін.), відзначають, що у його творах домінують пломінь і чистота, називають його одним із найсвітлоносніших письменників нашої доби. Водночас О.Гончар не оминає у своїх творах соціального зла, складних проблем своєї епохи. Найважливішими ознаками його індивідуального стилю є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу, філософське заглиблення в найскладніші проблеми буття, ліричність образів і розповіді, постійні пошуки позитивного ідеалу, оригінальність художнього мислення. Прозу О.Гончара називають поетичною. Ці риси світобачення письменника знайшли вияв у мові його творів, зокрема, за спостереженнями Н.М.Сологуб, у функціонуванні слів-символів, індивідуально-авторському словотворенні, перифразах [12, с 57].

Незважаючи на те, що в останні роки з’явилася низка дисертаційних праць (Н.М.Сологуб, В.М.Галич, О.Ф.Немировська, Л.В.Пашко, В.М.Титикало), присвячених мові творів О.Гончара, його творчість не одержала вичерпної оцінки, оскільки кожна із рис його індивідуального стилю виявляється настільки яскраво, що може бути предметом окремого дисертаційного дослідження. Одним із таких аспектів творчості цього українського письменника є перифрази. І хоч Н.М.Сологуб присвятила перифразам розділ монографії та окрему статтю, проте їхнє концептуальне наповнення, художня виразність у творах О.Гончара настільки значні, що потребують подальшого вивчення. Перифрази виявляють мовну індивідуальність О.Гончара і дають змогу через них глибше осмислити творчу особистість письменника, його естетичне кредо.

Специфіку перифразів установлювали чимало зарубіжних мовознавців (Ш.Баллі, В.В.Виноградов, І.Р.Гальперін, Л.К.Жулинська, О.М.Кожин, М.М.Кожина, П.І.Колосов, Г.М.Моложай, А.І.Новиков, Л.М.Синельникова, В.П.Уткіна та ін.). В українському мовознавстві питання перифрастики і перифрастології порушували Л.А.Булаховський, І.Ю.Кобилянський, А.П.Коваль, М.П.Коломієць, М.М.Пилинський, О.Д.Пономарів, Є.С.Регушевський, А.І.Свашенко, Н.М.Сологуб, О.С.Юрченко та ін.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена потребою поглибленого вивчення на нових засадах мови творів одного з найвизначніших українських письменників ХХ ст. — О.Гончара, вираженням через мову домінант його творчості і світобачення, одним із виявів яких є перифрази; визначенням статусу перифразів у мовотворчості О.Гончара; ясуванням їхнього концептуального наповнення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах наукової проблематики кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К.Д.Ушинського “Національний образ світу в художньому слові (лінгвістичний та літературознавчий аспекти)” [17, с 96].

Перифрази за формальною будовою можуть відповідати слову, словосполученню або реченню. Загалом розгляд перифразів як лексем є суперечливим питанням. Це засвідчує і невелика кількість найменувань такого типу в нашому матеріалі: пернаті — птахи, потвора — танк, ліліпут — автомобіль. Проте, якщо у визначенні перифразів основним вважати семантичний критерій, то перифрази можуть передавати опосередковану описову назву предметів, зокрема це стосується композитних найменувань. Композити, що утворені переважно синтаксичним складанням, є конденсацією звичайних перифразів, які структурно дорівнюють словосполученням: юшкоїд, душохват, сивоус.

Найпоширенішими словосполученнями перифрастичного характеру є ті, що мають атрибутивне значення. Це значення здатні виражати конструкції з різним типом синтаксичного зв’язку. Власне атрибутивне значення передане за допомогою синтаксичного зв’язку узгодження, а відмінкове керування використовується здебільшого для синкретичної семантики: металургійний велетень, аракчеєвська дубовість, обранець історії, витвір мистецтва, країна прогресу, терорист з пелюшок.

Атрибутивне значення може передаватися й нетрадиційним способом — прикладкою. Синтаксичний зв’язок у таких випадках визначається як паралелізм. О.Гончар вживає здебільшого той тип прикладок, що оформлений за допомогою дефіса, хоч трапляються й інші їхні типи, які містять у своєму складі переважно антропоніми. Такі прикладки, крім атрибутивних, виражають й інші значення, що характеризують предмет, представлений стрижневим словом, за певними ознаками: професією (батько-чабан, Олекса-механік, невидимець-диктор), віком (дівчата-перестарки, хлопчик-недоліток, маленька Уралова), зовнішністю (Іван-рудий), родо-видовими ознаками (груша-безнасінниця, судно-брухт, колодязь-артезіан). Окрему структурно-семантичну групу становлять прикладки з головним компонентом “людина”: людина-торпеда, людина-творець, людина-диво, людина-цегла, людина-легенда, людина-кажан. Як обов’язковий опорний компонент вони містять лексему людина, а залежним компонентом виступають характерологічні лексеми.

Атрибутивне значення можуть виражати конструкції, в яких головним компонентом виступає інший субстантив, здебільшого прикметникового або дієприкметникового походження: зв’язаний шлюбом - одружений, простий смертний - людина, порубайли чубаті - махновці. Їхній головний компонент субстантивується в контексті і займає синтаксичну позицію підмета або додатка [19, с 92].

У романах О.Гончара частотними є ускладнені перифрастичні словосполучення, головним словом яких виступає іменник або інший субстантив. За морфологічною природою своїх складників вони формують такі структурні моделі:

1. Поєднання субстантива  з двома залежними ад’єктивами: батьків чорний велетень (поїзд), звичайна дитяча ієрогліфістика (малюнок), суцільна водяна завірюха (злива), тепле амбасадне існування (життя), стопудова козацька мідь (дзвін). У цих перифрастичних  словосполученнях опорний субстантив  пов’язаний із залежними oб’єктивами зв’язком узгодження, а між собою залежні компоненти поєднані сурядним зв’язком, але вони не є однорідними означеннями, бо характеризують предмет з різних боків.

2. Поєднання субстантива  з іншим субстантивом, що має  залежний ад’єктив, тобто від  опорного слова залежить власне  атрибутивне словосполучення, компоненти  якого поєднані синтаксичним  зв’язком узгодження: пора молочної стиглості, формула вічної краси, люди спокійного смеркання, поема твого життя. Для цих перифразів характерний підрядний послідовний зв’язок компонентів: опорний субстантив пов’язується з іншим субстантивом за допомогою синтаксичного зв’язку керування, а залежний субстантив виступає опорним словом для залежного об‘єктива.

3. Поєднання субстантива  з об’єктивом та субстантивом, при якому спостерігаємо двобічний синтаксичний зв’язок, тобто опорний компонент має здатність перебувати у зв’язку з двома залежними компонентами: глибокі криниці смутку, золоте руно степовиків, ніжна мова руки, сива скеля віків.

4. Поєднання субстантива  з іншим субстантивом, що має  свій залежний субстантив: епоха вибуху знань, супутниця життя владики, пора цвітіння сакури, знавець психології Зачіплянки. Опорний субстантив пов’язаний із залежним субстантивом зв’язком керування, а залежний субстантив першого рівня членування є опорним для останнього субстантива у словосполученні, який також поєднаний з ним зв’язком керування.

Природа головного слова перифрастичних словосполучень зумовлена номінативною функцією перифразів: вони є вторинним найменуванням певного предмета. Саме це значення предметності і фіксує головний субстантив. Атрибутивне значення перифрастичних словосполучень можна пояснити специфікою цих найменувань: вони містять різнобічні характеристики певного предмета. Ці характеристики подані в атрибутивній формі, що притаманна характеристиці предметів взагалі. Синтаксичний зв’язок зумовлений семантичними відношеннями між компонентами словосполучення, тобто атрибутивна семантика може виражатися тільки за допомогою узгодження та керування. Отже, специфічні риси перифрастичних словосполучень пов’язані між собою, а основним чинником їхнього визначення є номінативна функція перифразів, яка детермінує їхню семантику і структуру.

Перифрази можуть становити частину складнопідрядного речення: 1) частину складнопідрядного займенниково-співвідносного типу із вказівним займенником і підрядним предикативним компонентом та 2) частину складнопідрядного присубстантивно-атрибутивного речення із субстантивом і залежним від нього підрядним компонентом. Усі конструкції — слова, словосполучення і речення — можна об’єднати на основі морфологічної природи головного субстантива, що має узагальнене граматичне значення предметності.

Перифрази, що є описовим вираженням поняття, мають імпліцитне концептуальне навантаження. Вони здатні відображати приховані процеси і закони мовної картини світу. Якщо лексеми концептуального характеру експлікують концепти свідомого типу, що лежать на поверхні і які підкреслює автор із художньою метою, то перифрази передають концепти глибинного рівня, які використовує автор підсвідомо, і в такий спосіб точніше відбивають справжню авторську картину світу (АКС) [21, с 85].

Установлено основні концепти АКС у романах О.Гончара, що позначилися на перифрастичному тлі. У романі “Собор” - це собор, у “Тронці” — тронка, небо, степ, море, у “Твоїй зорі” — дорога і хмари. Концепти романів різні, бо вони репрезентують внутрішню образну систему кожного твору. Спільним компонентом значення, що є істотним для кожного роману і міститься в основних концептах, є небо. Воно присутнє в соборі, який височить своїми куполами в небесну висоту (“Собор”), у “Тронці” є одним з основних концептів, у “Твоїй зорі” репрезентоване концептом хмари. Отже, небо проходить основним структуротвірним елементом тексту, проте лише на імпліцитному рівні, бо в жодному творі ця концептуально навантажена лексема не винесена в назву, не є центром розповіді, але для художнього світу О.Гончара саме небо є основним концептом, що організовує АКС.

О.Гончар не стримує прагнення людини у височінь. Його герої, що видно навіть на перифрастичному рівні, дивляться у небо, мріють про нього, літають у ньому. Цей концепт уживаний у дихотомії: небо існує лише у співвіднесенні із землею. І тому в романах ми знаходимо опозиції: собор / завод, небо / степ, хмари / дорога. У загальному вигляді ці опозиції можна тлумачити як давньослов’янські верх / низ, причому саме верх означає божественне, духовне, чисте, а низ — навпаки. У художньому світі О.Гончара цей концептуальний низ не має негативної семантики, автор не робить жорсткого протиставлення двох понять, а намагається об’єднати їх. У нього зливаються небо і степ, а собор прямує в небо, але не відривається від землі. Проте основним, на нашу думку, є розуміння “верху” не як божественного атрибута, а як мрії, прагнення, досягнення людини. Тому і стає можливим поєднання нібито протилежних понять, оскільки людина в АКС О.Гончара поєднує в собі всі стихії, але високе, небесне завжди переважає [25, с 82].

Визначено основні семантичні групи характерологічних назв людини: перифрази на позначення соціального (нахлібник держави, висуванець, трутень, завзятець), біологічного (молодше людство, старий безпритульник, мала степовичка, вродливець) та внутрішнього станів людини (юшкоїд, товариш мислитель, тайновидець, нудьгар). О.Гончар використовує такі засоби текстової характеризації: авторське мовлення, що містить експліцитну оцінку кожного героя, і мовлення персонажів. Додатковим засобом вираження характеризації виступають перифрази.