Семантико-стилістичні особливості використання фразеологічних одиниць у творах Олеся Гончара

Вивчення семантики, структури та функціонування системи тропів у художньому тексті викликає особливе зацікавлення. Через художньо-образне вживання слів створюється емоційна, експресивно насичена, художня оповідь. Художньо-зображальні засоби у тематично спільних контекстах є джерелом естетичного осмислення проблем. Вивчення естетичних функцій слова дає можливість не лише виявити мовно-індивідуальну свідомість письменника, а й осмислити естетизовану дійсність за допомогою засобів мови у відповідній системі мовновиражапьних засобів. При цьому в ідіостилі можуть об'єднуватися різні компоненти мовної реальності. Ідіостиль письменника може впливати на розвиток мови, становлення норм, формування національних традицій культуромовної особистості. Про індивідуальний авторський стиль, мову художніх творів так зазначає іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет: "Я" кожного поета — це новий словник, нова мова, через які він дарує нам предмети... невідомі раніше" [10].

Невід'ємною складовою індивідуального стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння дійсності. Через словесну тканину твору старшокласник-читач проникає в його ідейно-художній зміст, у розкриття характерів образів-персонажів, особливості відтворення дійсності. У художній мові митець виявляє свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення відзначаються певними особливостями у побудові тощо. "У середній школі центром уваги є мова конкретного літературного твору, а узагальнюючі висновки потрібні не як самодостатні літературознавчі категорії, а як засіб глибше осмислити мовні засоби саме даного твору і даного письменника" [2, с 172-173].

Між мовним стилем та індивідуальним стилем письменника існує суттєва різниця. Поняття стилю мови слід відрізняти від стилю індивідуальної мови, від стилю письменника, від стилю літературного твору. З точки зору мовної системи стиль — це одна із її різновидностей, що характеризується індивідуальними своєрідностями експресивного відбору слів, фразеології, синтаксичних конструкцій.

Деякі дослідники ототожнюють поняття "індивідуальний стиль" і "мова художньої літератури". На нашу думку, такий погляд більш характерний для мовознавства, а для дослідження літературних явищ він є занадто вузьким. Поняття "індивідуальний стиль" є ширшим за поняття "мова художньої літератури": авторський стиль передбачає врахування не тільки мовних засобів, а й тем, образної системи, композиції твору, художнього змісту та ін. Наприклад, аналіз художньої мови на синтаксичному рівні передбачає спостереження за особливостями побудови речення, сполучення слів, їх порядку в реченні, характером зв'язків речень між собою, що дозволяє визначити особливості індивідуального мовного стилю певного митця. Мовний стиль, як зазначає О. Бандура, "це різновид літературної мови, що склався історично і характеризується певною сукупністю відповідних ознак... певне їх сполучення і своєрідність функцій мовних засобів відрізняють один стиль від іншого" [1, с 36].

Під час аналізу художньої мови творів письменника визначаються індивідуальні риси, з'ясовуються естетичні закономірності, притаманні слову в художньому мовленні взагалі. Добір мовних зображальних засобів та їх використання в контексті художнього твору, з'ясування естетичної функції мовного матеріалу визначають ідіостиль письменника. Визначний мовознавець О. І. Єфімов доводить: "Основним завданням аналізу словесної тканини художніх творів є визначення специфіки мови і стилю письменника, індивідуальної своєрідності його мовних засобів, у яких знаходять своє відтворення ідея і зміст твору" [15, с 4].

На уроках української літератури в старшій школі практикується аналіз художнього твору, який передбачає спочатку з'ясування його змісту, а пізніше визначаються особливості форми. На думку літературознавців В. Марка, Г. Клочека, В. Панченка та ін., "доцільно ширше практикувати такий аналіз, який би розпочинався з вивчення форми, а відтак вів би до розуміння змісту" [7, с 6].

Відомі методисти сучасності Н. Волошина, С. Жила, А. Градовський, В. Цимбалюк, 3. Шевченко та ін. відзначають, що підготовчу роботу щодо визначення мовного стилю митця доцільно проводити систематично в основній школі,"... цим буде підготовано міцну основу для формування в старшокласників уміння виявляти мовностилістичні особливості творів кожного письменника, що вивчаються за програмою" [9, с 64].

1.2 Ідіостиль і концептуальна ідіосфера автора у художньому дис- курсі

Серед багатьох відомих підходів до вивчення ідіостилю письменника сучасний напрям лінгвістичних студій акцентує розуміння мовної діяльності як одного із модусів когніції, що становить вершину айсберга, в основі якого лежать когнітивні здібності особистості [10, c. 306]. Дослідження втілення у художньому дискурсі концептуальної картини світу творчої особистості автора, його ідіодискурсу наразі стає все більш актальним.

Говорячи про конкретні прояви дискурсу митця, ми фактично маємо на увазі його ідіодискурс на відміну від тексту. Так, ідіодискурс Е. Гемінґвея визначається багатим підтекстом [11] як засобом особливого впливу на читача у відповідності до його літературної “теорії айсберга”.

Сукупність мовно-когнітивних механізмів створення текстового простору певним автором, що відрізняє його дискурс від інших – це у широкому розумінні ідіостиль. Ідіостиль, на нашу думку, є складним, багатовимірним та багаторівневим проявом особистості автора художнього тексту. Існує ряд підходів його вивчення.

Ідіостиль письменника досить часто розглядається у когнітивній лінгвістиці. За Н.С. Болотновою, ідіостиль – система асоціативно-смислових полів, які характеризують когнітивний рівень мовної особистості [5]. З-поміж багатьох існуючих трактувань ідіостилю завданням когнітивного вивчення дискурсу певного автора відповідає розгляд ідіостилю крізь систему концептуальних моделей в напрямку від когнітивних феноменів до їхньої мовної реалізації. Так, у трактуванні І.A. Тарасової ідіостиль як “спосіб думати і говорити про світ в нерозривній єдності” корелює з розумінням ідіостилю як сукупності мовних і ментальних структур художнього світу автора [25, с. 9], єдності концептів і когнітивних структур та їхнього мовного втілення [25, c. 22]. В.О. Самохіна наголошує на необхідності врахування “соціально-історичних, національних, індивідуально-психологічних і морально-етичних норм, особливостей людини,її світосприйняття, знань про світ (концептуальна картина світу й тезаурус)…” [21, с. 15] у дослідженні ідіостилю.

Особливо інтенсивно упродовж ряду років у стилістиці художньої мови проводилося дослідження ідіостилю з орієнтацією на окремі елементи художньої системи письменника, перш за все на розгляд мовних засобів (частіше лексичних) з послідовним “укрупненням” одиниць аналізу та поступовим посиленням уваги до змістових форм та структури.

Як узагальнює Н.С. Болотова, для цього періоду вивчення ідіостилю характерно: 1) увага до образної трансформації слів, 2) до естетичної модифікації виразних засобів в ідіостилі письменника (Т.Г. Винокур, Л.О. Ставицька та інші), 3) до динаміки мовних форм (В.В. Виноградов, Є.О. Гончарова, А.І. Домашнєв, І.П. Шишкіна та ін), 4) до композиційних прийомів і структури; 5) до універсальних змістів, що по-різному реалізуються у творчості різних авторів; 6) до слововживання і словотвор-чості; 7) до вивчення внутрішньо зумовленої системи засобів словесного вираження [4, с. 7].

Другий напрям у дослідженні ідіостилю фокусується на аналізі різних структурних і змістових форм організації мовного матеріалу (передусім лек-

сичного) у замкнутому цілому та виявленні характеру їх співвіднесеності на рівні стилістичного узусу або ідіостилю. Для цього напряму також харак-

терний лексикоцентризм та орієнтація на виявлення загальних закономірностей у слововживанні одного або кількох письменників [4, с. 7].

Інші підходи трактують індивідуальній стильяк сукупність мовно-вира жальних засобів, що виконують естетичну функцію та вирізняють мову ок-ремого письменника з-поміж інших [20, с.604], як феномен, що належить до царини естетики [23, с. 61], та як єдність змістових і формальних лінгвальних характеристик, притаманних творам певного письменника, яка створює унікальний, втілений у цих творах авторський спосіб мовної реалізації [13].

Досліджуючи зв’язок між автором і структурою створюваного ним тексту як словесно-художнього цілого, В.В. Виноградов доходить висновку про те, що стиль письменника створює та відтворює індивідуально-виразні якості та співвідношення речей-образів, типові для творчої системи саме цього митця [7, с. 128, 211]. Поряд із цим особистість письменника відображається у неповторності й оригінальності асоціацій, вербально матеріалізованих у лексичній структурі тексту. Асоціативні перегукування та паралелі, найбільш характерні для автора типи асоціацій, пронизують усю його творчість, стають важливою ознакою ідіостилю, відображуючи сприйняття навколишнього світу письменником.

Третій напрям формується під впливом когнітивної лінгвістики на основі моделювання “можливих світів” різних авторів. При цьому виявляються “домінантний особистісний зміст” (В.А. Піщальникова [20] та інші, вивчаються окремі концепти та форми їх репрезентації (С.О. Анохина, Є.В. Баринова та інші [1; 2]), система концептів-домінант (О. Дойчик [12] та інші), семантичні, асоціативні та лінгвокультурологічні поля [4, с. 8].

Саме цей підхід покладено в основу когнітивно спрямованого дослідження ідіостилю Е. Гемінґвея.

Визначення індивідуального стилю як іманентного (властивого його внутрішній природі) прояву істотних ознак особистості автора у конкретному художньому творі потребує звернення до мистецької документалізації когнітивної картини світу певного автора, що залежить від його схильності до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку тощо, які в сукупності формують неповторне явище [18, с 312].

Кожному письменнику притаманна тонка мовна індивідуальність, свій неповторний ідіостиль.

Складовою ідіостилю є ідіолект письменника. За О.О. Селівановою ідіолект є індивідуальним різновидом мови, що реалізується в сукупності різних ознак мовлення окремого носія мови, а в письмовому мовленні виявляє риси ідіостилю [22, c. 167]. Поняття ідіолекту та ідіостилю співвідносяться як норма й узус національної мови, з одного боку, та індивідуальна манера мовлення, з іншого, тобто ідіостиль постає як індивідуально-творче використання національної мови [24, с. 107], що, фактично, закорінене в ідеях В. В. Виноградова про те, що ідіостиль відтворюється засобами ідіолекту, який є сукупністю мовних засобів інди-відуального мовлення [7]. О. О. Селіванова деталізує: ідіолект – індивідуальний різновид мови, що реалізується в сукупності різних ознак мовлення окремого носія мови, а в письмовому мовленні виявляє риси ідіостилю [22, c. 167]. Так, ідіолект Е. Гемінґвея характеризується простою граматикою та розмовною мовою. Основною домінантною ознакою стилю письменника є низька кількість вжитих прикметників і короткі, ритмічні речення, що концентруються безпосередньо на дії, а не на її відображенні [30].

Ідіостиль, на думку М.М. Кожиної та інших, включає всі мовні та позамовні стилетвірні та текстотвірні фактори, що складають художній текст, перші – основа, а другі – передумова його створення. Вираження ідіостилю відбувається за допомогою позамовних і внутрішньомовних засобів, в які входить система поза- і внутрішньотекстових референтних відносин [16, с. 121]. Так, система тропів Е. Гемінґвея включає “вербалізовані жести” –кінетичні дієслова, а також специфічні прийоми динамізації зображуваних подій, що створюють “кінематографічний ефект” його ідіостилю [11, с. 116].

Уточненням поняття ідіостилю в когнітивному напрямку є запропоноване Р. Фаулером поняття “когнітивний стиль” (mind style) – специфічна мовна репрезентація індивідуальної ментальної сутності автора, оповідача та персонажів, які корелюють з поняттями картина світу (world view), це відображення характерного способу засвоєння та розуміння світу, яке автор утілює у тексті [29, c. 103]. Е. Семіно акцентує у понятті когнітивного стилю відповідність індивідуальним якостям картини світу певної особистості: характерні когнітивні звички, можливості та обмеження, цінності та вірування, які виникають як результат індивідуальних когнітивних особливостей [32, c. 97]. Таким чином, когнітивний стиль – типові когнітивні операції автора, спосіб індивідуальної концептуалізації дійсності [12, с. 24]. Важливо, що поняття когнітивний стиль (скажимо, поета) відрізняється від його літературного стилю, бо концентрується на особливостях поетичного мислення, яке “може бути визначено шляхом аналізу його виражальних мовних засобів у когнітивному аспекті” [3, с. 73].

Мовна особистість автора, проявом якої є ідіостиль, згідно з Ю.М. Карауловим, представлена вербальною і невербальною частинами, де перша розкривається через сферу мовної свідомості, а друга – через одиниці “проміжної мови” – мови почуттів, образів, уявлень про рух і схем дій, що супроводжують увесь дискурс автора [15, с.91-93] (пор.: це прояв рефлексії автора над мовою, що є сукупністю глибинних констант, домінант художньої особистості [9, с. 10]).

Особистісне сприйняття свідомістю автора явищ зовнішнього світу неминуче носить характер індивідуального знакового закріплення денотатив-них сутностей. Це є своєрідною трансформацією авторської концептуальної картини світу, яка є ментальним підґрунтям ідіостилю автора. На думку Н.С. Болотнової, асоціативна структура художнього тексту, сформована на номінантно-референтній основі, дозволяє судити про концептуальну кар-тину світу автора [6, с. 38]. Сукупність взаємно пов’язаних концептуальних сфер, що відображають знання індивіда про певні фрагменти світу, центром якого він є, зумовлюють структуру його концептуальної картини світу [19].

Як відомо, концептуальна картина світу різноманітніша за мовну, бо не все сприйняте і пізнане людиною має вербальну форму та відображається за допомогою мови. Реалізація ж у творах письменника значущих для особистості ключових концептів дозволяє досліднику за допомогою ретель-ного аналізу самої словесної тканини літературного твору відтворити та описати фрагменти концептуальної картини світу автора.

На нашу думку, концептуальна картина світу є радше приналежністю всього народу (саме в такому сенсі це поняття вживає Д.С. Лихачьов), тоді як стосовно конкретної особистості більш влучним є термін концептуальна ідіосфера: в ній зберігаються як концепти, спільні для картини світу народу, так і специфічні індивідуально-авторські концепти. За Р. Павільонісом, система концептів або “система вірувань” відповідає життєвому досвіду автора [33].

У більшості робіт, які розкривають когнітивний аспект ідіостілю, центральною категорією дослідження є індивідуально-авторський концепт.

Ось чому актуальним є завдання створення типології концептів авторської свідомості, виявлення форм їх ментального подання, розгляду їх співвідношення з типами ментальних репрезентацій, з одного боку, і з більш великими одиницями, когнітивними структурами, з іншого [24, c. 164].

Висновки до першого розділу

Кожний дослідник тексту змушений так чи інакше розглянути проблему авторського чи індивідуально стилю. Адже “індивідуальний почерк” автора, його манера виявляється вже в самому факті вибірковості, перевазі певних лексичних, морфологічних, синтаксичних, фонетичних засобів, які стають базою формування більш складних і яскравих образів. З урахуванням антропоцентризму сучасної наукової парадигми проблема індивідуального стилю стає однією з ключових у лінгвостилістиці художнього тексту. Проте лінгвісти і досі не мають одного загальновизнаного терміну для тлумачення індивідуального стилю, хоча він не раз ставав предметом дослідження. Тривалий час ставлення мовознавців різних епох і напрямів до проблеми індивідуального фактора в мові, чи ідіолекту, було суперечливим, виявляло неоднакові тенденції – від відомого перебільшення його ролі до повного ігнорування. Так, наприклад, інтерес до індивідуального виявлення мови в крайній формі виявився в психолінгвістиці.