Особливості перекладу на 3 рівні еквівалентності

Переклад є заміною  репрезентації певного тексту в  одній мові репрезентацією цього  тексту в іншій. Проте, процес перекладу не може обмежуватися тільки мовою, він є діяльністю, що включає вербальну комунікацію, тісно пов’язану з поняттями норми і культури. Слід також визнати, що переклад – це явище комунікативне і культурне, важлива роль в якому відводиться мові. Очевидно, що письмовий текст не обов’язково зводиться до свого мовного компоненту. Важливу роль в «перекладній» комунікації, в якій задіяні образи реального і вигаданого світу, відіграє семіотика простору і жестів. Переклад може вважатися успішним у тому випадку, коли він відповідає певним вимогам, зокрема, він повинен виконувати функцію, ідентичну функції оригіналу, і ідентично впливати на реципієнта.

У сучасному перекладознавстві  еквівалентність залишається одним  із найбільш дискусійних понять , визначення якого залишається однією з до кінця не розв’язаних задач теорії перекладу. Так, наприклад,   М. Шаттлворт і М. Коуї відзначають складність наукового дефініювання еквівалентності і намагаються уникати категоричних формулювань: «термін використовується багатьма авторами для опису природи і міри відносин, що існують між мовами оригіналу та перекладу або меншими одиницями мови» [Dictionary of Translation]. Аналогічної точки зору притримуються

М. Бейкер і К. Мальмчер, відзначаючи, що хоча поняття еквівалентності і є центральним для теорії перекладу, воно водночас залишається одним із найбільш суперечливих. Так, у сумі погляди цілої низки перекладознавців нази-вають еквівалентність «необхідною умовою перекладу, перешкодою здійснення процесу перекладу, або корисною категорією для опису перекладів» [Routledge Encyclopedia of Translation].

Еквівалентність можна  визначити як стосунки, що існують  між двома або більш спільнотами, які можуть бути описані як стосунки подібності, схожості, рівності з погляду будь-якого набору можливих якостей . Ці дві (або більше) спільноти є культурою оригінала і культурою перекладу, між якими в процесі адаптації перекладу має бути досягнутий певний ступінь відповідності за допомогою перенесення змісту і знаків в культуру перекладу. При цьому деякі деталі оригіналу можуть бути втрачені, проте, спільний ефект переведеного повідомлення має бути еквівалентним ефекту оригіналу внаслідок вибору знаків і їх значень.

Для опису еквівалентності в  теорії перекладу використовуються різні терміни. П. Ньюмарк  використовує термін динамічної еквівалентності і описує це явище як «принцип схожої або еквівалентної реакції і ефекту, або принцип функціональної еквівалентності». Еквівалентним в даному випадку може бути як когнітивний аспект (зміст), так і формальний аспект (форма). Елементи повідомлення у мові перекладу повинні і за формою, і за змістом відповідати елементам повідомлення оригіналу .

За визначенням І. Гатта  успішність перекладу визначається природністю  використання мовних засобів і легкістю сприйняття переведеного повідомлення. Поняття динаміки означає, що переклад природним чином використовує мовні структури, а також, що реципієнти в культурі перекладу не зазнають труднощів при його сприйнятті.

                                 1.2  Підходи до визначення еквівалентності

   Специфіка перекладу, що відрізняє його від всіх інших видів мовного посередництва, полягає в тому, що він призначений для повноправною заміни оригіналу і що рецептори перекладу вважають його повністю тотожним початкового тексту. Разом з тим, очевидно, що абсолютна тотожність перекладу оригіналу недосяжна і що це аж ніяк не перешкоджає здійсненню міжмовної комунікації. Справа не тільки в неминучих втратах при передачі особливостей поетичної форми, культурно-історичних асоціацій, специфічних реалій та інших тонкощів художнього викладу, але і в розбіжності окремих елементів сенсу в перекладах найелементарніших висловлювань.

   Внаслідок відсутності тотожності відношення між змістом оригіналу та перекладу був введений термін «еквівалентність», що позначає спільність змісту, тобто смислову близькість оригіналу і перекладу.

     Оскільки важливість максимального збігу між цими текстами видається очевидною, еквівалентність зазвичай розглядається як основна ознака і умова існуванняперекладу. З цього випливає три слідства.

   По-перше, умова еквівалентності має включатися в саме визначення перекладу. Так, Дж.Кетфорд визначає переклад як "заміну текстового матеріалу на одній мові еквівалентним текстовим матеріалом на іншій мові». Також американський дослідник Ю. Найда стверджує, що переклад полягає у створенні на мові перекладу «найближчого природного еквівалента» оригіналу.

     По-друге, поняття «еквівалентність» набуває оціночний характер: «хорошим», або «правильним», перекладом визнається тільки еквівалентний переклад.

     По-третє, оскільки еквівалентність є умовою перекладу, завдання полягає в тому, щоб визначити це умова, вказавши, в чому полягає перекладацька еквівалентність, що повинно бути обов'язково збережено при перекладі.

        У пошуку відповіді на останнє запитання у сучасному перекладознавстві можна знайти три основних підходи до визначення поняття «еквівалент».

До останнього часу в перекладознавстві провідне місце належало лінгвістичним теоріям перекладу, в яких домінує традиційне уявлення про те, що головну роль у перекладі відіграють мови. При такому підході завдання перекладача можуть бути зведені до максимально точної передачі тексту оригіналу мовою перекладу в його повному обсязі. Деякі визначення перекладу фактично підміняють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад має повністю зберігати зміст оригіналу. А.В. Федоров, наприклад, використовуючи замість «еквівалентності» термін «повноцінність», говорить, що ця повноцінність включає «вичерпну передачу смислового змісту оригіналу». Однак ця теза не знаходить підтвердження в спостережуваних фактах, і його прихильники вимушені вдаватися до численних застережень, які фактично суперечать вихідному визначенню. Так, Л.С. Бархударов обумовлює, що про незмінність «можна говорити лише у відносному сенсі», що «при перекладі неминучі втрати, тобто має місце неповна передача значень, що виражаються текстом оригіналу». Звідси Л. С. Бархударов робить закономірний висновок, що «текст перекладу ніколи не може бути повним і абсолютним еквівалентом тексту оригіналу», проте залишається незрозуміло, як це поєднати з тим, що «незмінність плану змісту» була вказана в якості єдиного визначальної ознаки перекладу .

       Такий підхід до перекладу дав підстави для появи так званої теорії не перекладається, згідно з якою переклад взагалі неможливий. Безумовно, унікальність словникового складу і граматичного ладу кожної мови, не кажучи вже про різницю культур, дозволяє стверджувати, що повну тотожність текстів оригіналу і перекладу в принципі неможливо. Однак, твердження про те, що неможливий і сам переклад, дуже суперечливе.

      Другий підхід до вирішення проблеми перекладацької еквівалентності полягає в спробі виявити змісту оригіналу якусь інваріантну частину, збереження якої необхідно і достатньо для досягнення еквівалентності перекладу. Найбільш часто на роль такого інваріанта пропонується або функція тексту оригіналу, або описувана в цьому тексті ситуація. Іншими словами якщо переклад може виконати ту ж функцію чи описує ту ж саму реальність, то він еквівалентний. Однак, який би частину змісту оригіналу ні обиралася в якості основи для досягнення еквівалентності, завжди можна знайти безліч реально виконаних і забезпечують міжмовну комунікацію переказів, в яких дана частина вихідної інформації не збережена. І, навпаки, існують переклади, де вона збережена, однак, вони не здатні виконувати свою функцію як еквівалентних оригіналу. У таких випадках ми опиняємося перед неприємним вибором: або відмовити подібним переказами в праві бутиперекладами, або визнати, що інваріантність даної частини змісту не є обов'язковою ознакою перекладу.

   Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним, він представлений в роботах В.М. Коміссарова. Суть його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, у чому мала б полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реально виконаних перекладів з їх оригіналами і з'ясувати, на чому грунтується їх еквівалентність. Проробивши такий експеримент, Комісаров зробив висновок про те, що ступінь смислової близькості до оригіналу у різних перекладів неоднакова, та їх еквівалентність грунтується на збереженні різних частин змісту оригіналу. 

                                       РОЗДІЛ 2       

       ТИПИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ

            2.1 Типи перекладацької еквівалентності

       В. Коллер вважає, що поняття еквівалентності набуває реальний зміст лише у тому випадку, коли уточнюється вид чи тип еквівалентних стосунків між текстами. Само по собі поняття еквівалентності, на його думку, постулює лише наявність якихось стосунків між початковим і кінцевим текстами. Недиференційоване вимагання еквівалентності, що пред’являється до перекладу, беззмістовне, оскільки залишається неясним, в якому саме відношенні переклад має бути еквівалентним оригіналу.

    Вид еквівалентності уточнюється шляхом вказівки на ті аспекти, в яких застосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретні властивості оригіналу, які мають бути збережені в процесі перекладу. В. Коллер розрізняє наступні п’ять видів еквівалентності: 1) денотативну, що передбачає збереження наочного змісту тексту (у перекладацькій літературі вона іменується «змістовною інваріантністю» або «інваріантністю плану змісту»; 2) конотативну,  що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого вибору синонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі зазвичай відноситься до стилістичної еквівалентності); 3) текстуально-нормативну, яка орієнтована на жанрові ознаки тексту, на мовні норми ( у перекладацькій літературі називається інколи «стилістичною еквівалентністю); 4) прагматичну, що передбачає певну установку на одержувача (у перекладацькій  літературі також іменується «комунікативною еквівалентністю»); 5) формальну, орієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, індивідуалізуючих і інших формальних ознак оригіналу.

    В. Коллер відзначає, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. У переліку видів еквівалентності, що приводиться ним, знаходять своє віддзеркалення нормативні вимоги, які пред’являються до перекладу.    Співвідношення між різними вимогами, що пред’являються до перекладу, є змінною величиною. Проте вимога  комунікативно-прагматичної еквівалентності за всіх умов залишається найголовнішою, бо саме ця вимога передбачає передачу комунікативного ефекту початкового тексту та має на увазі визначення того його аспекту або компоненту, який є провідним в умовах даного комунікативного акту. Іншими словами, саме ця еквівалентність і задає співвідношення між рештою видів еквівалентності – денотативною, конотативною, текстуально-нормативною і формальною.

  Це положення цілком узгоджується з положенням про функціональний інваріант перекладу, визначуваний функціональними домінантами тексту і їх конфігурацією, який охоплює як ті випадки, коли первинного значення набуває вимога денотативної еквівалентності, так і ті, коли комунікативна установка мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики тексту, що перекладається [22, с. 81].

    На відміну від В. Коллера, В.Н. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, маючи на увазі різні ступені змістової спільності між перекладом і оригіналом: 1) цілі комунікації, 2) ідентифікації ситуації, 3) способу опису ситуацій, 4) значення синтаксичних структур і 5) словесних знаків [10, с. 62]. Якщо у В. Коллера всі види еквівалентності розташовані в одній площині, то у В.Н. Комісарова вони утворюють ієрархічну структуру. На думку автора, запропонована ним раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. «Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організовуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня включають одиниці рівня нижченаведеного» [10, с. 100].

    Найменшим ступенем смислової спільності характеризуються стосунки між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Сюди відносяться такі випадки, як: Maybe there is some chemistry between us does not mix – «Буває, що люди не сходяться характерами».

     Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частка змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється в вихідному повідомленні. Іншими словами, в тексті відбивається та ж наочна ситуація, хоча і змінюється спосіб її опису:  Не answered the telephone – «Він зняв трубку».

   Третій тип еквівалентності (рівень «способу опису ситуації») характеризується збереженням в перекладі спільних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»): Scrubbing makes me bad-tempered – «Від миття підлоги у мене характер псується».

    У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до вказаних вище рис спільності додається ще одна – інваріантність синтаксичних структур оригіналу і перекладу: I told him what I thought of him – «Я сказав йому свою думку про нього».

     До п’ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу. Сюди відносяться такі випадки, як: I saw him at the theatre – «Я бачив його в театрі».

   Перевагою концепції В.Н. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією В. Коллера є те, що тут в поняття еквівалентності вкладається достатньо конкретний зміст. Як обов’язкова умова еквівалентності постулюється «збереження домінантної функції вислову» [10, с. 71]. В.Н. Комісаров відзначає провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних стосунків між оригіналом і перекладом. Оскільки мета комунікації відноситься до категорії прагматичних чинників, це рівноцінно визнанню домінуючого положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог, що пред’являються до перекладу. Менш обґрунтованим представляється твердження про те, що відмінність між типами еквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригінала і перекладу. Наприклад, відмінність між третім і четвертим типами еквівалентності зовсім не зачіпає їх змісту, а стосується лише їх синтаксичної форми. Четвертий тип характеризується більшою мірою синтаксичної (але не семантичної) схожості, чим третій. Те ж саме відноситься і до відмінності між п’ятим типом і, скажімо, четвертим і третім. Відмінність тут також характеризується ступенем формальної (але не смислової) схожості. Тому немає достатньо переконливих підстав стверджувати, що лише п’ятий тип еквівалентності забезпечує «найбільший ступінь смислової спільності, яка тільки може існувати між текстами на різних мовах» [12, с.  95].