Шпаргалка по "Делопроизводству"

Самой старинной и самой распространенной в мире универсальной библиотечно-библиографической  классификацией является Десятичная классификация  Дьюи, названная в честь ее создателя  – американского библиотекаря Мелвила  Дьюи (1857—1931). Он разработал ее для систематизированной  расстановки книг в публичных  библиотеках США. Классификация  Дьюи послужила основой при разработке УДК. Первое издание таблиц ДКД вышло  в 1876 году.

М. Дьюи, сторонник и пропагандист метрической системы, избрал принцип  деления всей совокупности знаний на десять основных классов с последующим  их делением. Определяющей явилась  форма (десятичная индексация), ей подчинено  содержание (классификация). Дьюи отрицал  связь с классификацией наук и  как основной принцип называл  удобство и легкость: арабские цифры  понятны во всем мире, и таким  образом система не зависит от языка. Классы имели обозначение  от 000 до 900.

УДК и классификация Дьюи едины  в своей основе, совпадают для  первых трех ступеней классификации (трехзначных  индексов), т.е. для 1000 рубрик, но расходятся в дальнейших делениях, их детализации  и методике составления индексов.

При жизни автора ДКД выдержала 12 изданий, постоянно наращивался  объем таблиц. М. Дьюи в 1922 году передал  авторские права на ДКД Lake Placid Club Educational Foundation. Сейчас авторские права  на ДКД принадлежат OCLC Forest Press (издательству корпорации Online Computer Library Center). Ведение  ДКД с 1923 года осуществляется редакцией, находящейся в Библиотеке Конгресса  США.

Ныне ДКД применяется в 135 странах, в 60-ти из них – в национальных библиографиях. Классификация Дьюи активно используется в зарубежных библиографических базах данных и электронных каталогах библиотек. Её популярности способствуют ясность  самой классификационной системы  и относительная компактность таблиц.

 

54. Десятичная классификация Дьюи — система классификации книг, разработанная в XIX веке американским библиотекарем Мелвилом Дьюи.

Классификация предназначалась для  систематизации расстановки книг в  общедоступных американских библиотеках, где до того какие-либо общие принципы расстановки книг отсутствовали. Каждая библиотека использовала свои классификационные  системы. Дьюи разработал классификацию  в 1873 году, ещё будучи студентом колледжа, и в 1876 году опубликовал её в книге  «Классификация и предметный указатель  для каталогизации и расположения книг и брошюр в библиотеке».

Впоследствии классификация Дьюи послужила основой для разработки универсальной десятичной классификации (УДК).

Структура ДКД

Еще до окончания колледжа в 1873 году Дьюи представляет в библиотечный совет  колледжа в Амхерсте докладную записку, в которой формулирует основные положения предлагаемого им построения классификации: «Установление главных  классов, не превышающих по числу  девять, и обозначение каждого  класса одной из девяти значимых цифр. Последующее деление каждого  из этих классов осуществляется не более чем на девять подклассов с  обозначением присоединяемой справа новой  цифры, как в десятичной дроби. Дальнейшее деление каждого из этих 81 подкласса  производится не более, чем на девять подотделов. Таким образом все  подотделы одного класса образуют часть  библиотеки с возможностью неограниченного  дальнейшего деления».

Отдав предпочтение цифровым индексам, Дьюи полностью отказывается от включения  в состав индексов каких-либо других знаков (букв, знаков препинания и др. знаков). Таким образом, в его классификации  мы встречаемся с ярко выраженным примером «чистой» индексации. В этом ее большое достоинство, почти не встречающееся в позднейших системах.

Простота индексов достигается  и применением правила «трехзначного  минимума». Десятичные индексы в  первоначальном их виде имеют не вполне ясную последовательность: например, индексы 51, 52, 53 и все последующие  разделы и подразделы класса 5, независимо от числа знаков должны предшествовать однозначному индексу 6. Такой порядок  не соответствует числовому значению индексов. Чтобы избежать этого, Дьюи предпочел удлинить индексы первой и второй ступени деления, присоединив  к ним один или два нуля справа, благодаря чему была достигнута более  понятная числовая последовательность индексов: 500 (вместо 5), 510, 520, 530 и т.д. (вместо 51, 52, 53). При подобном оформлении индекс 600 (вместо 6), естественно, следует  за последним делением пятого класса с индексом 599.

Сегодня ДКД видоизменилась и в  ее структуру входят 3 уровня деления:

ПЕРВЫЙ УРОВЕНЬ ДЕЛЕНИЯ. ДЕСЯТЬ ОСНОВНЫХ КЛАССОВ

000 ОБЩИЙ КЛАСС

100 ФИЛОСОФИЯ И ПСИХОЛОГИЯ

200 РЕЛИГИЯ

300 ОБЩЕСТВЕННЫЕ НАУКИ

400 ЯЗЫК

500 ЕСТЕСТВЕННЫЕ НАУКИ И МАТЕМАТИКА

600 ТЕХНИКА (ПРИКЛАДНЫЕ НАУКИ)

700 ИСКУССТВО ИЗОБРАЗИТЕЛЬНОЕ И  ДЕКОРАТИВНОЕ ИСКУССТВО

800 ЛИТЕРАТУРА И РИТОРИКА

900 ГЕОГРАФИЯ И ИСТОРИЯ

 

55. Методы систематизации

      1. Многократного  повторного отражения. 24 и более  индекса, первый из которых  – основной, остальные – дополнительные (позволяют отобразить документы  в разных отраслях ИПС). Применяется  в случае систематизации документа,  в котором два вопроса или  предмета.

      2. Метод аналитической  систематизации. Основным является  индекс, который в целом отражает  содержание документа, а дополнительным  – индекс, отражающий основную  часть.

       Принципы  систематизации

    1.Приоритет содержания документа над всеми другими его признаками. (Исключение: худ. лит-ра, универсальные энциклопедии, словари.

    2. Принципы объективности  – выявление основной сути  документа, более точного его  содержания с помощью правильного  классификационного решения.

    3. Принцип последовательности–  принятие окончательного классификационного  решения в процессе редактирования  индексов.

 

56. Правила систематизации

     1. Предпочтение частного  вопроса общему.

Анализируя документ, необходимо не просто сформулировать отрасль знаний, к которой относится содержание документа, а конкретизирует его  предмет, аспект рассмотрения и вести  поиск индекса, соответствующего частному вопросу.

     2. Систематизация по  аспекту рассмотрения документа.

Когда документ посвящен предмету, который  относится к какой либо области  знания или практической деятельности, но рассматривается  в аспекте  другой отрасли знания или практической деятельности.

     3. Систематизация по  области применения объекта.

Когда в документе рассматриваются  вопросы использования положений, методов какой-либо одной науки  или практической деятельности в  других науках или отраслях практики.

     4. Систематизация по  объекту, испытывающему влияние

Содержит 2 объекта : 1- принципы и правила  какой-либо науки

                                      2- науки, на которые оказывает  влияние 1-й объект.

     5. Систематизация документов  широкого содержания

Объединяет и выражает классификационный  индекс

 

 

75. Загальна характиристика  інф. Видань

снують такі види неперіодичних  видань за інформаційними ознаками: 
1. Монографія – наукове книжкове видання певного дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи декільком авторам. 
2. Автореферат дисертації – наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня. 
3. Препринт – наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають бути вміщені. 
4. Тези доповідей (повідомлень) наукової конференції (з’їзду, симпозіуму) – науковий неперіодичний збірник матеріалів попереднього характеру, таких як анотації, реферати доповідей чи повідомлень, опублікованих до початку конференції. 
5. Матеріали конференції (з’їзду, симпозіуму) – неперіодичний збірник підсумків конференції, доповідей, рекомендацій та рішень. 
6. Збірник наукових праць – збірник матеріалів досліджень, виконаних у наукових установах, навчальних закладах чи товариствах. 
7. Посібник – видання, призначене на допомогу в практичній діяльності чи в оволодінні навчальною дисципліною. 
8. Наочний посібник – видання, зміст якого передається, в основному, зображувальними засобами. 
9. Практичний посібник – виробничо-практичне видання, призначене практичним працівникам для оволодіння знаннями та навичками при виконанні будь-якої роботи, операції, процесу. 
10. Навчальний посібник – навчальне видання, що доповнює або частково/повністю замінює підручник та офіційно затверджене як таке. 
11. Навчально-методичний посібник – навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни (її розділу, частини) або з методики виховання. 
12. Практичний порадник – видання, розраховане на самостійне оволодіння будь-якими виробничо-практичними навичками. 
13. Підручник – навчальне видання з систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке. 
14. Методичні рекомендації (методичні вказівки) – навчальне або виробничо-практичне видання роз’яснень з певної теми, розділу або питання навчальної дисципліни, роду практичної діяльності, з методикою виконання окремих завдань, певного виду робіт, а також заходів. 
15. Курс лекцій – навчальне видання певного викладу тем навчальної дисципліни, визначених програмою. 
16. Текст лекцій – навчальне видання викладу матеріалу певних розділів навчальної дисципліни. 
17. Конспект лекцій – навчальне видання стислого викладу курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни. 
18. Навчальна програма – навчальне видання, що визначає зміст, обсяг, а також порядок вивчення і викладання певної навчальної дисципліни чи її розділу. 
19. Практикум – навчальне видання практичних завдань і вправ, що сприяють засвоєнню набутих знань, умінь і навичок. 
20. Словник – довідкове видання впорядкованого переліку мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), доповнених відповідними довідковими даними. 
21. Термінологічний словник – словник термінів та визначень певної галузі знань.

 

76. Бібліографічний документ, Бібліографічний огляд.

Бібліографічні документи (дають  відомості про документи у  вигляді бібліографічного опису  та анотації) класифікують за різними  ознаками:

за цільовим призначенням - державні, науково-допоміжні, рекомендаційні, професійно-виробничі;

за об'єктом бібліографування - універсальні, багатогалузеві, галузеві, тематичні, персональні, бібліографічні, краєзнавчі;

за методом бібліографування - вибіркові, реєстраційні, сигнальні, анотовані, реферовані, оглядові;

за часом виходу в світ - поточні, ретроспективні, перспективні;

за ознакою приналежності - видавничі, книготорговельні, бібліотечні;

за формою організації матеріалу - бібліографічний покажчик, бібліографічний  список, бібліографічний огляд, бібліографічний  бюлетень, бібліографічний журнал, допоміжний покажчик до видання.

Бібліографічний огляд огляд, що містить характеристику джерел інформації, що з'явилися за визначений час чи об'єднаних по якій-небудь іншій загальній ознаці.

Іваненко, Оксана. Рідні діти : повість / О. Іваненко. - К. : Веселка, 1979. – 205 с.

 

 

77. Реферативний документ. Реферативний огляд.

Реферативний документ

Реферативні документи (дають характеристику первинного документу у вигляді  реферату) поділяють на різновиди  за такими ознаками:

за цільовим призначенням - загальні і спеціалізовані;

за належністю до певної галузі знання - реферати із суспільних, гуманітарних, природничих, точних, технічних і  прикладних наук, з економіки;

за способом характеристики первинного документа - реферати-конспекти, в яких послідовно викладають в узагальненому  вигляді зміст усього первинного документа, а також проблемно-орієнтовані  реферати, що акцентують увагу споживача  на окремих темах або проблемах  первинного документа;

за обсягом та глибиною згортання - короткі, обсяг яких обмежений 850 друкованими  знаками, і розширені, обсяг яких може становити 10—15 % обсягу первинного документа;

за кількістю джерел реферування - монографічні, складені на один первинний  документ, реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф, оглядові або зведені, групові реферати;

за формою викладу - текстові, анкетні (позиційні), табличні, телеграфного стилю, схематичні, ілюстровані, змішані;

за методом викладу - реферати-екстракти, перефразовані, аспектні, які створюють  на основі формалізованих методик;

за способом підготовки - інтелектуальні, складені на основі інтуїтивних уявлень  про значимість змісту первинного документа, а також автоматизовані;

• за авторським виконанням - авторські або автореферати і неавторські або ті, які склала інша особа (референт-аналітик).
• Оглядовий документ
• Оглядово-аналітичні документи (дають огляд кількох первинних документів) за ознакою глибини аналізу змісту першоджерел поділяють на бібліографічні, реферативні й аналітичні огляди, об'єднуючи в одну групу інформаційних оглядів. Є класифікації, за якими огляди поділяють на огляд літератури (першоджерел) як джерело бібліографічної інформації та огляд стану розробки проблеми (теми, питання). Виділяють також орієнтаційні (бібліографічні) і пізнавальні огляди і т. ін. Тобто нині немає єдиної класифікації огляді. Кожний з видів бібліографічних, реферативних, оглядово-аналітичних документів має свої специфічні характеристики і методику створення.

 

 

 

 

 

 

 

71. Етапи реферування

Реферува́ння — це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інформації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію. У порівнянні з анотуванням реферування є досконалішим методом обробки інформації джерел інформації: якщо в анотації приводиться лише короткий перелік питань, що розглядаються, то в рефераті викладається сутність питань та наводяться найважливіші висновки.

На сучасному рівні розвитку інформаційних технологій з'явилася задача автоматичного реферування.

Реферування майже не відрізняється  від складання реферату. У випадку  реферування робіт: монографії, дисертаційної  роботи та ін. використовуються такі фрази  в обов'язковому порядку:

автор стверджує, що…;

автор наголошує на…;

за словами автора…;

у своїй роботі «назва роботи» автор  виділяє…;

автор зауважує…;

автор підіймає такі питання…;

Структура і ознаки реферату

Реферат має певну композицію: Вступ. У вступі обгрунтовується вибір теми, можуть бути дані вихідні дані реферованих тексту (назва, де опубліковано, в якому році), повідомлені відомості про автора (П. І.Б., спеціальність, вчений ступінь, вчене звання), розкривається проблематика обраної теми. Основна частина. Зміст реферованих тексту, наводяться основні тези, вони аргументуються. Висновок. Робиться загальний висновок з проблеми, заявленої в рефераті.