Ценообразование в Украине

 Податки, що платять  приватні вузи, з'їдають до 30 % доходів.  Держава стосовно них виступає  як самий нещадний рекетир.  Воно повинно неодмінно вилучити  гроші в освіти для того, щоб  потім витратити них... на що - нибудь  інше.

 Просування будь-яких послуг, а освітніх - особливо - коштує недешево. Значну частину своїх засобів недержавні вузи змушені вкладати в "розкручування". Торговельна ж марка госвузов добре відома і давно оплачена державою: їм самим вона не коштує ні копійки.

 Правова база для діяльності приватних вузів досить розпливчаста. Закрити них нічого не коштує. У той же час зареєструвати, одержати ліцензію, а тим більше пройти атестацію й аккредитоваться коштує стільки поту і, особливо, крові, що виявляється не многим під силу.

 Недержавний сектор відділений від державного непроникної стіною. Спробуйте перейти з першого в другий або надійти учитися далі. Він позбавлений також інших привабливих для абітурієнтів благ, властивих його державному аналогові - відстрочки від заклику в армію, диплома державного зразка й ін.

 От чому в сформованій  ситуації смішно залякувати обивателя  погрозою експансії недержавного  освіти. Побоювання з приводу  тотальної перемоги недержавного  сектора над державним в утворенні  беспочвены.

 Трохи іншу картину  дає порівняння приватного сектора з державним по джерелу фінансування. І якщо говорити про платний державному утворенні, то воно явно програє по темпах розвитку приватному секторові. У той час як засобу, отримані від платного державного освіти йдуть на покриття боргів , у приватному секторі вони інвестуються переважно в розвиток навчальних закладів.

 Ряд приватних структур  усього за кілька років зумів  створити цілком пристойну матеріальну  базу. Багато хто з них уже  сьогодні розташовують першокласними  викладацькими кадрами. Маючи яскраво виражені маркетингові орієнтації, вони більш упевнено почувають себе на ринку освіти. Звідси продумана стратегія розвитку, уміле проведення рекламних кампаній і кампаній по зв'язках із громадськістю, гнучка цінова політика і т.д. Нарешті, приватні вузи через обставини, що склалися виявилися здатні створити ефективні системи внутрівузівського керування, що дозволяє їм оперативно реагувати на зміни зовнішніх умов.

 Однак, для формування  повноцінного ринку у вищому  утворенні цього не досить. Не слід забувати, що у вищому утворенні усе ще фактично збережена монополія держави. Конкурентне середовище на освітньому ринку поки не склалася. При збереженні таких умов розраховувати на скільки-небудь серйозні перетворення в сфері вищого професійного освіти навряд чи приходиться.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Територіальні  відособлені підрозділи вузів  (філії)

 

 Причини появи у  вищому утворенні великого числа  філій лежать на поверхні. До  початку 90-х років місцева система  вищого освіти ні кількісно,  ні якісно скільки-небудь помітно на зміну ситуації не відреагувала. Поява недержавних вузів збільшило число навчальних місць незначно. Попит на вище освіти, навпроти, виріс до неймовірних розмірів. Крім того, усі наявні вузи пропонували освітні послуги приблизно однієї якості і, отже, близької вартості, що вступало в протиріччя з потребами і фінансовими можливостями абітурієнтів.

 Київський ринок  вищого освіти (може бути в  силу роками спеціалізації, що  складалася, і гарним контактам  із закордонним освітим) набагато  оперативне відгукнувся на нові потреби і можливості споживачів. З'явилися вузи экстракласса, з одного боку, і величезне кількість навчальних закладів відкритого типу, з іншої. Перші пропонували по дорогій ціні освітні послуги класу "кадиллак", другі - по низьким і навіть наднизьким цінам - дуже слабкі програми навчання. Наступний вихід москвичів у регіони в пошуках голодних ринків був закономірним.

 Прибульців умовно  можна поділити на три категорії.  Першу (і саму численну) склали  недержавні московські вузи. Застосовувана цими вузами схема експансії гранично проста. Орендується приміщення, запрошуються викладачі місцевих вузів, привозиться учбово-методичне забезпечення з основного вузу і запускається навчальний процес. Приймальня кампанія проводиться напористо і галасливо. Чого коштує, наприклад, реклама Українського нового університету, що (одержавши ліцензію усього півроку назад) повідомляє себе ведучим російським вузом. До другої категорії випливає віднести філії столичних державних вузів, що окупували, як правило, місцеві технікуми або професійні училища. Число їх значно менше і технологія виходу на ринок скромніше. Полягає договір з міським або обласним навчальним закладом, дається боязка реклама і, в основному, приймаються на наступний рівень освіти випускники базового навчального закладу, хоча і до інших абітурієнтів повага шанобливе.

 До третьої групи  можна віднести зовсім нечисленну  величину вузів, наприклад - Державний  університет Вищої школи економіки.  Тут усі ґрунтовно: і запрошення  від обласної адміністрації, і могутня рекламна кампанія, і солідні партнери, і ретельне пророблення правових аспектів появи в регіоні.

 Професійно-освітні  програми, що принесли із собою  філії-дилери, обмежені й одноманітні  по змісту. Обов'язково присутні "Юриспруденція", "Фінанси і кредит", "Бухгалтерський облік і аудит", "Економіка", "Комерція" і "Менеджмент". Серед програм державних вузів миготять родинні програмам принявших їх технікумів і профучилищ "Технологія швейних виробів", або "Технологія збереження і переробки зерна" і т.п.

 Ціни на пропоновані  програми, у цілому, значно нижче,  ніж у міських вузах, хоча  маються і виключення. Зрозуміло,  що інвестиції в освіти, зроблені  батьками-засновниками повинні приносити  хоч якусь прибуток на вкладений  капітал. Тому частина отриманих засобів відправляється у вуз. Сама ж філія може мінімізувати витрати, якщо буде робити тільки дві речі: платити зарплату викладачам і вносити орендну плату. Рентабельність у 5-7% - верх хитрувань, та й то, якщо ректор - професійний економіст. Тому говорити скільки-небудь серйозно про витратах на розвиток і, отже про якість умов навчання, рівні і якості підготовки випускників не приходиться. Найбільш цікава правова основа присутності філій в областях. Порушення Законодавства тут - звичайне явище. Мають місце випадки початку фінансово-господарської діяльності по підготовці освітнього процесу без реєстрації по фактичній адресі. Освітня діяльність суцільно і поруч ведеться до (і без) одержання самостійної ліцензії. Поступающим у цьому випадку демонструється ліцензія, отримана головним вузом. Але навіть якщо ліцензія мається, те освітня діяльність ведеться не відповідно до додатком до неї (за іншою формою навчання, по напрямках і спеціальностям, що у ліцензії не зазначені). Сказане відноситься до вузів обох форм власності.

 Що стосується мети  присутності в різних областях  країни іногородніх вузів, то  вона одна - збагачення.

 Описана ситуація  стала можливої з кількох причин. По-перше, тому, що не пройшло  час, коли ще людей вибирають  собі будь-яке вище освіти. По-друге, тому що власна дилерська активність провінційних вузів виражена слабко.

 Ситуація з філіями  знаходиться під контролем органів  керування освіти, але скільки-небудь  істотного впливи на неї вони  зробити не у стані, тому  що до кінця питання функціонування філії Законодавством до кінця не відрегульовані.

 У підсумку споживач  залишається без захисту, хоча  дуже в ній бідує. Імовірно, повинний "гримнути грім", щоб  ми не тільки перехрестилися, але і почали якісь зусилля,  щоб навести порядок у цій  сфері. Питання в тім, як незабаром це відбудеться.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Ринок однієї  спеціальності

 

 Те, що вузи абітурієнтів  вибирають, очевидно. Інакше, навіщо  потрібні були би вступні іспити. А чи може абітурієнт вибирати  вуз? На перший погляд , "так". Але чи завжди мається така можливість?

 Виявляється, немає. З більшості  спеціальностей, по яких готують  у вузах, половину можна одержати  лише в одному вузі і тільки  по одній з форм навчання. Ще 29,3% спеціальностей можна одержати  в одному з двох вузів, або  по одній із двох форм навчання в одному вузі. По 8,8% спеціальностей існують 3 можливості надходження, а по 4,1% - чотири. Таким чином, можливості вибору при надходженні на 92,4% усіх спеціальностей у вузи обмежено 1 - 4 каналами, а вузи, їх що пропонують, фактично є монополістами. Це значить, що їм не треба конкурувати між собою або запекло бороти за якість своєї продукції. Зате можна диктувати абітурієнтам умови продажу своїх освітніх послуг (ціни, кількість і т.д.) .

 Сегмент ринку, де конкурентна  напруга велика, складає усього 7,5% від загального числа спеціальностей. Легко можна помітити, що частина з них відноситься до спеціальностей гуманитарно-социального профілю. Більшість же належить до групи економіко-управлінських спеціальностей. Так що, якщо і можна говорити про ринок освіти, те насамперед стосовно до останній групі спеціальностей.

 Його масштаби значні. По-перше  по величині попиту: на экономико-  управлінські спеціальності претендували 23,6% усіх поступавших у вузи  в 2000 року. По-друге, по величині  речення: з навчальних місць, запропонованих вузами на ринок, майже чверть (22,3%) відноситься саме економіко-управлінським спеціальностям., на які, однак, було прийнято менш половини бажаючих (45,5%). Причому 44% з них - на платній основі, що принесло вузам чималий доход (1/3 усіх доходів вузів від платного прийому). Цікаво, що доходи недержавних вузів від економіко-управлінського освіти невеликі - 27,4% названої суми.

 Більшість першокурсників прийнята  або на очну форму навчання - 52,8%, або на заочну - 35.9% і в основному в державні вузи (85,7%). Так що про ринкову рівновагу стосовно до даного сектора освіти говорити передчасно

 Не обговорюючи питання про  те, чи знадобиться країні через  5 років таке кількість менеджерів  і фінансистів необхідно відзначити  що спостерігається і тут монополію - тільки не окремих вузів, а державного освіти в цілому.

 Монополізм держави  виявляється насамперед у реченні  обмеженого числа безкоштовних (та  й платних теж) навчальних місць.  І справа тут не в тім,  що в бюджету немає грошей  на відкриття нових. Державі вигідно не збільшувати їхнє число, а змушувати вуз відкривати додатково платні місця. При цьому заохочується підприємницька активність вузу, але забувається, що вуз - не фірма, а виробництво товарів і освітніх послуг - речі різні.

 Монополізм держави  як власника виявляється в  і диктаті цін споживачеві.  Божевільні ціни, пропоновані госвузами,  вирішують задачу максимізації  прибутку, але не досягнення конкурентної  переваги на ринку. При цьому  ігнорується високий рівень витрат  і неефективне використання вузами наявних у них ресурсів (кадрових, матеріальних і т.п.). Недержавні вузи сьогодні рідко можуть запропонувати навіть близькі умови для навчання, тому вони змушені йти на зниження ціни.

 Нарешті, держава-монополіст  усіма силами прагне зберегти свої привілею, обмежуючи освітній ринок від вторгнення на нього конкурентів з боку. Звичайно, ліцензування придумане не для створення монополій. Однак, проблемою ліцензування стає саме для недержавних вузів, і цей побічний його ефект не можна не зауважувати. Так що економічно нерівноправними, тобто позбавленими можливості вибору на ринку освіти виявляються не тільки абітурієнти, але і вузи з інший (крім державного) формою власності.

 Економічна воля  споживача-абітурієнта означає не  тільки право, але і реальну можливість вибирати. Звичайно, це в першу чергу вибір спеціальності. Але це також і вибір вузу-виробника освітніх послуг. А для цього одну і тугіше спеціальність, наприклад, "Лікувальна справа", повинні пропонувати як мінімум 2 вузи. Далі - це вибір форми підготовки. І тут необхідно мати можливість одержати бажане освіти не тільки за денною формою навчання, але і по всім можливим, і звичайно не в одному вузі. Нарешті, можливість вибору повинна поширюватися і на спосіб фінансування освіти. Саме тут лежать найбільші проблеми. Держава-монополіст, одною рукою пропонуючи високі ціни, а іншої - пощипуючи кишені батьків абітурієнтів (а як інакше назвати невиплату зарплати бюджетникам) досить вміло обмежує доступ більшості населення до вищого освіти.

 Способи знаходження  бажаної волі банальні. Банальні  в умовах ринку. Це відкриття  нових каналів підготовки, розширення  числа навчальних місць, зняття  обмежень (які фактично ігноруються  більшістю вузів) на платний  прийом, енергійне сприяння розвиткові  сектора недержавного освіти.

 Замість усього  цього ми в останні роки  спостерігаємо погіршення умов  для одержання економіко-управлінського  освіти. Це виявляється в тім,  що при зростаючому попиті  на цей вид освіти, вузи змушують  нас переплачувати, і часом  значної, посилюють селекцію, штовхають на додаткові витрати (наприклад, на дорогу і виснажливу довузовскую підготовку).

 Де ж вихід? Звичайно, не в об'єднанні вузів, а  в принциповому зміні політики  в утворенні. Перше логічно  веде до ще більшого монополізмові  в утворенні. Друге... Останні події в черговий раз переконали нас, що споживач (ширше - громадянин) так і залишається бидлом для влада що претримають, а розмови про пріоритет його благ - розмовами.

 У людей старшого  покоління ще жива в пам'яті  фраза-напуття, з яке них випускали зі школи: "Перед вами відкриті всі шляхи!". Вона звучала красиво і несла в собі думка про волю вибору і рівність можливостей, у тому числі й освітніх. Ілюзія того й іншого швидко розсіювалася з першим вступним іспитом у вуз. Але заворожлива краса напуття міцно зберігалася у свідомості. Не випадково багато хто і понині вірять у цей міф і легко піддаються його силі, що гіпнотизує.

 Міф про волю  вибору професії мовою сьогоднішніх  випускників школи звучить приблизно  так: "Освіти - первісний капітал, що підлягає нагромадженню і вигідному вкладенню. Тому спочатку потрібно одержати гарне освіти, а потім інвестувати його в ту сферу професійної діяльності, що дасть найбільший прибуток на вкладений капітал".