Інфляція Курсова з макро

Україна успадкувала  нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятливий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 року лібералізував  ціни, які почали швидко зростати. Тривала  відкрита інфляція стала несподіванкою. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись  із безпрецедентним падінням обсягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка стала найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992-1995 роках. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за високих темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень сукупних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється структура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 році короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У такій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не огло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад 5 років. Усе це поглиблювало спад виробництва (таблиця 1).

Таблиця 1

Динаміка окремих макроекономічних показник в Україні³

	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2001	2002	2003
Індекс споживчих цін (% до попереднього року)	390	2100,0	10255	501,1	282,0	139,7	110,1	120,0	118,1	106,1	99,4	108,4
ВВП (% до попереднього року)	91, 3	90,1	85,8	77,1	87,8	90,0	96,8	98,3	98,3	109,2	105,2	109,4
Дефіцит бюджету (% ВВП)	13,6	29,3	9,7	7,8	4,8	3,2	5,6			0,3	0,74	0,2

 

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична податкова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з інфляцією ствоювало нестепний тиск на виробника, який призупиняв свою діяльність.

У вітчизняній економічній  літературі досі ведуться суперечки довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992-1995 рр. Більшість економістів схиляються до думки, що спочатку в Україні розвинулась інфляція попиту, пов’язана з  надлишковою грошовою масою в обігу. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний дефіцит державного бюджету. Через можливість соціального невдоволення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім того, для підвищення рівня ліквідності підприємств, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М₂ у 1992 році зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. – майже у 20 разів. У 1992 році обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів – приблизно з 30 млрд. крб. до 500 млрд.

Суттєвий  вплив на зростання цін в Україні  у 1992—1995 рр. Справили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, — витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричиняє підвищення цін. Цей зв’язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив інструментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін.

На динаміці цін в  Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світовими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропозиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку  у вітчизняній економіці майже  не існувало проблеми інфляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції. Їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників  господарського процесу позбутися  своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спричинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із знеціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переважну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992-1995 рр. В Україні діяли різні чинники  інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на товари, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфляцію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію грошей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обмеження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне падіння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні економіки.

Дієві заходи щодо згортання  інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в національній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної  програми стало приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кредити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сформувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994-1996 рр. Дала змогу  успішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення — 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на нашій економічній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також передалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енергоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%.

Липень 2000р. – січень 2002 року – період низьких темпів інфляції. Покращення інфляційних очікувань населення, стабільний обмінний курс, підвищення рейтингу України міжнародними агенціями, значний попит на українські товари та інші фактори привели до уповільнення інфляційних процесів. За друге півріччя 2000 року ціни зросли на 6%, за 2001 . – на 6,1%.зростання грошової маси на 45,4% у 2000 р. та 42,0% у 2001 р. не мали значного впливу на рівень цін.

З лютого 2002 р. спостерігається період дефляції споживчих цін (лише у квітні спостерігалася інфляція 1,4%).

 

Таблиця 2

 

Фактична інфляція у 2002 році та прогноз на 2003-2004 рр.⁴

 

Темпи зростання інфляції, %	2002	2003	2004
До грудня попереднього року	-0,6	6,2	3,5(5,6)*
В середньому за рік	0,8	4,1	4,9(5,4)*

• у дужках наведено прогноз інфляції з урахуванням впливу факторів, які не можуть бути кількісно визначені в якості екзогенних змінних моделі (такі, як, наприклад, очікування, пов’язані з політичними ризиками та змінами в податковому законодавстві)

 

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено  сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Інфляція властива більшості  економiчно розвинутих країн світу i є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету  й супроводжується його дефіцитом.

Крім бюджетного дефіциту інфляція обов’язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й, звідси, порушенням господарчих зв'язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподiбним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

У станi iнфляцiйноi нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку спiввiдношення “попит-пропозиція” може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації i оздоровлення економіки. Незважаючи на дію ринкових законів, держава не відмовляється від впливу на ціни, суттєво посилюючи його в кризові для національної економіки періоди.

Вихід з кризового  стану для економіки будь-якої країни містить два основних елементи. По-перше, приборкання інфляції та, по-друге, припинення падiння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирiшення питання інфляції, оскільки це-найважливіша умова для поновлення інвестиційної активності, що, в свою чергу, має забеспечити відродження виробництва.

Між оподаткуванням та встановленням  державного контролю за цінами існує  функціональний взаємозв'язок i цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету припинити зростання внутрішніх цін та поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, які планують підняти ціну на продукцію. Адже державний контроль над цінами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризи економіки i виходу з неї.

Інфляції та економічних  криз не уникнула жодна країна. Навіть найважчі кризи закінчувалися, як правило, оновленням економіки і її підйомом. Тому більшість дослідників роздивляються  кризи як переломний момент в науково-технічному, соціальному, політичному і економічному розвитку. Історичні ситуації не повторюються однозначно, і тому навіть власний досвід потребує переосмислення в умовах сьогодення. Засоби, що допомогли іншим країнам вийти із кризи і подолати інфляцію, мабуть, повинні по-іншому використатися стосовно до конкретної ситуації.

Отже, розгляд  розвитку економічної теорії та її поглядів на сучасну інфляцію дає підстави зробити такі висновки: а) теорії інфляції постійно розвиваються; б) розвиток теорій інфляції — це прогресивний процес, який визначається загальним напрямом еволюції економічної науки, з одного боку, і еволюцією самого суспільного виробництва — з другого; в) розвиток теорій інфляції в сучасних умовах відбувається через синтез тих поглядів, які до цього вважались до певної міри несумісними. Тепер вони поєднуються у багаточинниковому підході, який відкриває нові можливості у комплексному дослідженні інфляції, у вивченні цього явища як результату розвитку економічної системи суспільства в цілому.

 

Згідно з  оцінками фахівців, у вітчизняній  економіці закладено сильний  інфляційний потенціал. Повільний  вихід економіки України із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і дефіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведення реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого економічного зростання.

 

Протягом кризового  періоду треба також проводити  раціональну державну політику захисту  внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі  експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комiсiйних податках.