Інфляція Курсова з макро

У зв'язку з  поширенням кейнсіанства поступово  формується новий погляд на інфляцію. Головне, що воно привнесло в трактування інфляції, — це відмова від тих жорстких кількісних закономірностей, які пропонувались І. Фішером. Було визнано можливість зміни швидкості обігу грошей, обсягів товарообороту і, відповідно, вплив цих змін на інфляційні процеси. До аналізу кількісних закономірностей було включено з досить важливим значенням ті економічні змінні, важливість яких раніше недооцінювалась (передусім норма відсотка і неоднакова ліквідність різних платіжних засобів і цінних паперів).

Відбулась відмова  і від наявності жорсткої пропорції  у взаємодії грошової маси і рівня цін. Відповідно до кеинсіанских ідей за певних умов (насамперед при недо-використанні виробничих і трудових ресурсів, тобто в періоди економічних спадів) помірне зростання грошової 'Маси і, відповідно, платоспроможного попиту має більшою мірою впливати на піднесення виробництва і зайнятості та меншою мірою — на зростання цін. Механізм такого впливу пов'язаний зі зменшенням норми відсотка, що і зумовлює зростання інвестицій. Інакше кажучи, кейнсіанство, в цілому дотримуючись кількісної теорії грошей, відмовилось від тези про жорстку пряму пропорційність у зміні грошової маси і рівня цін за певних умов.

Домінантою  економічного розвитку, чинником економічного зростання, згідно з теорією Дж. М. Кейнса, є стимулювання «ефективного попиту». Не заперечуючи в цілому ролі і значення грошей для розвитку ринкової економіки, Кейнс вбачав дещо інший, порівняно з неокласиками, механізм їх впливу на розвиток економічних процесів. На відміну від неокласичної теорії грошей, за якою гроші — це один з технічних інструментів, що використовуються суб'єктами ринку при здійсненні ними угод купівлі-продажу, Кейнс стверджував, що гроші є не лише знаряддям обміну, а й конче важливим та дійовим чинником економічного зростання. На відміну від твердження неокласиків, що в ринковій економіці роль грошей зводиться лише до «вуалі», якою прикриваються реальні економічні процеси, Дж. М. Кейнс зазначав, що ринкова економіка за своєю природою — суто грошова, а отже, гроші відіграють в ній активну, дійову роль.

Згідно з  теорією Кейнса, гроші справляють вплив на розвиток економічних процесів через кредитну сферу (передусім через ставку банківського відсотка). Механізм передачі монетарних імпульсів на економіку, за теорією Кейнса, діє так: грошова маса впливає на норму відсотка, яка в свою чергу впливає на інвестиційний процес, а через нього на виробництво і лише в кінцевому підсумку на ціни. Отже, відповідно до кейнсіанської теорії схематично ланцюг монетарного впливу має такий вигляд: гроші — банківський відсоток — інвестиції — виробництво — ціни. Як видно з цієї схеми, в самому процесі проходження грошового імпульсу, тобто в інтервалі між збільшенням грошової маси та цінами, є ряд проміжних ланок, перехідних станів та змінних величин.

Неокласики, як відомо, вбачали прямо пропорційну, або як вони її називали, лінійну залежність між грошовою масою та цінами. Ці причинно-наслідкові зв'язки визначалися формулою: гроші — ціни. Іншими словами, зміна маси грошей в обігу призводить до зміни динаміки цін, несталість яких негативно впливає на можливості доягнення ринкової рівноваги, викликає ускладнення та збої в ринковому механізмі.

Варто зауважити, що кейнсіанська ідея про те, що грошовий чинник впливає на реальні економічні процеси не безпосередньо, не прямо пропорційно, а опосередковано, певний час обговорювалась науковою громадскістю ще до виходу у світ «Загальної теорії» Дж. М, Кейнса. Теоретичну схему лінійної залежності між грошовою масою і цінами заперечував ще шведський економіст К.Вікселль (1851—1926 рр.). Проте Кейнс в своєму аналізі процесу відтворення в тогочасній ринковій економіці пішов значно далі. Він ввів до свого макроекономічного аналізу банківський відсоток. Величина його, як уже зазначалось, впливає на інвестиції в бік їхнього зростання чи скорочення, а інвестиції в свою чергу впливають на виробництво та зайнятість, а отже, на величину національного продукту.

Дж. М. Кейнс  вважав, що «справжня інфляція» настає тоді, коли «подальше збільшення ефективного попиту вже не веде до збільшення обсягу виробництва, а повністю витрачається на підвищення одиниці витрат, яке відбувається строго пропорційно до збільшення попиту».

Найважливіший момент кейнсіанського тлумачення інфляції — виділення певного «критичного рівня», який відокремлює просте збільшення грошової маси в обігу від інфляції. «Аж до цього моменту наслідки грошової експансії відрізняються один від іншого тільки кількісно, і до досягнення цього положення немає таких точок, де можна було б провести риску і оголосити, що умови інфляції вже наявні. Всяке попереднє збільшення кількості грошей, оскільки воно збільшує ефективний попит, витрачатиметься частково на зростання витрат на одиницю продукту і частково на збільшення обсягу виробництва».

Саме кейнсіанскі ідеї в країнах з розвиненою ринковою економікою змінили ставлення до інфляції. Низька, повзуча інфляція (першопочатково вона трактувалась як приріст цін протягом року не більше, ніж 2—3%; після цього стелю його було піднято до 5—10% на рік) почала визнаватись неминучим супутником нормального розвитку ринкової економіки, який може у певних умовах відігравати і позитивну роль у стимулюванні виробництва. Більш висока інфляція галопуючого типу (від 10 до 100% приросту цін на рік) і тим більше гіперінфляція (понад 100% приросту цін на рік) трактуються вже як негативне явище, оскільки пов'язані з н«ю великі соціально-економічні та політичні втрати значно перевершують можливість отримати певну користь.

Наступні  зрушення у трактуванні інфляції визріли вже в межах подальшого розвитку кейнсіанства після другої світової війни. Слід визначити два найважливіших напрями нових підходів.

По-перше, з'явився напрям, що доводив досить жорсткий зворотний зв'язок між інфляцією і безробіттям. Дослідження, які проводились в межах цього напряму, визначили, що періоди з низьким безробіттям, як правило, сприяли прискореному зростанню цін; періоди ж високого безробіття, яке відображає загальне зниження платоспроможного попиту, і є типовим для періодів економічних спадів, поєднується зі зниженням цін і відсутністю інфляції. Цей взаємозв'язок у західній економічній літературі дістав назву «кривої Філліпса».

По-друге, усе  частіше почали висловлюватись сумніви щодо існування лише прямої кількісної залежності, яка була зафіксована у рівнянні обміну (тобто в тому, що зростання грошової маси завжди є активною причиною зростання цін та інфляції). З розвитком цього підходу в західну теорію інфляції починають енергійно впроваджуватись ідеї теорії цін як основи інфляції, витісняючи панівні до того часу теорії грошей.

У повоєнні роки і до кінця 70-х років уряди всіх індустріально розвинених країн будували свою економічну політику на засадах кейнсіанства. Спираючись на висунуті цією течією заходи стимулювання виробництва, насамперед на дефіцитне бюджетне фінансування, ці країни досягли досить швидкого економічного зростання, однак зростала й інфляція, яка з середини 60-х і особливо в 70-х роках переростає з повзучої у галопуючу. Збереження тривалої стійкої галопуючої інфляції та неможливість її подолання при спиранні на кейнсіанскі заходи стимулювання розвитку привели наприкінці 70-х років до різкого падіння авторитету кейнсіанства і в теоретичному, і в практичному плані. В цей період розпочинається ренесанс антипода кейнсіанської теорії — теорії неокласичної, насамперед у вигляді так званого монетаризму (монета-ристська контрреволюція).

Монетаризм  є економічною теорією, в якій проблемі інфляції належить визначальна роль. Найвідомішими представниками цієї теорії є М. Фрідман, К. Брюннер, М. Паркін. Попри їхні різні теоретичні підходи і методологію, належність до монетаристської школи визначається прийняттям ними таких основних постулатів.

1. Стабільність   є   іманентной   рисою   ринкової   економіки.   Після   порушень   господарського  розвитку   економічна   система   автоматично    повертається   до   стану рівноваги, а безробіття — до свого «природного рівня».
2. Будь-які  темпи  зростання  грошової маси  можуть бути поєднані зі станом рівноваги, єдина відмінність цих станів рівноваги полягає у різних темпах інфляції.
3. Зміни в темпах зростання грошової маси першопочатково дійсно   впливають на темпи реального економічного зростання (і, відповідно, на рівень безробіття).
4. Негативне ставлення до політики управління попитом — як грошової, так і бюджетної. Перевага віддається довгостроковій стабільній грошовій політиці —  встановленню норм чи орієнтирів зростання грошової маси.

Водночас  ряд монетаристів, прихильників теорії раціональних очікувань, до яких належать американці Р. Лукас, Т. Сарджентс, Н. Уоллєс, не поділяють третій пункт. Основна розбіжність між цими двома різновидами монетаризму полягає в тому, що традиційні монетаристи визнають можливість існування короткострокових станів нерівноваги, в той час як прибічники концепції раціональних очікувань вважають, що існує не тенденція до довгострокової рівноваги, а безупинна послідовність станів рівноваги.

До п'яти  основних форм багатства М. Фрідмен  відносить гроші, облігації, акції, фізичні блага, людській капітал. Кожна з цих форм багатства приносить дохід, але форми доходу можуть відрізнятись.

 Центральна проблема, яку вирішує кожен власник, — оптимізація структури багатства, що належить йому, з метою максимізації сукупної його корисності. Якщо гроші — одна з форм багатства, яка приносить дохід, то попит на гроші визначається їхньою граничною доходністю порівняно з граничною доходністю інших форм багатства.

Монетаризм  же виходить зі стабільності попиту на гроші як на один з різновидів багатства, що нагромаджується лише заради проведення операцій з обслуговування руху товарної маси. Еластичність попиту на гроші за нормою відсотка для монетаристів є незначною.

Усі негаразди  в розвитку економіки монетаристи  пояснюють надмірним впливом держави, який полягає у невмінні керувати грошовою емісією, тобто пропозицією грошей. Відповідно до ідей монетаристів вирішальна роль держави в економіці має полягати передусім у постійному та рівномірному збільшенні кількості грошей в обігу, що само по собі забезпечить здоровий розвиток ринкової економіки.

Інфляція, в  розумінні монетаристів, є чисто грошовим явищем, яке викликане їх надмірною емісією. «Під інфляцією, — пише М. Фрідман, — я розумію стійке і невпинне зростання цін, що завжди і скрізь виступає як грошовий феномен, викликаний надлишковою масою грошей у відношенні до випуску продукції». Отже, причини інфляції теоретики школи монетаризму вбачають лише у сфері обігу.

Різкій критиці  монетаристи піддали залежність, за якою побудована крива Філліпса, на підставі гіпотези про «природній рівень безробіття». Поява цієї гіпотези, розробленої М. Фрідменом і Е. Фелпсом, призвела до окремого розгляду коротко- та довгострокових залежностей кривої Філліпса.

Боротьба  з інфляцією у монетаристів зводиться  до заходів, спрямованих на зменшення приросту кількості грошей в обігу та до обмеження зростання платоспроможного попиту, тобто по суті до основних заходів дефляцій-ної політики (включаючи і так зване таргетування — політику стримування зростання кількості грошей (грошових агрегатів) у заздалегідь заданих межах). Особливе значення надається повній ліквідації дефіциту бюджету і стійкій підтримці жорстко обмежувальної кредитно-грошової політики. Монетаристи повністю відкидають необхідність боротьби з інфляцією витрат.

У США, що є  батьківщиною монетаризму, одночасно  з ним виник інший напрям економічної думки, який дістав назву теорії «економіки пропозиції». Ключовою ідеєю цієї теорії було підкреслення необхідності поворту державної економічної політики від кейнсіанских рекомендацій щодо стимулювання платоспроможного попиту до всілякого стимулювання пропозиції, тобто приватного підприємництва. Один з провідних представників цього напряму – Лаффер. Теоретики «економіки пропозиції» мають багато спільного з монетаристами. Проте в їхніх підходах є і розбіжності. Представники теорії «економіки пропозиції» вважають себе послідовниками класичної західної політекономії, насамперед вчення А. Сміта; у вигляді здорового грошового обігу вони визнають тільки обіг, заснованний на золотому стандарті.

Інші розбіжності  мають важливе практичне значення. Так, автори теорії «економіки пропозиції» вважають, що вирішальним напрямом фінансової політики держави слід визнати стимулювання, насамперед податкове, приватного підприємництва і заощаджень населення (через зниження податків з населення, особливо з його найбагатших прошарків).

Внесок  прихильників теорії «економіки пропозиції» у сучасну багаточинникову концепцію інфляції полягає у тому, що вони пов'язують у єдине ціле інфляцію і податки. На їхню думку, високі податки гальмують розвиток виробництва, що знижує пропозицію товарів і, отже, веде до інфляції. Інфляція, яка виникає внаслідок підвищення податків, справляє негайний ефект не тільки на ціни, а і на заробітну плату. Основним винуватцем інфляції вони вважають державу, яка підвищує податки. Податки штовхають ціни догори, а вони, в свою чергу, тягнуть заробітну плату, породжуючи спілаль «зарплата — ціни». Зменшуючи податки, можна не просто перерозподілити суспільні ресурси, а і досягти їх кращого використання, стимулювати науково-технічний прогрес. Саме це, на їх погляд, може прискорити економічне зростання, зменшити безробіття та стримати розвиток інфляції.

Певний внесок у розробку багаточинникового підходу при теоретичному дослідженні проблем інфляції мали й країни, які розвиваються. Так, в латиноамериканському регіоні з його тривалим досвідом високої інфляції сформувались теорії так званої структурної інфляції. Вони розглядають такий різновид інфляції, який проходить як динамічний процес, зумовлений диспропорціями між галузями і секторами господарства, нееластичністю пропозиції по відношенню до попиту, слабкою мобільностю чинників виробництва, негнучкістю цін у бік зниження.Структуралісти вбачають механізм інфляції у зміні структури попиту, в так званому переміщенні попиту.