Удосконалення правового регулювання вільних економічних зон

На першому етапі (кінець 80-х - 1990 р.) відбувається зародження самої  ідеї. По ініціативі уряду СРСР була розроблена так звана єдина державна концепція вільних зон. Вільні зони розглядались як елемент державної зовнішньоекономічної політики і спосіб стимулювання міждержавних відносин СРСР з зарубіжними партнерами. По формі вони повинні були бути зонами спільного підприємництва, точніше, компактними територіями з високою концентрацією підприємств за іноземною участю. Припускалось, що такі зони будуть створюватись в регіонах з розвинутим науково-технічним потенціалом з метою виробництва  продукції на базі поєднання радянських технологій і іноземного капіталу. Господарсько-правові пільги на території зон передбачались тільки по відношенню до підприємств за іноземною участю і в межах, встановлених діючими в СРСР нормами регулювання іноземних інвестицій. [90]

На початку 90-х років державна концепція вільних зон доповнилась багатьма регіональних ініціатив. Ці ініціативи отримали свій розвиток, як тільки підчас суверенізації союзних  республік розгляд питання про створення зон було офіційно перенесено на республіканський рівень:  в липні-вересні 1990 р.  ВР РСФСР прийняла пропозиції  11-ти регіональних рада народних депутатів про оголошення їх територій зонами вільного підприємництва. Зони засновувались в містах Ленінграді,  Виборзі, Нахідці, Калінінградській, Сахалінській и Читинській областях, в Алтайськім краю, Кемеровській і Новгородській областях, м. Зеленограді, Єврейскій автономній області. [91]

 В 1990-91 рр. Рада Міністрів та Верховна Рада РСФСР ухвалили по кожній зоні окреме положення, що закріпляло її господарсько-правовий статус. [93]

 Треба замітити при цьому, що в положеннях зони іменувались "вільними економічними зонами", а не "зонами вільного підприємництва", як в вищезгаданих постановах про їх заснування.) Набір наданих зонам пільг був практично однаковим,  а самі зони розглядались вже не тільки як зовнішньо, а, скоріш, як внутрішньо-економічний феномен, покликаний створити противаги централізованій системі господарювання.

Хоча прийняті рішення  сприяли притоку в зони іноземного капіталу (росло число спільних підприємств  в Нахідки, Калінінграді, на Сахаліні), вони не були до кінця продумані  ні з точки зору їх реалізації, ні по своїм наслідкам. [93]

По-перше, передбачені  масштаби зон,  коли вони охоплювали не тільки невеликі території, але й  великі області і цілі краї, були явно нереальними із-за потребуючих  колосальних капіталовкладень і  проблем додержання на великих територіях особових митних процедур.

По-друге, масова роздача  зональних преференцій окремим  територіальним утворенням без чітких на те критеріїв спровокувала хвилю  самостійного виникнення нових зональних  структур, коли та чи інша територія (місто, область, морський порт, центр науки) об`являла про прийняття відповідного статусу. Здебільшого, керівництво Росії опинилось під масивним тиском: в 1991 році біля 150 регіонів добивались утворення на своїх територіях вільних зон. Така активність місцевих властей відображала їх потяг хоч якось боротися з кризовими процесами, відгородитися за допомогою статусу зони від маси різних проблем, що навалилися, як їм представлялось, із центра. [63, с.53-54]

В кінці 1991 на початку 1992 рр., коли російське керівництво прийняло курс на широке відкриття економіки в цілях її стабілізації, вибіркова лібералізація підприємницького клімату на рівні окремих зональних територій лишалась свого смислу. [96]

Прийняті в цей період в Російській Федерації нормативно-правові  акти по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності не передбачали належних виявлень відповідно до зональних територій. І хоча діючі в зонах статусні положення формально ніхто не відміняв, податкові служби тлумачили їх як утративши силу, що фактично скасовувало значну частину пільг, що раніше представлялись законами. [96]

Така невизначеність в законодавчо-правовому положенні  ВЕЗ викликало тривогу іноземних  інвесторів, які розцінювали цю ситуацію як принциповий відхід уряду від  лінії на створення зон. Це, а також прохання керівництва зональних адміністрацій (офіційне звернення в федеральні органи влади весною 1992 р.) гарантувати дію раніше введеної в зонах системи пільг сприяли виходу в червні 1992 р. указу президента, в якому було підтверджено дію колишніх зональних преференцій для іноземних підприємств і підприємств з іноземними інвестиціями, збережені окремі пільги в області зовнішньоекономічної діяльності для російських підприємств і навіть передбачені деякі загальні додаткові пільги, націлені на полегшення фінансування об`єктів інфраструктури в  зонах (надання для цих цілей бюджетних кредитів, направлення в спеціальні зональні фонди частини коштів від приватизації федеральної власності і ін.). [97]

 Прийняття указу  сприяло тому, що в окремих,  найбільш розвинутих зонах (Нахідка, Калінінград) почалась практична розробка стратегії розвитку території і конкретних інвестиційних проектів по її поліпшенню. [94]

Історія СЕЗ (ВЕЗ) в українському законодавстві нараховує майже  десятиліття. Зокрема, "зелене світло" СЕЗ було вперше дано ще у ст. 24 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" № 960-XII від 16 квітня 1991 р. Так, у законі зазначалося, що "на території України можуть запроваджуватись спеціальні економічні зони різного типу. Статус та територія зазначених зон встановлюються Верховною Радою України згідно з законами України про спеціальні економічні зони шляхом прийняття окремого закону України для кожної з таких зон". Наступним значним кроком у законодавстві щодо створення та діяльності СЕЗ став Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон". [6]

 До речі, дуже показовим  виявився й той факт, що з  моменту ухвалення цього важливого  економічного закону в парламенті, тобто з 1992 року, до нього не  було внесено жодних доповнень та змін, хоча експерти вже тривалий час стверджують, що він потребує вдосконалення.

Згідно із законом, СЕЗ  могли створюватися Верховною Радою  України за ініціативою Президента України, Кабінету міністрів України  або місцевих Рад народних депутатів України та місцевих державних адміністрацій. Законом регламентувався порядок створення і ліквідації СЕЗ, механізм їх функціонування на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами. Закон визначав і мету створення СЕЗ - "залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України". З цієї точки зору СЕЗ  виправдали своє існування далеко не стовідсотково. Зокрема, за інформацією Кабінету міністрів України, яка прозвучала 12 вересня 2000 р. на дні уряду у Верховній Раді, сума інвестицій, залучених у СЕЗ, становить 305 млн. доларів США - 23% від необхідної суми за затвердженими проектами. На ці кошти планувалося створити понад 25 тисяч і зберегти 37 тисяч існуючих робочих місць, однак, вдалося створити і зберегти лише 30 тисяч робочих місць - тобто менше половини від наміченого. Загалом в Україні щодо СЕЗ було прийнято майже 100 законів, урядових постанов, розпоряджень, указів Президента. Серед них можна виокремити законодавчі акти "Про внесення змін до законодавства щодо оподаткування (стосовно спеціальних економічних зон)", "Про деякі питання функціонування спеціальних економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності (щодо курортополісу "Трускавець" та в Житомирській області)", "Про внесення доповнень до деяких законів України з питань оподаткування (стосовно справляння податків на період запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків)", "Про стимулювання економічного розвитку виробництва і територій" тощо. [10]

В 1996 р. в Україні створена перша ВЕЗ “Сиваш”, а вже в 1998 р. Створені СЕЗ “Донецьк”, “Азов”, “Славутич”, “Яворів” і інші. Створенню  кожної зони передували розробка техніко-економічних  даних, проекту закону і прийняття його Верховною Радою України. [12, с.263]

Органи місцевого самоврядування зацікавлені в створенні ВЕЗ  навіть і без наявності в них  достатніх для цього умов. Складається  враження, що деякі ВЕЗ створюються  лише заради здобуття такого статусу. В зв`язку з цим збільшується навантаження на державний бюджет і податківців в інших регіонах країни.

Таким чином необхідно  зазначити, що нормативно-правова основа яка повинна цілковито забезпечити  умови діяльності вільних економічних  зон була далекою від досконалості.

1.3. Світовий досвід і можливості його використання в Україні

Зараз в світі, як вже  зазначалось, функціонує по різним даним, від 400 до 2000 вільних економічних  зон. Вперше ВЕЗ були створені в США  по акту 1934 р. У вигляді зон зовнішньої торгівлі. Їх метою була активізація зовнішньоторговельної діяльності завдяки використання ефективних механізмів зниження митних витрат.

При цьому головних чином  припускало скорочення імпортних тарифів  на деталі і компоненти для виробництва  автомобілів. В зони зовнішньої торгівлі були перетворені склади, доки, аеропорти. Підприємства, діючі у вказаних зонах, виводились із-під митного контролю в США, якщо товари, що імпортуються в зону потім направлялись у третю державу. Митні витрати знижувались і тоді, коли у зоні здійснювалась “доводка” продукції фірм США для подальшого експорту. Якщо ж товари із зони йшли в США, вони в обов`язковому порядку проходили всі митні процедури, передбачені законодавством держави.

Успішним варіантом  вільної економічної зони стало створення зони сприятливості в Ірландії в 1957 р. З Центром в аеропорті “Шенон”. Територія зони складала всього 15 га. Метою її створення було відкриття 300 додаткових робочих місць. А через п`ятнадцять років у “Шеноні” нараховувалось вже 2300 службовців. Це як раз випадок, коли результати значно перевищили сподівання. Ще один вдалий приклад вільної економічної зони, центром якої був аеропорт “Дог-Айленд” (Англія, 1982 р.). Площа цієї ВЕЗ становила 2000 га. Під реалізацію назначеної програми було залучено 1 млрд. фунтів стерлінгів інвестицій і дала змогу відкрити додатково 2500 робочих місць.

 Та для України,  мабуть, найбільш цікавим є досвід  Бразилії, в якій у 1967 р. Була  створена вільна економічна зона  іншого типу – “промисловий  округ  вільної зони Манаус” (Амазоніт). Цю зону називають “величезним полюсом росту бразильської економіки”. Виділена для цієї ВЕЗ площа – 3,6 млн. кв. м.; мета – стимулювання розвитку промислового виробництва; основний засіб досягнення мети – податкові пільги. Ця зона одержала швидкий розвиток, що в значній мірі вплинуло на оздоровлення економіки всієї Бразилії. Ядро ВЕЗ склали приблизно 30 сировинних і паливно-енергетичних галузей, продукція яких споживалась в самій Бразилії. Експорт зони досягав тільки 3-5% виробництва. У зону було вкладено $ 13 млрд., у галузях виробництва створено 600 промислових виробництв.

В 1978 р. У Китаї були створені вільні економічні зони в 14 прибережних  містах. Мета – розвиток зовнішньої торгівлі. Основний інструмент – податкові  і митні пільги. На кожний гектар зони в період її становлення щорічно вкладалось приблизно $ 15 – 17 млн. Скрізь них проходило 2/3 зовнішнього товарообігу держави. В 1990 р. Експорт тільки однієї зони Шеньчжень становив $ 3 млрд. Зараз в світі, як вже зазначалось, функціонує по різним даним, від 400 до 2000 вільних економічних зон. Вперше ВЕЗ були створені в США по акту 1934 р. У вигляді зон зовнішньої торгівлі. Їх метою була активізація зовнішньоторговельної діяльності завдяки використання ефективних механізмів зниження митних витрат. [80, с.33]

При цьому головних чином  припускало скорочення імпортних тарифів  на деталі і компоненти для виробництва  автомобілів. В зони зовнішньої торгівлі були перетворені склади, доки, аеропорти. Підприємства, діючі у вказаних зонах, виводились із-під митного контролю в США, якщо товари, що імпортуються в зону потім направлялись у третю державу. Митні витрати знижувались і тоді, коли у зоні здійснювалась “доводка” продукції фірм США для подальшого експорту. Якщо ж товари із зони йшли в США, вони в обов`язковому порядку проходили всі митні процедури, передбачені законодавством держави.

Успішним варіантом  вільної економічної зони стало  створення зони сприятливості в  Ірландії в 1957 р. З Центром в аеропорті  “Шенон”. Територія зони складала всього 15 га. Метою її створення було відкриття 300 додаткових робочих місць. А через п`ятнадцять років у “Шеноні” нараховувалось вже 2300 службовців. Це як раз випадок, коли результати значно перевищили сподівання. Ще один вдалий приклад вільної економічної зони, центром якої був аеропорт “Дог-Айленд” (Англія, 1982 р.). Площа цієї ВЕЗ становила 2000 га. Під реалізацію назначеної програми було залучено 1 млрд. фунтів стерлінгів інвестицій і дала змогу відкрити додатково 2500 робочих місць.

 Та для України,  мабуть, найбільш цікавим є досвід Бразилії, в якій у 1967 р. Була створена вільна економічна зона іншого типу – “промисловий округ  вільної зони Манаус” (Амазоніт). Цю зону називають “величезним полюсом росту бразильської економіки”. Виділена для цієї ВЕЗ площа – 3,6 млн. кв. м.; мета – стимулювання розвитку промислового виробництва; основний засіб досягнення мети – податкові пільги. Ця зона одержала швидкий розвиток, що в значній мірі вплинуло на оздоровлення економіки всієї Бразилії. Ядро ВЕЗ склали приблизно 30 сировинних і паливно-енергетичних галузей, продукція яких споживалась в самій Бразилії. Експорт зони досягав тільки 3-5% виробництва. У зону було вкладено $ 13 млрд., у галузях виробництва створено 600 промислових виробництв.

В 1978 р. У Китаї були створені вільні економічні зони в 14 прибережних містах. Мета – розвиток зовнішньої торгівлі. Основний інструмент – податкові і митні пільги. На кожний гектар зони в період її становлення щорічно вкладалось приблизно $ 15 – 17 млн. Скрізь них проходило 2/3 зовнішнього товарообігу держави. В 1990 р. Експорт тільки однієї зони Шеньчжень становив $ 3 млрд. [80, с.32]

А такі країни, як Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Гонконг  обирали так звані «точкові зони»  і здійснюють через них 90 % експорту товарів країн третього світу. У багатьох зонах відбувається процес інтеграції, коли поступово вся країна перетворюється на ВЕЗ з її пільговим податковим режимом.