Правове регулювання системи Інтернет

Правове врегулювання діяльності інтернет-змі

Ще не так  давно Інтернет не міг розглядатися як загальнодоступний засіб спілкування, а отже, і не було нагальної потреби  у правовому регулюванні цієї сфери. Однак, із приходом до мережі великої  кількості користувачів, Інтернет виявився зоною, виведеною з-під дії законодавчих норм. Основне призначення мережі – передача даних – зробили її ідеальним інструментом для неконтрольованого авторами поширення інтелектуальних продуктів. Розвиток комп’ютерних технологій призвів до переосмислення основних принципів функціонування традиційних ЗМІ та виникнення нових видів засобів масової інформації – інтернет-видань.

Інтернет-видання в Україні  з’явилися лише у 1999 році, і всі  минулі шість років відбувався початковий етап формування цієї групи медіа як такої. Однак результату, якого досягли українські інтернет-видання за такий короткий відлік часу по темпах свого розвитку та збільшенню впливу, можуть позаздрити будь-які інші групи традиційних вітчизняних засобів масової інформації.

Надзвичайно стрімкий розвиток цієї галузі можна пояснити привабливістю  її для потенційних інвесторів. Розповсюдити інформацію за допомогою мережі є  значно дешевшим, ніж зробити це на папері, на радіо або в телеефірі. Виробництво та підтримка мережевих видань також є дешевшими у порівнянні із їхніми офф-лайновими “родичами”, а розміри публікацій не обмежені обсягом газетної шпальти або часом ефіру. Ще одна особливість мережі полягає у характері її аудиторії. Відвідувачі сайтів інтернет-видань – це соціально найактивніша та порівняно заможна аудиторія, що є досить важливим чинником для інвесторів та рекламодавців. Наведемо приклад: один примірник популярної друкованої газети в середньому коштує від п'ятдесяти копійок до однієї гривні, в той час як перегляд свіжого номера інтернет-видання у мережі обійдеться відвідувачам як мінімум удвічі дорожче (слід враховувати витрати на послуги телефонного зв’язку, інтернет-доступ). Зрозуміло, що категорія читачів, яка згодна заплатити більше задля комфортного перегляду видання, є для рекламодавців привабливішою.

Популярність інтернет-видань серед користувачів пов’язана у  першу чергу із очевидними перевагами цих видань у порівнянні із традиційно-паперовими, до яких можемо віднести:

–    відсутність  “дедлайну”, тобто останнього терміну, після якого статті або новини вже не потраплять до газети;

–    інтерактивність  – споживач стає співучасником того, що відбувається, обмінюється враженнями від прочитаного (рубрики “Обговорити  статтю”, “Форум”, “Інтернет-голосування”), ставить запитання учасникам подій тощо;

–    персоналізація – можливість самостійно відбирати  з масиву запропонованої інформації найбільш цікаві теми.

Зростання аудиторії українських  інтернет-ЗМІ підтверджують і  дані досліджень. Так, за результатами вивчення активності інтернет-медіа, що проводилися на замовлення Фонду інформаційного суспільства, середньомісячне збільшення медіа-трафіку в українському сегменті Інтернету становить 3–5 відсотків на місяць. Ці цифри є відображенням світової тенденції, що сьогодні спостерігається у більшості розвинутих країн.

Актуальність проблеми правового  врегулювання цієї сфери передусім  пов’язана з активізацією медіа-трафіка  українських засобів масової  інформації у мережі Інтернет. За результатами досліджень українського сегмента мережі* станом на 2004 рік існує близько 380 видань, що становлять 7% від загальної кількості українських серверів. Переважно - це сторінки популярних друкованих ЗМІ, основним завданням яких є не публікація матеріалів, а анонс чергового номера. Справжніх мережевих газет і журналів, що постійно оновлюються, а тим більше коментарів та аналітичних матеріалів у українському сегменті значно менше. Серед мережевих видань, що справді функціонують як інтернет-видання можна виділити “Українську правду”, „Подробности”, „Обозреватель”, “ProUa.com”, „Rupor.info”, “Part.Org.ua” та ін. Водночас самостійні он-лайнові медіа-проекти на сьогодні залишаються лідерами на мережевому інформаційному ринку.

Разом із позитивними наслідками такої активної інформатизації суспільства виникають і нові проблеми, що мають передусім правовий характер. Серед них особливо гостро постає питання авторсько-правових відносин у інтернет-виданнях, оскільки на 90% комп’ютерні інформаційні ресурси складаються із інтелектуального продукту, що є переважно об’єктом авторського права. Цю проблему неодноразово розглядали у своїх працях А. Серго, В.Наумов, А Данилюк, В Монахов та інші дослідники.

Законодавча неврегульованість правового статусу  інтернет-видань

Сьогодні в  Україні склалася парадоксальна ситуація: у країні активно функціонують інтернет-видання, але юридичного підґрунтя для їхнього існування немає.

Відповідно до Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” друкованими ЗМІ  є “видання, які виходять під  постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року” (стаття 1). Інтернет-видання переважно дотримуються зазначених умов періодичності. Термін “масової інформації”, представлений у Законі “Про інформацію” як “публічно поширювана інформація” відповідає концепції подачі інформації на сайті інтернет-ЗМІ, оскільки тут наявне публічне сповіщення інформації. На підставі наведених визначень можемо зробити висновок, що інтернет-видання можуть бути прирівняні до друкованих. З іншого боку, мережеві видання не відповідають визначенню, що його надає Закон “Про видавничу справу”: “видання повинно відповідати вимогам стандартів відносно оформлення, поліграфічного та технічного виконання”.

Законодавче закріплення  правового статусу Інтернет-ЗМІ  є одним з концептуальних завдань українського сегменту Інтернета. Прийняття відповідних законодавчих актів поширило б на інтернет-ЗМІ дію закону та дозволило б притягти інтернет-видання до судової відповідальності у разі розповсюдження недостовірної інформації. Сьогодні друковані ЗМІ ризикують, коли роблять посилання на мережеві матеріали. Адже у випадку, якщо опублікована ними інформація виявиться неправдивою, жодні посилання на інтернет-видання, як на першоджерело інформації не знімуть із газети або телерадіокомпанії відповідальності. Хоча власники інтернет-видань мають право офіційно зареєструвати свою газету так само як і друковану, вони цього не роблять, оскільки не хочуть добровільно звалювати на себе загрозу судових процесів на рівні із офф-лайновими колегами. Небажання самих інтернет-ЗМІ виробити солідарну позицію стосовно регулювання їхньої діяльності є додатковою перешкодою на шляху вирішення проблеми.

Зауважимо, що, наприклад, у  сусідній Росії така реєстрація інтернет-видань вже давно стала нормою. Всі  вони зареєстровані у Роскомдруку, а в реєстраційному посвідченні у графі “тип видання” зазначено: “інше – щоденне інтернет-видання”. Сам статус інтернет-видання також законодавчо закріплений. З 1 липня 2002 року Держстандартом Росії введений в дію міждержавний стандарт “Електронні видання. Основні різновиди та вихідні дані”, який визначає норми щодо стандарту оформлення видання, мови публікацій, наявності вихідних даних тощо.

Водночас, очевидним є  те, що інтернет-видання все ж  можуть підпорядковуватись законами, що регулюють діяльність друкованих ЗМІ. Необхідно лише заохотити їх самостійно підлаштуватися під вимоги, що висувають до традиційних ЗМІ. Натомість держава, чомусь, відмовляється від подібного шляху врегулювання проблеми та пропонує створити масу обмежень для провайдерів, прийняти спеціальний закон з цього питання, демонструючи наочно які проблеми виникають у не багатьох зареєстрованих інтернет-видань.

На противагу інтернет-виданням, правовий статус інтернет-сайтів офф-лайнових видань є законодавчо врегульованим. Так, відповідно до статті 1 Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” друковані видання “можуть включати до свого складу інші носії інформації (платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети тощо), розповсюдження яких не заборонено чинним законодавством України. Розширене тулмачення цієї статті дозволяє віднести до інших носіїв інформації також і Інтернет. Водночас деякі проблеми, що пов’язані зі специфікою інтернет-версій видань досі залишаються законодавчо не врегульованими.

Журналіст інтернет-видання: професійний працівник чи автор?

Невизначеність  у статусі інтернет-видань правомірно породжує питання: чи можна прирівнювати суб’єктів інформаційної діяльності у інтернет-ЗМІ до статусу їхніх  офф-лайнових колег? По-перше, друковані  ЗМІ, до яких найлогічнішим видається зараховувати інтернет-видання, за відсутності відповідного законодавства, мають право видаватися лише після державної реєстрації. Отже з цієї точки зору, вже сама їхня діяльність може вважатися незаконною.

Що ж до визначення статусу журналіста, то мережеві автори цілком можуть бути прирівняні до журналістів, щоправда, умовою визнання автора журналістом є професійне збирання, одержання, створення та підготовка інформації для друкованого ЗМІ, в той час як значний відсоток мережевих дописувачів не мають відповідної освіти та не займаються журналістикою професійно. Окрім того, журналіст має перебувати у трудових чи договірних відносинах із редакцією, яка для цього повинна мати статус юридичної особи. Водночас набути статусу юридичної особи редакція може лише після державної реєстрації ЗМІ. Як бачимо, реєстрація є головною умовою надання правового захисту суб’єктам та об’єктам інформаційної діяльності у ЗМІ.

Наведені аргументи дають  підстави зробити висновок, що поняття  “журналіст” в правовому контексті не може бути застосоване до творчих працівників незареєстрованих електронних видань. Натомість термін “автор” видається таким, що цілком відповідає діяльності зазначених вище осіб. Трудові відносини автора із роботодавцем (що не є з юридичної точки зору засобом масової інформації) спричиняють ситуацію, коли виключні майнові права авторів (зокрема, право на дозвіл або заборону використання твору) переходять до роботодавця. При цьому пункт 2 статті 19 Закону, що закріплює виключні права на використання окремих творів, які входять до складу періодичного видання, за авторами цих творів, у цьому випадку не може бути застосований.

Чи потрібне мережеве законодавство?

У період активного  розвитку Інтернету перед міжнародним  співтовариством гостро постало питання правового регулювання Інтернету для чого необхідно було вирішити: чи потрібне спеціальне законодавство, що регулювало б діяльність Інтернету, зокрема, функціонування інтернет-ЗМІ? До сьогодні в Україні це питання, навіть не порушувалося, натомість у більшості зарубіжних країн вже знайдені шляхи вирішення цієї проблеми. Держави, чий сектор Інтернету розвинутий найбільше, відмовилися від створення спеціалізованого закону. Наприклад, у США Верховний Суд у 1996 році скасував на підставі Першої поправки Закон про регулювання Інтернету, а Державна рада Франції з юридичних питань  у 1998 році зробила висновок про відсутність необхідності створювати окреме правове поле для Інтернету. Відповідні рішення базувалися на впевненості, що створення досконалого в усіх аспектах закону для Інтернету, потенціал якого ще далеко не вичерпаний, лише ускладнить подальший розвиток “світової павутини”.

Практика європейських та північноамериканських держав базується  на поширенні на Інтернет компетенції  “традиційних” законів та установ, створених на їхній підставі. Тобто, відповідна організація, що наглядає за дотриманням закону, скажімо, на телебаченні та радіо, так само наглядає й за Інтернетом. Порушення авторами сайту законодавства у будь-якій сфері спричиняє судовий процес та санкції, передбачені відповідним законодавством. Головна відмінність всередині європейських країн полягає у тому, що в англосаксонській правовій системі поширення юрисдикції традиційних законів на діяльність у мережі відбувається через судову практику, а у континентальній – шляхом адаптації існуючих законів до нових умов.

Деякі країни, такі як США та Англія, взагалі не мають  окремого законодавства для ЗМІ. Будь-яка інформаційна діяльність у  цих державах регулюється на підставі цивільного, кримінального та іншого законодавства. Тому виокремлення мережевих засобів масової інформації з усього масиву інтернет-ресурсів не є для них нагальною проблемою. Законодавство, що регулює інформаційні відносини, однаковою мірою стосується як “інформаційних” так і “комерційних” сайтів. Відповідність інформації, що розміщується на сайтах, законодавчим нормам контролюється регуляторними органами загальної юрисдикції та судами, які застосовують для Інтернету адаптоване загальне законодавство.

Внесення відповідних  змін, пов’язаних із застосуванням  до мережі традиційних нормативних актів, у національні законодавства вимагає відображення цієї позиції в міжнародних документах. Саме тому міжнародне співтовариство активно працює в цьому напрямі. У липні 1995 року була затверджена так звана “Зелена книга авторського права та суміжних прав в інформаційному суспільстві”. Австралія, США та Канада також прийняли аналогічні документи. А вже у 1996 році під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності з’явилися дві нові міжнародні угоди (Договори ВОІВ “Про авторське право” та “Про виконання та фонограми”), що одразу ж отримали назву “Інтернет-договорів”. Ці договори мають подвійне значення: по-перше, вони сприяють уніфікації законодавства у всіх країнах, що приєдналися до нього, а по-друге, є своєрідним фундаментом для подальшої правотворчості на міжнародному рівні.

Концепція саморегулювання  Інтернету. Риси інформаційного суспільства, що формується, пофарбовані у контрастні кольори, але етико-правова складова комп’ютеризації посідає провідне місце. Проблеми, що їх породжують інформаційні та комунікаційні технології, є нічим іншим як новим обличчя старих проблем: крадіжки, плагіат, “піратство” у сфері інтелектуальної власності, ухилення від сплати авторської винагороди тощо. Рушійним чинником порушень стала нинішня ситуація, коли до журналістів приєдналися тисячі інших учасників інформаційних відносин, більшість з яких не має жодного уявлення про традиції та норми журналістської етики, що будуються на засадах професійного обов’язку та соціальної відповідальності.