Характеристика та зміст галузевих принципів кримінального процесу України

У юридичній літературі висловлюються  різні думки щодо того, які саме принципи входять у систему принципів  кримінального процесу. Ю.М. Грошевий і І.Є. Марочкін до них відносять тільки ті, що закріплені у ст. 129 Конституції України¹¹. Існують і більш широкі системи принципів. В.М. Тертишник до них відносить: 1) рівність всіх учасників судового розгляду перед законом і судом; 2) здійснення правосуддя тільки судом; 3) публічність; 4) державна мова судочинства; 5) дотримання конституційних прав і свобод громадян; 6) встановлення об'єктивної істини; 7) презумпція невинуватості обвинувачуваного і добропорядності громадянина; 8) забезпечення обвинувачуваному права на захист; 9) ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і матеріалами справи; 10) гласність судового процесу; 11) незалежність і недоторканність суддів, їхнє підпорядкування тільки законові; 12) змагальність; 13) підтримка обвинувачення в суді прокурором; 14) свобода від самовикриття, викриття членів родини і близьких родичів; 15) безпосередність і усність судового процесу; 16) таємниця наради суддів; 17) обов'язковість рішень суду; 18) забезпечення оскарження рішень суду першої інстанції; 19) забезпечення повної реабілітації осіб, що були незаконно і необґрунтовано притягнуті до відповідальності; 20) законність.

За визначенням М.М. Михеєнка, до системи принципів кримінального процесу входять конституційні принципи; 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до достоїнства особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу і особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції; 8) встановлення істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів родини і близьких родичів; 12) здійснення правосуддя винятково судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, їх підпорядкування тільки закону; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рішень суду.

До інших  принципів кримінального процесу  М.М. Михеєнко відніс: 1) публічність; 2) забезпечення всім особам, що беруть участь у справі, права на захист їхніх інтересів; 3) вільна оцінка доказів; 4) усність процесу¹².

У юридичній літературі називаються й інші принципи кримінального процесу: науковість, достатність основ для процесуальних рішень, обов'язковість органів судочинства поважати і дотримувати права, законні інтереси і достоїнство громадян, справедливість і інші.

Уявляється, що в кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це презумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність,свобода від самовикриття, викриття членів родини і близьких родичів т. ін.).

Поділ принципів  кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення. Воно не повинно розцінюватися як їхній поділ на конституційні і неконституційні, тому що в такому випадку відразу ж виникає питання про правомірність існування останніх. Віднесення тих або інших принципів до неконституційних є можливим при розгляді допустимості їх існування в змісті відповідності вимогам і положенням Конституції України.

На таких  позицiях стоїть бiльшiсть вчених-процесуалiстiв. Тому немає i не може бути пiдстав для визнання окремих принципiв процесу «найважливiшими» або «провiдними», «основними». Принципи тому й є найбiльш узагальненими нормами права, що вони однаковою мiрою важливi, незалежно вiд правового вираження та дiапазону їх дiї. Що стосується принципiв, закрiплених у Конституцiї, то нiяких переваг, окрiм привілею бути джерелом для майбутнього правотворчого процесу, цi принципи не мають.

В юридичнiй  лiтературi iснують рiзнi погляди на систему принципiв кримiнального процесу. Один з них полягає у тому, що у кримiнальному процесi дiють двi системи принципiв: судоустрою та суто кримiнально-процесуальнi. До принципiв судоустрою вiдносять тi, що визначають компетенцiю рiзних ланок судової системи у ході розслiдування i вирiшення справи та вимог до органiзацiї самого суду (органiзацiйнi, органiзацiйно-функцiональнi). Суто кримiнально-процесуальними називаються принципи, якi пов'язанi з встановленням правового становища особи у кримiнальному процесi i таким чином відображають державно-правовий статус особи. Автори, що вiдстоюють iншу думку, зазначають наявність двоякого роду принципiв у кримiнальному процесi (судоустрою та судочинства), якi утворюють єдину систему. Суть такої точки зору в тому, що система принципiв судочинства «поглинає» систему принципів судоустрою як таку, що обслуговує систему судочинства при вирiшеннi завдань кримiнального процесу. i в цьому розумiннi система принципiв кримiнально-процесуальної дiяльностi являє собою цiлiсний комплекс взаємопов'язаних елементiв, що iснують в єдностi з середовищем, i тому є елементом системи бiльш високого порядку. При побудовi системи кримiнально-процесуальних принципiв доцiльно не обмежуватися включенням у неї лише специфiчних принципiв судочинства, а вiдносити до системи поряд iз кримiнально-процесуальними загальноправовi та загальнопроцесуальнi принципи.

 Загальноправовi принципи закрiпленi у Конституцiї України та вiдображенi у галузевому законодавствi. Їх дiя поширюється на всi галузi права. До них вiдносять: принципи утвердження та забезпечення державою прав i свобод людини, рiвностi громадян та держави перед законом i судом, законностi, вiдповiдальностi держави перед людиною.

Загальнопроцесуальнi принципи - це тi, що дiють у декількох галузях процесуального права та закрiплюють фундаментальнi положення становища особи i забезпечують законнiсть i ефективність вiдповiдних процесуальних процедур. До них можна вiднести принципи: забезпечення права на судовий захист; здiйснення правосуддя тiльки судом; незалежностi суддiв та пiдкорення їх тiльки законовi; змагальностi сторiн; гласностi судового розгляду справи; безпосередностi; обов'язковостi рiшень суду тощо.

До кримiнально-процесуальних  принципiв, що дiють виключно у кримiнальному процесi, належать принципи: забезпечення обвинуваченому права на захист; публiчностi, всебiчного, повного, об'єктивного дослiдження обставин справи та iн. Зважаючи на те, що багато з зазначених принципiв є об'єктом вивчення iншими дисциплiнами, зупинемося на характеристицi конкретних принципiв.

3. Характеристика та зміст галузевих  принципів 

кримінального процесу України

3.1 Принцип презумпції невинуватості

В юридичній науці завжди достатня увага приділялась вивченню галузевих принципів кримінального судочинства. Дана тематика, зокрема, висвітлювалась у працях таких учених, як Л. М. Лобойко, М. М. Михеєнко, В. П. Півненко, М. С. Строгович, В. М. Тертишник, І. В. Тиричев та ін. Разом із тим, слід конкретизувати нормативний зміст окремих галузевих принципів, а саме принципу презумпції невинуватості. Тому мета даної роботи - розкрити сутність і нормативний зміст принципу презумпції невинуватості з позиції науково-практичного узагальнення.

Передусім слід вказати, що презумпція невинуватості є галузевим принципом кримінального судочинства, нормативний зміст якого визначається, по-перше, положеннями ст. 62 Конституції України, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. По-друге, принцип невинуватості закріплено в низці міжнародно-правових актів. Зокрема, ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатись невинною доти, доки її винність не буде встановлена у законному порядку шляхом гласного судового розгляду, під час якого їй забезпечуються усі можливості для захисту»¹³. Частина 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини встановлює, що кожний обвинувачений у кримінальному злочині вважається невинним, доки його винність не буде доведена відповідно до закону¹⁴.

У чинному Кримінально-процесуальному кодексі України (далі - КПК України) принцип презумпції невинуватості закріплено у ч. 2 ст. 15, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.

Зауважимо, що нормативний  зміст даної засади не обмежується загальними положеннями кримінально-процесуального законодавства, а тому до його складових елементів слід відносити такі:

1. ніхто не зобов'язаний доводити свою винуватість у вчиненні злочину або менший ступінь вини, або наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи. А тому обов'язок доведення винності особи покладено на органи досудового слідства, прокурора, а у справах приватного обвинувачення на потерпілого або його представника;
2. забороняється перекладати обов'язок доведення вини на обвинуваченого, а також домагатися його показань шляхом насильства, погроз та іншими незаконними методами;
3. обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом;

4) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

5. заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватися як обставина, що обтяжує відповідальність. Зізнання обвинуваченого може бути покладене в основу вироку лише за умови підтвердження його іншими доказами в сукупності;
6. затримання особи як підозрюваної чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі

взяття під  варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

7. визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд;
8. до офіційного визнання обвинуваченого винним з ним не можна поводитись як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;
9. у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції України).

Розглядаючи нормативний зміст даного галузевого принципу, слід також звернути особливу увагу на його дію в часі. Так, принцип презумпції невинуватості діє протягом усього досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи, однак одразу після набрання законної сили обвинувальним вироком суду він втрачає юридичну силу. При цьому не має значення, чи було призначено даним вироком покарання. Обвинувальний вирок, визнаючи вину засудженого, може в силу обставин, передбачених законом, звільнити його від відбування покарання. Однак, таке рішення суду ніяким чином не означає, що особа, яка вчинила злочин, невинна, а тому вирок не втрачає обвинувальності. Хоча, як цілком справедливо зазначає Л. М. Лобойко, все це в жодному разі не означає, що презумпція невинуватості з цього моменту втрачає юридичну силу назавжди¹⁵.

Наприклад, у  випадках апеляційного чи касаційного оскарження судового рішення заінтересованими суб'єктами кримінального процесу та прийняття внесеної апеляції чи касації до розгляду вищестоящим судом, дія принципу презумпції невинуватості відновлюється, але частково, лише в межах поданого апеляційного чи касаційного оскарження. При постановленні виправдувального вироку презумпція невинуватості діє в повному обсязі під час перегляду справи у всіх інстанціях¹⁶.

Разом з тим, треба вказати на невідповідність  окремих   положень   чинного кримінально-процесуального законодавства принципу презумпції невинуватості, а також на неузгодженість у зв'язку з цим окремих норм чинного КПК України між собою. Так, зі змісту ст. 7-3 КПК України можна дійти висновку, що рішення про винність особи може бути прийняте не лише судом, а й слідчим у стадії досудового розслідування. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 7-3 КПК України слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття кримінальної справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою направляється прокурору, який за наявності відповідних підстав дає письмову згоду із зазначеною постановою та в порядку, передбаченому п. 1 ст. 232-1 КПК України, направляє справу до суду. Тобто за умов, визначених у ч. 1 ст. 7-3 КПК України, суд вирішує лише питання про вид та міру покарання, а не про винність особи. Такий висновок є неправильним, адже ч. 1 ст. 448 КПК України закріплює вимогу, відповідно до якої, заслухавши у судовому засіданні думки прокурора і захисника щодо справи, яка надійшла згідно з п. 1 ст. 232-1 КПК України, суд виходить до нарадчої кімнати для винесення ухвали або постанови, де вирішує низку питань, у тому числі і про винність особи, щодо якої розглядається справа, у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Таким чином, вимоги принципу презумпції невинуватості щодо неповнолітньої особи не порушуються, адже питання про її винність чи невинуватість вирішує суд, але положення ч. 1 ст. 7-3 КПК України не узгоджуються з положеннями інших статей КПК України, якими регламентується порядок розгляду даної категорії

кримінальних  справ. Дані суперечності, звісно, повинні бути усунені.

Із принципом  презумпції невинуватості також  тісно пов'язані й інші складові інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності. В. Півненко та С. Коновалов справедливо відзначають, що при звільненні особи від кримінальної відповідальності суд зобов'язаний беззаперечно встановити факт вчинення злочину, визнати особу винуватою і тим самим здійснити державний осуд того, що сталося¹⁷. Але закриття кримінальних справ у порядку, передбаченому ст. 248 КПК України, на стадії попереднього розгляду справи та постановою (ухвалою) суду в порядку, передбаченому ст. 282 КПК України, на стадії судового розгляду справи по суті, тобто без визнання особи винною шляхом постановлення обвинувального вироку, дещо суперечить положенням принципу презумпції невинуватості через те, що без постановлення обвинувального вироку та набрання ним законної сили особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину, а значить, і не може притягатись до кримінальної відповідальності, що, у свою чергу, взагалі позбавляє сенсу її звільнення від даного виду відповідальності.