Увага,творчість та фантазія в професійній діяльності

Дуже важливим уявляється те, що поступово із значної кількості різноманітних концептуальних підходів до окресленого феномену сформувалося два основних напрями, коли, з одного боку, уява (фантазія) розумілася як вихідна творча сутність, а з іншого, – спостерігалося повне її заперечення та віднесення до редукційних (спрощених) процесів.

З-поміж прикладів такого спрощеного сприйняття уяви доцільно виділити висновки дослідника проблем художньої фантазії, психолога, фізіолога та філософа – В. Вунда, який на початку ХХ століття, погоджуючись з тим, що фантазія може вміщувати в собі передбачення, гіпотези, винаходи, усе ж таки підкреслював, що ніяка фантазія не може здійснити щось абсолютно нове і що якість продуктивності знаходиться у спроможності повторювати що-небудь пережите в іншій послідовності.

Тобто, заперечуючи абсолютність фантазії, учений підійшов до трактування поняття фантазії як до “якості комбінованого пережитого” [5, c.19-20]. Проте такий підхід продемонстрував певну недооцінку В. Вундом продуктивних можливостей фантазії, котра насправді є, насамперед, результатом творчого процесу.

Для повнішого розуміння  окреслених проблем бачиться необхідним згадати, що одне з провідних місць  у вивченні фантазії належить представнику напряму інтуїтивізму в філософії  – А. Бергсону, який у роботі “Творча  еволюція” [2] приділив багато уваги  не лише інтуїції та інтелекту, але  і творчій сутності фантазії, вважаючи, що однією з основних потреб людини є творчість, а тому фантазія разом  з творчим мисленням, інтелектом, творчими здібностями і активністю може бути тією універсальною, всеосяжною силою, котра повною мірою, щонайкраще впливатиме на творчий розвиток кожної особистості.

Пізніше ці наукові “знахідки” стали поштовхом для новочасних учених у їхніх дослідженнях щодо аналітико-синтетичного характеру  процесів уяви (фантазії), її основних функцій, а також вивчення шляхів виникнення асоціацій при побудові уявлень (образів), спроможних забезпечити  створення моделей нових, раніше не виникаючих у людському досвіді  ситуацій. Водночас, з’явилися оригінальні  твердження стосовно “розчинення” уяви у таких функціональних явищах, як сприйняття, що постачає певні об’єкти; пам’ять, котра ці об’єкти відтворює; розум, який надає пропорції та єдність; інтелектуальна чуттєвість, що уможливлює насолоду від здійснення процесів уяви.

А ще, з огляду на виявлення  того, що уява, значною мірою, ґрунтується  на безсвідомому, ставало дедалі очевиднішим, що вона ще й уможливлює перебіг  ні з чим не зрівняних процесів, коли у людському мозку, завдяки  накопиченим знанням і набутому досвіду, шляхом творчої переробки  сприйнятих елементів дійсності  створюються та “оживлюються” нові образи і будуються їхні взаємозв’язки  у зовсім нових сполученнях. Йдеться  про те, що до здійснення процесу  уяви найчастіше спонукає невизначеність якоїсь проблемної ситуації, коли досить важко прийняти адекватне рішення  через відсутність достатнього  обсягу знань чи необхідної інформації, – котрі, як зазначалося раніше, є особливо важливими у мисленні.

У даному контексті уявляється важливим визнати, що надзвичайно цікавим  і переконливим є трактування  сутності поняття “фантазія”, зроблене послідовником К. Юнга – дослідником-психологом та лікарем Г. Адлером, який зазначав: “фантазія – безпосередній вираз  життєдіяльності, психічної енергії, котрий дається свідомості не інакше, як у формі образів чи змістів.

Величезний внесок до теоретично-експериментальних  досліджень щодо проблем, пов’язаних з уявою, було зроблено широким загалом  вітчизняних учених, серед яких визначне місце належить справжнім классикам  філософської і психологічної наук – Л. Виготському та С. Рубінштейну. Тому для виявлення загальної тенденції в сучасній теорії творчості відносно такого феномену, як уява, безумовно, необхідно зважити на погляди та висновки цих видатних учених.

Передовсім, на нашу думку, слід взяти до уваги беззаперечну цінність та цілковиту об’єктивність психолого-педагогічних наукових досягнень активного розробника дитячої психології та теорії свідомої особистості дитини – Л. Виготського, який рішуче виступав щодо системності усіх психічних процесів і того, що розвиток кожного з них завжди здійснюється під впливом домінуючої у свідомості функції. Це певною мірою стосується і таких багатозначних процесів, як уява і творчість. Тому, беручи до уваги складну функціональну будову уяви (фантазії), стає зрозумілим використання ученим відносно неї адекватного, на його думку, поняття – “психологічна система”.[1]

Зважаючи на зазначене, є  сенс погодитися з Л. Виготським у  його категоричних оцінках стосовно великого значення уяви для творчої діяльності особистості. Адже, за його переконаннями, “усе, що нас оточує і що зроблено рукою людини, увесь світ культури, на відміну від світу природи, – усе це є продуктом людської уяви і творчості, котра базується на цій уяві” [6, c.5].

Особливе значення вдумливих  міркувань про уяву мають праці сучасника Л. Виготського і автора ґрунтовно розробленої філософсько- психологічної теорії діяльності – С. Рубінштейна, який був глибоко переконаний, що уява відіграє суттєву роль в кожному творчому процесі.

Адже, як психічний процес, вона пов’язана з потребою та спроможністю особистості творити щось нове і тому може забезпечувати переробку та перетворення нових образів, котрі зберігаються у пам’яті людини [13]. За переконаннями С. Рубінштейна, специфічна роль уяви полягає в тому, що вона перевтілює образний, наочний зміст будь-якої проблеми і тим самим сприяє її успішному вирішенню.

Відтак, спираючись на науковий доробок С. Рубінштейна, стає очевидним і повністю сприйнятливим вислів А. Ейнштейна про те, що вміння уявляти є вищим за ерудицію, бо саме завдяки уяві створюється не лише величезна кількість мистецьких творів, але і генерується безліч різноманітних оригінальних ідей та здійснюється чимало наукових відкриттів. При цьому разом з мисленням у процесі наукової творчості уява виконує й специфічну функцію, відмінну від тої, яка властива сааме мисленню.

У такому аспекті високої  оцінки заслуговує не менш цікавий  та ґрунтовний підхід до досліджуваного явища ще одного талановитого сучасного ученого-психолога – І. Розета, який у своїй фундаментальній монографії “Психологія фантазії” всебічно розглянув історію фантазії як явища; з’ясував рівень теоретично-експериментального дослідження пов’язаних з нею наукових проблем; розробив власну оригінальну концепцію фантазії, яка визначає механізм “оцінювання” як провідний у функціонуванні фантазії та узагальнив різні теоретичні концепції та гіпотези стосовно фантазії і творчої діяльності [11].

Серед найбільш цікавих з  них у згаданій книзі особливий  інтерес викликають такі, як:

а) фантазія як первинна сутність, коли фантазія розглядається як особлива творча сутність та виступає як “життєвий прорив” або потреба у творчості, а також як “емоційна міць” та ”спонтанність духу”;

б) фантазія і реальність, коли наявні складність та витонченість їхніх взаємозв’язків, водночас, “встановлення зв’язку між змістом продуктів фантазії та реальної дійсності представляє собою лише перший крок у вирішенні проблеми фантазії, адже створення фантастичних образів не є механічним копіюванням реальності або простим наслідуванням, імітацією” [11, 32];

в) гіпотеза випадкових знахідок, коли усі творчі вдачі та відкриття пояснюються простою випадковістю, разом з тим, деякі автори в якості пояснювального принципу підкреслюють “необхідність йти назустріч випадковості та приймати відповідні заходи для збільшення ймовірності слушного випадку” [11];

г) гіпотеза рекомбінації, коли акцент із зовнішніх стимулів переноситься на явища, котрі здійснюються всередині психіки, “якщо вирішення проблеми займає значний час, то це означає тільки одне – у ході рішення необхідно було перебрати чимало варіантів і комбінацій” [11].

На особливу увагу заслуговує позиція авторів стосовно активної уяви, котра “спрямована більше назовні, людина зайнята в основному оточенням, суспільством, діяльністю й меншою мірою внутрішніми суб’єктивними проблемами”, бо вона “пробуджується задачею і нею спрямовується вольовими зусиллями й піддається вольовому контролю” [9,с.368].

Але найвагомішим бачиться те, що саме творчу уяву ці дослідники вважають беззаперечно активною і тому до неї відносять конструювання нових образів, уявлень і описів, що базуються на певній вербальній інформації, схемах чи знаках, з метою подальшого відтворення або переосмислення отриманих до того даних. Глибоке вивчення Ц. Короленко і

Г. Фроловою даної проблеми уможливило чітке і переконливе  визначення ними сутності творчої уяви та її ролі щодо творчої розвиненості особистості. Адже, на їхній погляд, “творча уява – це такий вид уяви, у ході якого людина самостійно створює нові образи та ідеї, що мають цінність для інших людей або для суспільства в цілому і які втілюються у конкретні оригінальні продукти діяльності”, а ще вона “є необхідним компонентом та основою усіх видів творчої діяльності людини” [9,с. 375].

Яскравим прикладом повного  розуміння сутності окресленого  феномену є погляд добре відомого дослідника-психолога В. Роменця, який справедливо зауважував, що “на відміну від логічного мислення, фантазія за одну якусь мить може відтворити предмет як у його структурній цілісності, так і в сукупності деталей, не випускаючи жодної з поля уваги”. Саме цим пояснює учений ситуацію, коли “творча знахідка приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший момент”, тобто – “творчий стрибок, який приводить до значних відкриттів, охоплює віддалені між собою факти, і фантазія здійснює те, що за допомогою тільки раціональних актів зробити не можна..” [12,с.140].

Отже, цілком логічною є виняткова  увага В. Роменця до проблем не лише творчого процесу загалом, але й до ролі фантазії (уяви) у ньому, зокрема. Учений детально досліджує власне природу фантазії, з’ясовує її взаємозв’язки з мисленням, відчуттями, сприйманням, почуттями, творчістю, доводячи факт того, що це надзвичайне явище його цікавить і як психічна дія, і як розумово-чуттєвий процес, і як прояв творчих здібностей людини [12, с.132-150].

Тому, без сумніву, особливо цінним у науковому доробку В. Роменця уявляється чітке визначення й обґрунтування основних видів уяви з урахуванням їхньої взаємодії. Отже, здійснюючи відповідне дослідження, учений в якості основних видів уяви виокремлив:

- уяву синкретичну (міфи, магія);

- уяву наукову (гіпотези, що не потребують доказу);

- уяву художню (образи, що не потребують доказів).

При цьому, він мав на увазі, що синкретична уява може безпосередньо взаємодіяти як з науковою, так і з художньою уявою, фактичним доказом чого може виступати приклад, коли за допомогою фантазії було знайдено ключ до розшифрування стародавніх клинописних текстів.

Проте, процес взаємодії  тільки наукової уяви з художньою, за переконанням дослідника, “дають евристичний поштовх як для науки, так і для мистецтва”, а “творчість Леонардо да Вінчі, Ломоносова, Франка, Ціолковського та багатьох інших учених і митців підтверджує цю думку”. Вочевидь, це пов’язано з тим, що “як художня, так і наукова фантазія відтворюють певну подію у формі образу або думки (ідеї)” [12, с. 144-145].

Як бачимо, окреслені В. Роменцем проблеми були не лише об’єктом його наукової зацікавленості, але і прагненням актуалізувати узагальнений ним теоретично-експериментальний досвід багатьох попередників стосовно таких надзвичайних феноменів, якими є уява (фантазія) і творчість.

У зв’язку з цим, нині бачиться необхідним констатувати, що у минулому столітті чимало учених не зовсім переконливо використовували поняття “уява” та ”творчість” вкупі, підкреслюючи їхній практично нерозривний зв’язок. Унаслідок цього поняття “творчість” нерідко тлумачилося не інакше як – “прикладна уява”. Проте, вже наприкінці ХХ століття увага вітчизняних учених активізувалася не лише у бік проблем творчості як такої, але, що особливо цінне, – до проблем, безпосередньо пов’язаних з уявою (фантазією).

Таким чином, слід визнати, що розвинена уява (фантазія) – це безцінна властивість оригінального, нестандартного, творчого мислення та ще один з найвагоміших чинників будь-якої, та особливо творчої, у тому числі художньої і наукової діяльності. Мається на увазі ще й те, що уява (фантазія) може не лише активізувати творчу діяльність, але, певною мірою, навіть замінювати її.

Підсумовуючи викладене, доцільно стверджувати, що уява як феномен, завдяки якому можливо створювати нові чуттєві або мисленнєві образи у людській свідомості на підставі отриманих від реальності вражень  та активного включення до цього  процесу асоціювання, має підстави бути схарактеризованою як дуже важливий чинник творчого розвитку особистості.

1.3. Аналіз психологічної літератури та обґрунтування проблеми творчості в професійній діяльності.

Аналіз  психолого-педагогічної літератури дозволяє виділити два найбільш важливих підходи  в розгляді сутності творчості у  професійній діяльності.

Перший  з них, послідовниками якого були Г. Гіргінов, С Смірнов, Л. Ульянова та інші, характеризують творчість у  професійній діяльності як її вдосконалення  на основі оволодіння педагогічним досвідом. Ми вважаємо, що дана точка зору відображає одну з важливих сторін творчості  – процес розробки ідеї вирішення  соціально-педагогічної проблеми, що обумовлена неординарними здібностями обдарованої  дитини.

Другий  підхід, який знайшов своє відображення у працях Н. Нікандрова, В. Кан-Калика, П. Шептенко та інших, – це розгляд  творчості як діяльності, пов’язаної з постановкою і творчим вирішенням проблем. На наш погляд, другий підхід повніше характеризує сутність творчості, оскільки творчий характер носить не тільки момент розробки ідеї вирішення проблеми, а й сам процес її втілення на практиці. Цей аспект розгляду творчості визначається як необхідна складова професійної діяльності кожного соціального педагога з обдарованими дітьми.

Розглядаючи творчість як джерело та засіб ефективної самореалізації та самоактуалізації особистості, перспективним, на нашу думку, є дослідження основних рушійних сил творчості, що спонукають людину до здійснення творчої професійної діяльності.

Зазначимо, що одиницею творчості  в психологічному вимірі професійної діяльності є творча активність особистості. Підтвердження цього факту знаходимо в наукових дослідженнях багатьох вітчизняних та російських дослідників, зокрема, Д.Б. Богоявленської , Н.В. Вишнякової, В.М. Дружиніна, В.П. Зінченка, С.Д. Максименка, Н.І. Непомнящої, Я.О. Пономарьова та ін.