Виховання гуманних почуттів у дітей дошкільного віку як психолого-педагогічна проблема

 

 

зміст

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження. Безперечно, найвищою цінністю на землі є не просто розумна, а в першу чергу вихована людина. Саме тому одним із найголовніших людинотворчих засобів є виховання. Компетентна, самостійна, відповідальна, з чіткими громадянськими позиціями особистість (вихована людина) сторицею поверне те, що було затрачено на її виховання і навчання. Недаремно японці стверджують, що безпрограшний бізнес – це вкладання коштів у розвиток власних дітей. Тому споконвічно через такі інститути як сім’я, культурні та освітні структури, громадські об’єднання тощо, суспільство прагнуло створити належні умови для морального розвитку підростаючого покоління, його гуманістичної спрямованості [6, с. 4].

Дитина як особистість починає формуватися саме в дошкільному віці. Визначальне місце у вихованні особистості дитини займає проблема формування гуманних почуттів. Формування їх починається з найперших контактів дитини з оточуючими в сумісній діяльності, у спілкуванні. В свою чергу, моральна вихованість обов’язково спирається на здатність людини до співпереживання, співчуття і спів дії з іншою людиною. Виховання останнього є об’єктом педагогічного впливу [7, с.6].

Зважаючи на актуальність проблеми виховання гуманних почуттів у дошкільників нами й було обрано тему експериментально-педагогічного дослідження.

Традиції морального виховання на засадах гуманізму здавна відомі українській педагогіці. Їхні витоки – в давньоруських літописах Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, у філософсько-педагогічних концепціях Г. Сковороди, в кращих працях І. Вишенського, П. Могили, Ф. Прокоповича, М. Максимовича, М. Костомарова, Т. Шевченка, К. Ушинського, О. Потебні, Б. Грінченка, І. Огієнка, Г. Ващенка, А. Макаренка, В. Сухомлинського, С. Русової та ін. Фундаментальні ідеї морального розвитку особистості висувалися Л. Виготським, А. Макаренком, Ж. Піаже, Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, В. Сухомлинським. Важливий вклад у розвиток теоретичних і прикладних проблем формування моральної свідомості, зокрема її ціннісної, емоційної сфер, внесли праці Л. Артемової, І. Беха, Л. Божович, М. Боришевського, О. Кононко, Н. Монахова, Л. Рувинського, О. Сухомлинської та ін. Питання моральної поведінки як практичної сторони моральної свідомості вивчали І. Каїров, В. Оржеховська, Т. Поніманська, Я. Регіковський, Є. Субботський. Широко відомі праці В. Котирло, С. Ладивір, Ю. Приходько з питань виховання у дітей дошкільного віку гуманних почуттів.

Протиріччя. Незважаючи на важливість і необхідність виховання гуманних почуттів до природи у дітей дошкільного віку на сучасному етапі, спеціальних наукових досліджень у цьому напрямку не проводилося. Як свідчать опитування вихователів ДНЗ, бракує спеціальних методик, розробок щодо виховання гуманних почуттів до навколишнього середовища у дошкільників. З огляду на визначене протиріччя и визначили тему нашого дослідження:  «Виховання гуманного ставлення дітей до навколишнього середовища».

Мета  дослідження:  дослідити особливості виховання гуманного ставлення дітей дошкільного віку до навколишнього середовища.

Об’єкт дослідження: моральне виховання дошкільників.

Предмет дослідження: виховання гуманного ставлення дітей дошкільного віку до природи.

Завдання дослідження:

1) проаналізувати психолого-педагогічну літературу з виховання гуманних почуттів дітей дошкільного віку;

2) розкрити особливості вихованні гуманних почуттів в дошкільному віці;

3) виявити головні аспекти виховання гуманного ставлення до навколишнього середовища дітей дошкільного віку;

4) обґрунтувати форми, методи, способи виховання гуманного ставлення до навколишнього середовища дітей дошкільного віку.

Методи дослідження: теоретичні: аналіз, синтез, систематизація вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної й методичної літератури; термінологічний аналіз  досліджуваних понять з метою з’ясування сутності виховання гуманних почуттів дітей дошкільного віку; емпіричні: педагогічне спостереження, бесіди, педагогічний експеримент із аналізом отриманих даних.

Структура роботи: складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

 

 

Розділ 1. Виховання гуманних почуттів у дітей дошкільного віку як психолого-педагогічна проблема

 

1.1. Проблема виховання гуманних почуттів у дошкільників в психолого-педагогічній теорії

 

Українська традиційна педагогічна культура сильна своєю національною єдністю, самобутністю, глибокодумністю, багатством розмаїття місцевих барв та відтінків. Вже в трипільську добу (III – IV тис. до н.е.) люди, які проживали на теренах сучасної України, мали уявлення про добро і зло, обов’язок і відповідальність тощо.

Згодом концентрація релігійно-магічних функцій, що регулювали моральне життя первісного українського суспільства поступається раціонально-світським регуляторам людської поведінки: спочатку звичаєвому праву, а згодом – власне праву. Поряд із правом виділяється, набуває специфічних рис і загальнолюдська мораль.

В стародавній картині світу, яку ми бачимо через міф, переказ, легенду, літопис відсутні етично нейтральні сили та явища. Під впливом віри, міфології, фольклору в процесі праці, спілкування відбувалося нагромадження елементів, ознак, котрі згодом утворили феномен давньоукраїнської моралі: піклування про літніх людей, дітей, жінок, культуру людських стосунків, усталену систему морального виховання, дотримання дисципліни праці, звичаєве право. Високоморальними думками, піднесеними почуттями сповнені давньоукраїнські літературні пам’ятки [42, с.9].

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас. Чи не найвагоміше серед них «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Це перший в середньовічній Європі педагогічний твір, в якому було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов’язаного з практичними потребами людини, вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів є праця, а тому треба виховувати не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального виховання людини як соціально активної особистості .

Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва й педагогіки є період козаччини. Система козацького виховання передбачала такі ступені: дошкільне родинне виховання, родинно-шкільне виховання і підвищена освіта. Дошкільне родинне виховання базувалося на культі матері і батька, бабусі та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє продовження у дошкільній практиці .

Важливого значення формуванню гуманних почуттів надавав Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український і російський церковний та громадський діяч, просвітитель. В 1721р. Ним було організовано школу, в якій застосовувалися передові на той час методи виховання. Педагогічні ідеї Прокоповича викладено в «Духовному регламенті». Він вважав, що розповідаючи про будь-який предмет, учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Проблеми морального життя людини перебували в полі зору професорів Києво-Могилянської академії. З’ясовуючи суть блага та сенсу людського буття, вони розглядають його у двох аспектах: фізичному і моральному. Моральними є внутрішні блага, серед яких не лише духовні чесноти, а й інші (здоров’я, сила, наполегливість тощо), якщо вони творяться в ім’я добра та є моральними. Їхні погляди визначались наступним чином: «Якщо благо бажане для тебе, корисне іншим, воно є істинним, а значить – моральним» [6с.6].

Український філософ Сковорода Григорій (1722 –1794) вважав, що формування моральної свідомості індивіда – найважливіше завдання всіх і кожного. Найкраща людська риса на думку філософа – доброта, а її вияв – доброчинність. Добро властиве кожному від природи і є найдоступнішим, як вода і повітря. Г. Сковорода мріяв про вільну духовну людину, в якій гармонійно поєднано матеріальне і духовне, яка живе в гармонії з природою, власною совістю і Богом. Він створив етичний ідеал гуманної, вільної, незалежної людини з високим почуттям обов’язку, котра володіє скарбом «спокою нерушеного», «здоров’я міцого», «серцем незламним», «зрівноваженим духом», «мудрою розсудливістю», «веселістю ясною», «дружбою, що цінніша за все» [6, с.6].

Вихідним і визначальним в системі педагогічних поглядів Г. Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності. Ідеал людяності – мета всього його життя й мета виховання. Особливу роль у всебічному розвитку особистості він відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності. Визначальним у моральному вихованні, на його думку, є формування звичок високоморальної поведінки, бо звичка «не в знании живёт, но в делании». Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Г. Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків, старших, вчителів. Моральне виховання має спиратися на відзначення подяки. У подяці заховалося всяке благо, як вогонь і світло причаїлося в кремені. З невдячності – смуток, неувага і жадоба, з жадоби – заздрість, а із заздрощів – лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконня .

Т. Г. Шевченко (1814 – 1861) – великий український поет, мислитель. У своїх творах виклав глибокі думки про виховання, яке повинно виробляти громадянські переконання, відданість народові, нетерпимість до неправди, егоїзму. На думку поета сімейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дитині знайомитися з навколишнім світом, спілкуватися з людьми. З творів Т. Г. Шевченка постає духовний ідеал – людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями . Проаналізувавши витоки української педагогічної думки в розрізі філософського вчення про гуманізм, мораль, моральну свідомість та моральне виховання, бачимо, що філософія акумулювала знання про моральне в людському бутті. В її надрах сформувалися українська етика, педагогіка, а згодом і психологія. Розвиток цих наук був невіддільним від вивчення свідомості людини та її вияву в сфері морального .

Ще один вітчизняний педагог Ушинський К. Д. (1823 – 1871) вважав, що моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів, зокрема, гуманізму, чесності й правдивості, почуття обов’язку, відповідальності та ін. Головними методами й засобами морального виховання є переконання, заохочення, покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад вчителя, а також батьків і старших, правильний режим дня тощо. К. Ушинський визначав вихователя як головну постать у виховному процесі.

Творча спадщина педагога Софії Русової про духовний розвиток дітей дошкільного віку особливо наголошує на великому значенні релігії у становленні особистості. Софія Федорівна писала про необхідність «з дитини, якою вона є з природи, витворити різними засобами, що педагогічно нам слугують, людину в найкращому значенні цього слова, розвиваючи до максимуму всі позитивні здібності дитини і зводячи до мінімуму сві її негативні нахили». Тому й мета нинішньої дошкільної освіти – розвиток світогляду кожної дитини, ціннісного ставлення до зовнішнього й внутрішнього світу, самовизначення й духовний розвиток [24, с.8].

В особі малої дитини Софія Русова поважала людину, хай ще недосвідчену, але повноцінну душею. Дитина здатна досягти високого духовного розвитку значно раніше, ніж дехто може собі уявити. Видатного педагога найбільше приваблювала чистота внутрішнього світу юної душі, ще не зіпсованої життям. Саме особистісний підхід до вищого духовного світу дитини проголошували Каменський Я. А., Шевченко Т. Г., Леся Українка, І. Франко, Ф. Фребель та багато інших мислителів.

Сьогодні кращі вітчизняні педагоги відчувають велику відповідальність за рівень людського в людині, за її духовність, адже в тому й полягає сенс гуманізації освіти. Багато хто з науковців та практиків переконаний в тому, що нашим дітям, з метою виховання у них гуманних почуттів, конче потрібно повернути основи християнської моралі й духовності. Ще відомий Шевченків «Буквар» для українських дітей містив молитви й євангельські тексти. Великий Кобзар був переконаний, що найпершою абеткою для малечі мав бути голос Божий.

Велику увагу розробці питань морального виховання приділяв А.C. Макаренко. Педагог, письменник, він створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом. В часи найбільш важких випробувань він вірив в торжество ідей гуманізму, мужньо взявши на себе відповідальність за виховання нової людини. Він наголошував, що «виховання – процес соціальний в найбільш повному змісті. Зі всім світом навколишньої дійсності дитина входить в безмежне число відношень, кожне з яких розвивається, переплітаючись з іншими відносинами, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини»[21, с.9].

А. С. Макаренко надавав великого значення впливу колективу на формування морально-стійкої людини і підкреслював, що дитина не може жити ізольовано, що у деяких дітей раніше, в інших пізніше перевага гри на самоті починає переростати в інтерес до товаришів, до групової гри; і треба допомогти дитині з найбільшою вигодою здійснити цей досить важкий перехід [21, с.9].

Важливий внесок Сухомлинського Василя Олександровича (1918 – 1970), засновника гуманістичної новаторської педагогіки, видатного українського педагога. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Його праці знайшли визнання в цілому світі. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості, вважав він. Важливим аспектом педагогічної спадщини В. О. Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманних почуттів і людяності повинно, на думку педагога, стати одним із провідних завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям – радість самовіддачі.