Формування взаємин між дітьми дошкільного віку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………...........3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН МІЖ ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ…………………………..5

1.1.  Співпраця дошкільного  закладу та сім'ї у формуванні соціальної компетентності дитини……………………………………………………………...5

1.2. Моральне виховання як фактор формування доброзичливих  взаємин в дітей дошкільного віку………………………………………...............................13

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ НА ЗАНЯТТЯХ, У ТРУДОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ІГРІ………………………….19

2.1.  Спільна продуктивна діяльність на заняттях, у трудовій діяльності як засіб формування взаємин у дошкільників ………………………….…………...19

2.2.  Становлення взаємин дітей у грі…………….. …………...…………..27

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...…..........33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………...….............35

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Проблема формування в дитини з перших років його життя таких взаємовідносин з оточуючими людьми, які походили б з моральних принципів гуманізму – актуальна сьогодні як в теорії, так і на практиці виховання підростаючого покоління. У нашому суспільстві ці відносини, характеризують-ся дружнім співробітництвом, взаємоповагою, піклуванням людей один про одного.

Дослідження показують, що між дітьми дошкільного віку існують доволі складні відносини. Задовго до того, як в процесі організованої вихователем сумісної діяльності складуться ділові контакти, між дітьми виникають особисті відносини, що базуються на почуттях симпатії, антипатії тощо, що впливає на становлення дитячого колективу, взаємовідносин в ньому, формуванню позитивних якостей між його членами, впливає на клімат та настрій дітей.

Особисті взаємовідносини істотно впливають на формування дошкільни-ка. При правильному педагогічному керівництві цими взаємовідносинами шля-хом організації сумісного життя та діяльності дітей в дошкільному закладі вони стають важливим засобом формування колективу та вихованню взаємодопомо-ги між дітьми. Особисті взаємовідносини найбільш яскраво виявляються в невеликих дитячих об’єднаннях, що будуються в основному на почутті заємної симпатії, емоційної прив’язаності. В таких об’єднаннях дошкільники вчаться проявленням чутливості, чуйності, піклуванні про іншого, допомозі один одному, тобто тут беруть свій початок перші паростки доброзичливого відношення до оточуючих людей та своїх ровесників.

Об’єкт дослідження – формування взаємин між дітьми дошкільного віку.

Предмет дослідження – розвивальна методика формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань та ігор у різних видах діяльності дітей.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати  методику формування взаємин між дітьми дошкільного віку засобами вправ, завдань, ігор і різними видами діяльності дошкільників.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з:

• вступу;
• двох розділів (з підрозділами);
• висновків;
• списку використаної літератури, що налічує 36 джерел;
• додатка .

    Загальний обсяг роботи - 38 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.  ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМИН МІЖ ДІТЬМИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

1.1. Співпраця дошкільного  закладу та сім'ї у формування  соціальної компетентності дитини

 

     Виховання громадянина завжди було в епіцентрі уваги педагогічної науки і практики. Останнім часом воно набуває нового звучання у зв’язку із пріоритетністю проблеми виховання незалежної особистості, здатної до самореалізації в змінному соціумі. Відображенням полярності уявлень про особисте та державне є дискусії про пріоритети сучасного виховання, головним чином щодо його спрямування.

     Сьогодні на перший план вітчизняної науки висунуто теорії, які проголошують пріоритет особистісних цінностей перед цінностями окремих груп. Водночас в умовах глобальної екологічної і духовної кризи проблема співжиття людей на гуманістичних засадах набуває значення категоричного імперативу збереження життя на Землі і людини як духовної особистості. Дуже важливо подолати так званий «кризовий менталітет» сучасності, зумовлений руйнуванням усталених раніше соціально-моральних утворень, які визначали особливості поведінки людини, структуру свідомості та психіки в цілому. Відтак перед вихователем постає завдання – закріпити найбільш стабільні духовні якості соціуму, що передбачає формування ціннісних орієнтацій людини, починаючи з довкілля, адже процес соціалізації особистісні саме в цьому віці найінтенсивніший і найрезультативніший.

     Соціальна компетентність передбачає наявність в особистості здатності:

• аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи своє місце в ньому, та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп, індивідів, відповідно до соціальних норм і правил, наявних в українському суспільстві;
• продуктивно співпрацювати з різними партнерами в групі та команди, виконувати  різні  ролі  й  функції  в  колективі, проявляти  ініціативу,

підтримувати  взаємини та керувати власною соціальною поведінкою;

• застосувати технології трансформації та конструктивного розв’язання конфліктів, досягати консенсусу;
• спільно вивчати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти і стратегії індивідуальних та колективних дій, брати

 

 на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

• визначати мету комунікації, застосовувати ефективні стратегії спілкування. Залежно від ситуації, вміти емоційно налаштовувавтися на спілкування з іншим.

     Соціалізація дитини, тобто її входження у світ людей, починається від самого народження. Першою людиною у цьому процесі стає мати. Саме вона віддає дитині більшу части свого життя, дає перші приклади любові, ніжності, турботи, вчить малюка спілкуватися з іншими людьми [13].

     Вихователі здебільшого скеровують виховні впливи на дитину. Вони посередники між дитиною та світом. Безумовно наука життя, яку викладають близькі та люблячі люди, легше сприймається дитиною, міцніше запам’ятовує-ться.

Вікові прояви соціальної компетентності

Молодший дошкільний вік

     Дитина знає себе в сім'ї близьких, дорослих та дітей, їхні родинні стосунки; в дошкільному закладі – ім’я та по батькові педагогів; розуміє вимоги дорослих до її поведінки, виявляє інтерес до спільної з ними та з іншими дітьми діяльності; розуміє відмінність між дорослими та дітьми; розуміє захищеність дітей батьками; розрізнює рідних, знайомих і близьких людей; вміє вітатися, дякувати, просити допомоги і пропонувати її; виражає своє ставлення до людей словами та іншими способами.

Середній дошкільний вік

     Дитина знає, що людина народжується і живе в сім'ї, розуміє значення родинних взаємин, злагоди й порядку в домі, вміє виявляти турботу про рідних і любов до них; знає правила спілкування зі знайомими, «сусідами, друзями батьків» та незнайомими людьми; виявляє турботу про людей відповідно до їхнього віку; розуміє стан і настрій дорослих та дітей; розуміє значення добрих стосунків з дітьми і педагогами в дитячому садку; вміє спільно діяти у грі, під час занять; знає і виконує правила ввічливого спілкування; розуміє, що в товаристві слід дотримуватись певних норм; виявляє інтерес до дій і слів вихователя, прагне співпрацювати з ним, отримати схвалення за добрі вчинки; вміє розповідати про своїх друзів, про їхні риси характеру; розуміє вимоги до своєї поведінки у спільній діяльності; турбується про молодших дітей і вчиться у старших.

Старший дошкільний вік

     Дитина розуміє сімейні взаємини, ставлення членів родити одне до одного; знає свій родовід, усвідомлює, що честь роду залежить від кожної людини; бере участь у вшануванні пам’яті предків, у стосунках з сім’єю, родичами, які живуть поруч і далеко; виявляє інтерес до родинних реліквій, бере участь у підтриманні родинних традицій; має сформовані уявлення про доброту, гуманність, щирість як важливі якості людини та людських взаємин; про справедливість як здатність правильно оцінювати вчинки людей; про чесність як вимогу відповідати власною поведінкою тим критеріям, які застосовує, оцінюючи вчинки інших людей; виявляє самоповагу, що ґрунтується на усвідомленні своєї індивідуальності, права на самовираження, на власні почуття та самостійну поведінку, яка не створює проблем для інших людей; розуміє стан і почуття іншої людини з її вигляду, інтонації, дій, виявляє повагу до її почуттів, усвідомлює її право бути такою, якою вона є; чуйно ставить до інших людей залежно від їхнього віку та статі; вміє запобігати конфліктів і розв’язувати їх; розуміє ставлення людей до себе; почувається природно в товаристві знайомих і незнайомих людей; знає, як реагувати на прояви справедливого ставлення до себе, розуміє причини цього і намагається усунути їх; прагне, щоб взаємини були коректними, толерантними; розуміє поняття «дружба» і «товаришування» й відповідно поводиться з однолітками [15].

     Має уявлення про державу, її символи, про свій народ, національні особливості українців. Знає національні пам’ятки, героїв, виявляє повагу до них, вшановує національні святині. Розуміє поняття «людство», шанує звичаї інших народів.

     Сучасний розвиток педагогічної думки в Україні характеризується пошуком нових підходів до побудови освітньо-виховного процесу. Законом України «Про освіту», державними національними програмами «Освіта» та «Діти України» визначено, що особливої ваги набуває єдність виховних вимог до дитини протягом тривалого періоду становлення особистості, починаючи з раннього дитинства. Це потребує формування в дитини сталих тенденцій у поведінці, здатності до самостійного критичного мислення, до засвоєння нового знання, соціальної та моральної зрілості.

     Загальні підходи до формування соціальної компетентності дитини визначаються принципами гуманізації виховання – олюднення вихованих стосунків, визнанні цінності дитини як особистості, її значущості в суспільстві, заснованої на усвідомленні своїх зв’язків з оточуючими людьми і в цілому – місця в людстві. Такий підхід відповідає загальній меті виховання – формуван-ню цілісної, гуманної особистості, орієнтованої на відтворення цінностей націо-нальної та загальнолюдської культури у творчій життєдіяльності, саморозвиток і моральну саморегуляцію поведінки.

     Питання про співпрацю дошкільного закладу з родинами вихованців завжди було і залишається надзвичайно важливим для дошкільної педагогіки. Адже першою фазою соціалізації дитини є виховання у сім'ї. Тут дитина встановлює свої перші зв’язки з іншими людьми, з рідними. На всіх етапах життя людини сім’я є найважливішим компонентом мікросередовища. У житті дитини протягом перших років домінують соціалізуючи впливи сімейного оточення. Перевага сім'ї як виховного колективу полягає в тому, що дитина має можливість постійно спостерігати поведінку батька й матері в неофіційних сімейних стосунках; спілкуватися з людьми різного віку, статі, життєвого досвіду; просто і природно залучатися до реального життя. У сім'ї складаються емоційно насичені взаємини між батьками й дітьми, які мають особистісний характер, набувається необхідний соціальний досвід.

     Другою фазою соціалізації є формування початкових соціальних зв'язків дитини поза межами родини. Такі зв'язки діти встановлюють з однолітками й новими дорослими в дошкільному закладі. Саме в дошкільному закладі вони набувають важливого суспільного досвіду, основних знань і вмінь, необхідних для подальшого життя серед людей, залучаються до різних видів діяльності. Інакше кажучи, якщо в сім'ї дитина соціалізується у визначених умовах взаємин членів родини, то дошкільний заклад, значно розширюючи коло близьких і далеких людей, презентує їх взаємини у виховному контексті.

     Відтак першим соціальним інститутом, що відповідає за соціальну зрілість дітей дошкільного віку, має бути дошкільний заклад з його виховною, консультативною та просвітницькою функціями. Саме специфіка дошкільних закладів, сприяє полегшенню процесу входження зростаючої особистості в широкий світ реальних соціальних відносин, прищепленню навичок практичного життя, її індивідуалізації та соціалізації. Неабияку роль у цій роботі відіграють дорослі, а саме батьки та вихователі. Найближчі дорослі створюють певний виховний простір, який відповідає умовам духовності, захисту, раціонального дозування позитивних та негативних переживань, що давало б дитині відчуття впевненості в собі та людях, які оточують. Дорослий презентує для дитини суспільство, займає центральне місце в духовному світі дитини, виступає носієм знань, умінь, моральних цінностей, а з іншого боку – безпосереднім  організатором виховного процесу [13].

     Сім'я і дитячий садок мають свою специфіку, особливості впливу на дитину, свої виховні засоби. У взаєминах з батьками педагоги прагнуть керуватись такими принципами побудови стосунків, як принцип єдності й наступності, відмовляються від принципів паралельних взаємин, спроб підмінити один одного. Партнерство педагогів і батьків − партнерство рівних учасників спілкування, які прагнуть оволодіти мистецтвом спільної дії, налагодити співробітництво.