Шпоры по "Философии"

Світовідчуття є первісним елементом, соединя ¬ ючим людини (як суб'єкт) і світ (як об'єкт). Воно досить динамічно, включає в себе розмаїття почуттів і настроїв. Світосприйняття передбачає цілісне відображення ситуацій і  подій у вигляді наочних образів  і уявлень. Воно має афективну  емоційне забарвлення і тісно  пов'язане з ціннісно-оціночними уявленнями.

Результативною складовою світогляду є комплекс переконань, вчинків і  дій суб'єкта. У світогляді людина і людство приводять себе до самовираження. Світогляд виявляється фоном  всіх поведінкових реакцій, вчинків  і дій; воно проявляється не тільки в духовній сфері, але і в. Практичній життєдіяльності.

Виділяються також теоретичний  і практичний рівні світогляду. Практичний рівень світогляду іноді називають "життєвою філософією". Синонімами практичного світогляду виступають поняття "житейська", "повсякденне", "ненаукове". Це стихійно формується світогляд, в якому роль картини  світу грає узагальнення найбільш типових  уявлень про життя, що складаються  з часто зустрічаються повсякденних ситуацій, властивих даному середовищі навичок, форм відносин і звичок. Своєрідним різновидом життєво-практичного мировоз  ¬ зору є погляди, що формуються під  впливом знань і досвіду людей  в різних сферах діяльності: говорять про мировоз ¬ зорі вчених, інженерів, політичних діячів, чиновників.

Теоретичний рівень світогляду, до якого  відносяться філософія та наука, здійснює спеціальний критичний  аналіз і осмислення поглядів, що формують думки і дії. Він повинен постійно сприяти безперервному збагаченню світогляду пізнавальним і ціннісним  змістом, що допомагає людині оріентіроваться

Філософія і світогляд

Таким чином, запроваджений до людського  лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему  поглядів на світ, – це споглядальне, просвітницьке тлумачення, – а  як активне самовизначення людини в  світі, яка шукає шляхи від  ідеї до дії. Світогляд з цих позицій  є системою принципів та знань, ідеалів  і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального  суб'єкта, й органічно входять  до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається  глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд  є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.

Світогляд – інтегральне духовне  утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя  та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття  та світорозуміння. Свого часу німецький  філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих  індивідів, а й соціальних груп і  навіть епох в одних випадках тяжіє  до гармонійного, оптимістичного, а  в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття  й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і  спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття  переважає над розумінням, а в  філософії – навпаки.

За способом свого існування  світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю  та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд  поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в  афоризмах життєвої мудрості та у  максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд –  у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно  від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність  переконання. Це – ядро та смисл  світогляду як такого, оскільки саме переконання  і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка  пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без  ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від  любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне  засвоєння світу, в якому світові  дійсному, світові наявного буття  протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний  світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд  – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі  і формує життєві установки. Світогляд  за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття  у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших  проблем людського існування, виражає  імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає  функціональне призначення світогляду.

Світогляд –постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі  історії суспільства. Найбільш вивченими  історичними формами його є міф  та релігія.

3.Становлення філософського знання. Передфілософія Індії.

Зародки філософського мислення виникли  у найдавніших регіонах світової цивілізації в І тис. до н.е. –  Стародавній Індії, Стародавньому  Китаї та Греції. Джерелом знань  щодо духовної культури Стародавньої Індії є Веди (почали створюватись з 3 тис. до н.е.). Веди – це збірник  легенд та гімнів на честь богів. Веди містять різні частини – Брахмани, Араньякі, Упанішади. В них відображений первісний світогляд аріїв, це своєрідний художньо-міфологічно-релігійний комплекс. Найвищою варною (прошарком) давньоіндійського  суспільства були брахмани. Тільки брахмани мали право роз’яснювати зміст священних текстів, здійснювати  обряди та ритуали. Вчення, що протягом багатьох століть розробляли та пропагували  брахмани, називають брахманізмом. В Упанішадах вперше використовуються поняття “Брахман” і “Атман”, позначуючи перехід від міфологічного (чуттєво-образного) осмислення світу  до абстрактного. Брахман – це генетичне  начало і водночас завершення всього сущого. Атман має значення “я” , “себе”

і виражає людину в двох аспектах – як реальну індивідуальність і  як космічно-універсальне психічне буття. Світ отримав від давніх індійців оригінальну ідею – душа живе вічно  і може переселятися з однієї тілесної форми до іншої. Слово “сансара”  в перекладі означає блукання, кругообіг, безперервне переродження. Згідно з сансарою, смерть не є завершенням  життя, це лише крок до наступного перетворення. Найвища мета життя – це звільнення від сансари та злиття із світом Брахмана. На рубежі VI–V ст. до н.е. виникає  буддизм. Згідно з легендою, творцем  цього релігійно-філософського вчення був Сіддхарта Гаутама. Він отримав  прізвисько Будда – просвітлений. Моральне вчення буддизму широко висвітлено в навчальній літературі. Ознайомтеся  з ним самостійно. Щодо філософського  змісту, то буддизм заперечує феноменальний  світ. Той світ, що його спостерігають  люди, – це своєрідна ілюзія. Світ складається з “драхм” – першочасток. Життя – прояв руху драхм. Якщо людина здатна осягти та заспокоїти рух  драхм, вона досягне мети життя –

 стану Будди, нірвани. На  відміну від брахманізму, буддизм  звертається до всіх людей,  незалежно від їх національної, станової або професійної приналежності.  Буддизм – це найдавніша з  трьох світових релігій. В сучасному  світі особливо популярним є  дзен – буддизм. Ця гілка  буддизму негативно ставиться  до логічного мислення, будь-яких  теорій та авторитетів. Самостійно  прочитайте про неортодоксальні  філософські школи Стародавньої  Індії – джайнізм, чарваку. Що  є ознакою зародження філософського  світогляду у Стародавній Індії?

4. Передфілософія Китаю.

ІІ. Природа цінностей складна, суб’єктно-об’єктна. В понятті “цінність” поєднуються три значення: характеристика зовнішніх властивостей речей, які  є об’єктом ціннісного відношення; психологічні якості людини, що є суб’єктом  цього відношення; відносини між  людьми, їх спілкування, завдяки чому цінності набувають загальнозначущості. Отже, йдеться про предметний, психологічний  та соціальний аспекти цінностей. В  основі формування та розвитку цінностей  лежать різноманітні потреби людини. Зростання потреб спонукає людство  до творчої активності. Розмаїття  потреб обумовлює диференціацію  цінностей. Цінності різноманітні, вони нерівномірно поширюються серед  членів суспільства. Зокрема, існують  загальнолюдські (благо, свобода), соціально-групові (молодіжні, етнічні) та індивідуально- особистісні цінності (здоров’я, сім’я, освіта). Останні можуть сформуватися і спрямовувати життя конкретної особистості тільки крізь призму існування колективних цінностей. Кожній особистості притаманна специфічна ієрархія цінностей, які пов’язують духовний світ людини з культурою  даного настанову: “Не чини іншим  те, чого не бажаєш собі”. Чи знайомі  ви з цим знаменитим моральним  правилом? В чому його сутність? В  Європі про вчення Конфуція дізналися  в XVII ст., з часом його

ідеї набули популярності. І в  наш час конфуціанство – це не мертва, а жива інтелектуальна і  духовна традиція. Які ідеї конфуціанства, на вашу думку, залишаються актуальними  і в наш час? За легендою, творцем  даосизму – іншого релігійно-філософського  вчення, був Лао-цзи (VI–V ст. до н.е.). У цьому вченні йдеться про 

існування єдиного першопочатку всього сущого – Дао (в перекладі –  шлях). Ця категорія зустрічається  в багатьох школах китайської передфілософії, але тільки у даосизмі Дао набуває  статусу вищого першопринципу, світової субстанції, джерела буття. Дао подвійне: дао з ім’ям та безіменне дао. Дао без імені – це початок  неба та землі. А дао з ім’ям  – матір всіх речей; воно є невичерпним, всемогутнім, скрізь діючим. Дао без  імені пусте, невизначене, бездіяльнісне. Ці різні дао взаємодіють, переходять одне в одне, нерозривно пов’язані. Дослідники інтерпретують подвійність  дао як діалектику буття та небуття. Крім натурфілософії, даосизм містить  етичне вчення. Воно суттєво відрізняється  від конфуціанського. Ідеал даосів – досконаломудрий, це людина, яка  за своїми якостями відповідає дао  без імені, тобто не діє, не бореться, не втручається, але завжди перемагає. Принцип недіяння як вищої форми  поведінки лежить в основі концепції  управління. Досконаломудрий правитель  дозволяє всьому йти своїм природним  шляхом – “дао”. Він не заважає  “дао”. Ось чому “найкращий правитель  той, про якого народ знає лише те, що він існує”. Ще одна важлива  риса даосизму – заперечення війн. Шлях “дао” – це шлях миру. Опрацювавши  посібники, порівняйте проблематику та зміст конфуціанства та даосизму. Чому дослідники вважають ці вчення передфілософськими? Які ідеї культур Стародавньої Індії  та Стародавнього Китаю увійшли  в скарбницю світової духовної культури.

6. Антична філософія:  досократівський період.

зовнішня, предметна сторона культури. Дійсний її зміст полягає в  роз- витку самої людини. Культура є способом і формою “олюднення”  суспільства й індивіда. Саме в  ній складаються надбіологічні  програми поведінки, діяльності, спілкування, що розвиваються історично і забезпе- чують відтворення та зміни соціального  життя в його головних проявах. Культура зберігає і оновлює ці програми як результати людської творчості. Культура різноманітна у своїх проявах. Прийнято розрізняти матеріальну і духовну  культуру. Матеріальна культура охоплює  всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати (це засоби вироб- ництва, продукти праці, форми суспільної організації виробничої дійсності). До духовної культури належить уся  сукупність створених людством духовних багатств і цінностей (це форми суспільної свідомості, форми комунікації та ін.). Будь-яка недооцінка чи абсолютизація  матеріальної або духовної сторони  збіднює розуміння сутності культури. Розглядають типологію культури і за іншими критеріями: національним, регіональним, за історичними епохами, за певними соціальними групами  та ін. Як співвідносяться національне  і загально- людське в культурі? Які крайнощі можливі в аналізі  цієї взаємодії? Розглянемо поняття  “культура” та “цивілізація”. В філософській літературі превалює розуміння їх взаємозв’язку  за традицією О. Шпенглера. Цей представник  філософії життя ХХ ст. протиставляв цивілізацію як сукупність матеріально-технічних  засобів культурі як перш за все  духовним надбанням. В такому аспекті  культура і цивілізація виступають як протилежності; розвиток цивілізації  не завжди супроводжується розвитком  культури, і навпаки. Як ви розумієте  взаємовплив культури і цивілізації? Чи згодні ви зі словами М. Бердяєва “Цивілізація має бути культурною?”  Які інші підходи до розуміння  цивілізації вам відомі? Чому сучасну  цивілізацію називають “техногенною”  та “інформаційною”?

історії світової філософії, який здійснив узагальнення та систематизацію всіх наукових досягнень своїх сучасників та попередників. Арістотель зробив внесок не тільки у філософію, а й у  фізику, психологію, біологію, педагогіку та інші галузі знання. Зверніть увагу  на такі аспекти філософського вчення Арістотеля: 1) критика теорії “ідей” Платона; 2) місце філософії в системі  знань, предмет філософії; 3) вчення про матерію і форму; 4) вчення про причини. До третього періоду  античності (ІV ст. до н.е. – поч. VІ  ст. н.е.) відносять елліністичну та римську філософію. Скептицизм, стоїцизм, епікуреїзм – головні течії елліністичної філософії. Їх проблематика визначається змінами у соціально-політичному житті країни, крахом полісних ідеалів. Головна риса філософування – відхід метафізики на “другий” план, перевага надається логіці, риториці, етиці. Видатні римські філософи – це Сенека, Марк Аврелій, Тіт Лукрецій Кар, Цицерон. Римській філософії в цілому притаманні еклектика, песимізм, етична проблематика. Антична філософія розпочалась як натурфілософія (фізика), а завершується проблемою особистості в етичному забарвленні. Занепад, руйнація культури, що базувалися на засадах раціоналізму, гармонії людини та космосу, призвели до появи та розповсюдження нових ідей. Зароджувалася ера християнства.