Шпоры по "Философии"

2.  Предмет філософії  і основні функції. Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так  звана “абсолютна ідея”, котра є  ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним  розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував  філософ, - є розум, мислення, розумне  мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується  “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім  людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. –  П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник  так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав  лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої  точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим предметом  філософії” є “людина і природа  як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших  ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності  тощо.

Отже , при осмисленні основних проблем  буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник  німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними  шляхами – від речі до ідеї (Фіхте  називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав  такий підхід “ідеалізмом”).

Фактично ж німецький філософ  визначив два основних протилежних  напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія  є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є  матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі, свідомості. А  сама свідомість, мислення, дух є  властивістю високоорганізованої  матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух  є первинними, а природа, буття, матерія  – вторинними. Він поділяється  на певні різновиди – об’єктивний  ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно  від того, яке духовне першоначало  кладеться в його основу. Об’єктивний  ідеалізм за основу дійсності приймає  безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний  розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”.

В чому причини такого різнополюсного відображення дійсності? Які пізнавальні  коріння такого відображення? Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває  у процесі зміни, розвитку, в основі якого - взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike - мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних  думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним  міцно закріпилося значення філософського  методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності  понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика - це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії  і методу, який не піднявся до філософського  рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.

Недолік марксистської інтерпретації  діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування  будь-яких інших філософських методів, крім діалектики. Філософія, як відомо, намагається сформулювати зміст  найбільш загальних понять («необхідність», «живе», «прогрес», «добро» тощо), який неможливо строго послідовно вивести  з досвіду чи іншим способом. Використовуючи принцип єдності протилежностей, діалектика стверджуватиме, що «необхідність - це не випадковість», «живе - не мертве», «прогрес не є регрес», «добро є запереченням зла». Завдяки такому протиставленню ці поняття набули певної змістовності. А взявши до уваги твердження, що кожне з цих понять містить  у собі свою протилежність, що в необхідному  є випадкове, в живому - мертве, у  прогресі - регрес, у добрі - зло, розкривши  особливості перетворень одного на інше, можна побачити діалектичний метод в усій його незвичайності  для буденного мислення і плідності  для філософського.

Діалектика плідна при аналізі  таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості  речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність - випадковість», «простір - час», «кількість - якість», «явище - сутність», «одиничне - загальне», «частина - ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст  однієї протилежності розкривається  через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих  понять (визначаючи поняття через  його протилежність), реальна дійсність  не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила  до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному  етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і  потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів. Основні функції філософії. У такий спосіб очевидно, що філософія має в даний час чимало значимих функцій, проте можна виділити з них основні функції філософії:

- теоретико-пізнавальна функція- здійснює синтез знань і створення єдиної картини світу, що відповідає визначеному рівню розвитку науки, культури й історичного досвіду.

- пізнавальна функція- філософія і наука досить сильно взаємозалежні, у них є багато спільного, але є й істотні розходження. Тому філософію не можна однозначно зараховувати до науки і навпаки не можна заперечити її науковість. Філософія - окрема форма пізнання, що має наукові основи, що виявляє себе в ті моменти й у тих областях наукового знання, коли теоретичний потенціал у цих областях або малий, або узагалі відсутніх.

- оцінна функція- Кожна наука вивчає своє коло проблем. Для цього виробляє власні поняття, що застосовуються в сувооро визначеній області для більш-менш обмеженого кола явищ. Проте, жодна з наук, крім філософії не займається спеціальним питанням, що таке «необхідність», «випадок», і т.д. хоча може використовувати їх у своїй області. Такі поняття є гранично широкими, загальними й універсальними. Вони відбивають загальні зв'язки, взаємодії й умови існування будь-яких речей і називаються категоріями. Основні задачі або проблеми стосуються з'ясовування відношень між людською свідомістю і зовнішнім світом, між мисленням і навколишнім нас буттям. Як правило, до філософії ставляться як, мабуть, до самої незрозумілої і відверненої з усіх наук, найбільше віддаленої від повсякденного життя. Але хоча багато людей і думають про неї як про не пов'язану зі звичайними інтересами і такою, що є за межами розуміння, майже усе з нас - чи віддаємо ми собі в цьому звіт або немає - мають якісь філософські погляди. Цікаво і те, що хоча більшість людей дуже слабко уявляє, що ж таке філософія, саме це слово достатньо часто зустрічається в їхніх розмовах.

1.Світогляд та його  історичні форми. Структура світогляду. Світогляд і філософія.

Виникнення філософії, її становлення  пов'язуються з особливостями історично  найдавнішої світоглядної форми, яка  по суті була ровесницею самої людської історії - міфології. У міру того як розпочався «відхід» від тваринного існування, як середовище почало перетворюватися  на розмаїтий навколишній світ, на своєрідний «фокус», «клубок», активне  «ядро» зв'язків, стосунків, претензій  і намірів, виникає міфологія (від  грец «міфос» - слово, сказання) - первісна світоглядна форма, покликана забезпечити  нелегкі вимоги існування на перших щаблях історичного буття. Як початкова  світоглядна форма, міфологія містила  в нерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, мораль тощо, в тому числі й філософію. «Розмитість» меж між індивідом  і колективом знаходила світоглядне  відображення у розмежуванні образу і реальності, думки і дії, предмета і слова Для первісної міфології  характерне іносказання, яке повинно  було позбавити людину від появи  реального звіра або страшної істоти. Наприклад, у «Лісовій пісні» Лесі Українки фантастичні істоти позначено  як «Той, що в скалі сидить», «Той, що греблі рве» тощо. Первісні міфи не розповідалися, а колективно «переживалися», «відтворювалися», «програвалися» у  колективних містеріях-діяннях Первісна міфологія, реально діяльна, емоційно-життєва, фактично ототожнювала образ-слово  з самою реальністю.

З розвитком суспільного буття  через міф, тобто сказання, людина намагається відповісти на такі глобальні  питання, як поява, упорядкування світу  в цілому, виникнення тваринного світу, явищ природи. Значну частину міфологічних поглядів створюють космологічні уявлення, питання народження і смерті, сказання про досягнення людей отримання  вогню, винайдення ремесел, розвиток землеробства. Світопорядок у міфі тлумачився як єдність людини і космосу, вона «розчинялася»  у природі, зливалася з нею  як її невід'ємна складова

Основний принцип розгляду світоглядних питань у міфології - генетичний, тобто  проблема початку світу, походження природних і суспільних явищ вирішувалась через розповідь про те, хто  кого народив. Розповідаючи про минуле, пояснюючи сучасне і пророкуючи майбутнє, міф забезпечував духовний зв'язок поколінь, був необхідною формою орієнтації (адже завдяки йому світ ставав зрозумілим), здавався правдивою  реальністю, яка заслуговувала на абсолютну довіру. Відповідаючи традиційному (наявному) стану речей як єдино  можливому і через те гармонійному «порядку» буття, міфи утверджували в суспільстві дану систему цінностей. Вони сформували певні норми поведінки, стабілізували суспільне життя.

Неухильний розвиток суспільного  життя приводить до втрати первісною  міфологією свого сенсу, вона вже  не здатна світоглядно забезпечити

«Відтворюючи себе минулу і створюючи  себе майбутню, людина починає глибше і вірніше відчувати не тільки своє сьогоднішнє «Я», але й саме життя».

X. Ортега-і-Гасет

ефективне функціонування нових форм співіснування, що розвинулись на руїнах первісного роду. Міф - «слово», «розповідь» -починає протиставлятися логосу, первісне значення якого також «слово», «мова», а з VII-VI cm. до н. е. - здатність  до мислення, розум Відбувається процес формування автономних форм суспільної свідомості, що становили колись (у  міфології) синкретичну цілісність. Ними є насамперед релігія і філософія.

Релігія (від лат. religio - побожність) на ранніх стадіях розвитку суспільства  складає одне ціле з міфологією. Але щодо змістової сторони (з  точки зору світоглядних конструкцій) вона є відокремленою, відмінною. Специфіка  релігійного світогляду полягає  в тому, що він виходить із принципу монізму (від грец. mono - один). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових  дій, спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним. Кожний міф  стає релігійним тією мірою, якою входить  у культову систему як її змістова сторона

Певним чином релігія пов'язується з магією, яка поєднує те, що реально  не поєднується, - предмет, його зображення чи ім'я. Зв'язок між магічною дією і  магічним заклинанням є безпосереднім, тоді як у релігії (між молитвою і  релігійним обрядом) він залежить від  сили вигаданої, надприродної   особистості,   яка може як прийняти, так і не прийняти молитву.  Магія  в релігії  відіграє допоміжну роль.

Світоглядні конструкції, включаючись  у культову систему, набувають характеру  віровчення, стають основою формальної регуляції, регламентації, впорядкування  і збереження звичаїв, норм, традицій. За допомогою культової обрядовості  виховуються почуття любові, доброти, терпимості, милосердя, справедливості тощо. Вони стають особливо цінними, якщо пов'язані зі священним, надприродним.

У багатьох відношеннях релігія  відіграє позитивну роль, адже її основне  значення полягає в тому, щоб допомогти  людині подолати історично мінливі, відносні аспекти її буття і досягти  абсолютного, вічного

«Очі людини, зосереджені на величі неба, прекрасніші за небо».

Платон

в єднанні з ідеальною істотою - Богом. У духовно-моральному аспекті  релігія відіграє роль катарсису, тобто  очищення людини від негативних явищ повсякденності. Вона надає нормам, цінностям та ідеалам характеру  абсолютного, незмінного, незалежного  від кон'юнктури просторово-часових  координат людського буття, соціальних інститутів тощо, намагається утвердити  принципи Добра і Краси людської душі. Таким чином, релігія надає  сенсу, значення і сталості людському  буттю, допомагає перебороти життєві  труднощі і йти шляхом постійного вдосконалення.

Світогляд є інтегральним утворенням. У світогляді в узагальненому  вигляді представлені пізнавальна, ціннісна і поведінкова підсистеми в їх взаємозв'язку.

Можна виділити наступні структурні компоненти світогляду:

- По-перше, це стійка картина  світу, яка включає в себе  конкретно-історичні уявлення про  світ;

- По-друге, оцінка життя, яка  спирається на систему ідеалів;

- По-третє, целеполагающая ідея, що орієнтується на систему  цінностей. Таким чином, суть  філософського світогляду становить  світ, що складається ніби з  трьох "царств": дійсності,

цінності та сенсу.

Важливе значення має діяльнісний  аспект світогляду. Він концентрується навколо значень, смислів і орієнтирів нашої життєдіяльності, створюючи  простір для вираження життєвого  досвіду, оцінки дійсності, переконань, принципів та ідеалів. Також дуже важлива "історична оптика" світогляду, сфокусі ¬ рованная на конкретно-історичне  бачення світу і пов'язана з  тим, що людина народжується в певний історичний час і в певному  історичному місці.

У світогляді розрізняються також  інтелектуальна і емоційна складові. Інтелектуальна компонента світогляду охоплюється поняттям "світорозуміння". Воно досить стійко, тому що включає  в себе систему точних знань про  світ: закони, теорії, принципи, регулятиви. Емоційна складова світогляду відображена  поняттями "світосприйняття" і "мироощуще  ¬ ня".