Інтелігенція у творчості Ольги Кобилянської (псевдоінтелігенція, освідченість)

Інтелігентність - це риса, яка дуже необхідна не лише для  правильного і ефективного спілкування, для побудови хороших стосунків  між людьми, між людиною і природою, а навіть і для того, щоб побудувати державу, розвивати країну, адже саме інтелігентні люди визначають розвиток не лише культури, науки, освіти, а й у цілому суспільства. Саме від людей інтелігентних, здатних зрозуміти й допомогти, залежить, як буде розвиватися те суспільство, у якому вони живуть, адже ці люди завжди готові взяти на себе відповідальність за все, що роблять для інших.

Інтелігентність — не набір знань  і гарних манер, хоча вони дуже потрібні інтелігентній людині. От тільки коли це все освітлено багатством душі, небайдужістю до навколишнього світу, здатністю всотувати в себе нові знання і сприймати культурні цінності, тоді це називають інтелігентністю, що є моральним поняттям.

Часто інтелігентній людині важко  у світі, якому вона зичить добра. Зіткнення великодушних, безкорисливих  ідей з нерозумінням є основною проблемою  інтелігентної людини за всіх часів. Яскравим прикладом цього є і внутрішній світ ліричних героїнь поезій і драм Лесі Українки, і героїв новел та оповідань М. Коцюбинського та М. Хвильового, і почуття та переживання героя «Щоденника» О. Довженка, що якнайповніше відбивають складність взаємин інтелігентної людини і суспільства, яке цю людину часто не розуміє.

Майстром зображення інтелігенції в українській літературі кінця  ХІХ – початку ХХст. виступає Ольга Кобилянська.

Духовні пошуки позитивних героїв Кобилянської з інтелігентського середовища співзвучні з прогресивними віяннями в галузі суспільного й культурного життя кінця XIX — початку XX століття, більшою чи меншою мірою відбивають характерні риси становлення й розвитку інтелігенції на західноукраїнських землях даного періоду.

О.Кобилянська, літературний дебют  якої припадає на кінець минулого століття, була оригінальною постаттю, “екзотичною  квіткою”, як її називали деякі критики, на тлі традиційної і загальновизнаної реалістично - “народницької” літератури.

О.Кобилянська увійшла в українське письменство насамперед як виразниця прагнень і змагань інтелігенції, зокрема освіченого жіноцтва, і протягом усієї творчості письменниці чітко простежується її незмінний інтерес до цієї теми.

Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянської - від її ранніх оповідань та повістей до "Апостола черні".

Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції у таких новелах, як "Аристократка" (1896), "Impromptu phantasie", Кобилянська продовжує розробляти їх у наступних творах і створює три цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні "Valse melancolique" (1898). Згодом вона повертається до цієї теми в повістях "Ніоба" (1905), "Через кладку", "За ситуаціями" (1913).

У повістях “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку” та новелах “Мати Божа”, “Він і Вона” О.Кобилянська, модифікуючи попередній, артистично-індивідуалістичний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток (Олена Ляуфлер, Наталка Веркович, Зоня Яхнович, Маня Обринська), що належать до іншого — громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення.

Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями. Їм притаманна здатність до самопожертви, відмови від особистого заради вищих духовних ідеалів та цінностей. На відміну від представниць артистично-індивідуалістичного типу характеру, їх цікавлять не тільки особисті, а й громадські проблеми.

Попередньо окреслений громадсько-інтелектуальний тип характеру також зазнає у творчості О.Кобилянської певної еволюції. У цілому ряді творів (“Царівна”, “Аристократка”, “Думи старика”, “Ідеї”, “Через кладку”, “Зійшов з розуму”, “Апостол черні”), в яких посилюється звучання громадянських та національно-патріотичних мотивів, письменниця надає більш високої активності життєвій і громадянській позиції своїх героїв, створюючи новий, громадсько-патріотичний тип характеру. Ідея власного духовного самовдосконалення — вже не самоціль для героїв нового типу — Наталки Веркович (“Царівна”), Нестора Обринського (“Через кладку”), Юліяна Цезаревича (“Апостол черні”).

Отже, у творах О.Кобилянської з життя української інтелігенції чітко і послідовно простежується прямування від початкового, артистично-індивідуалістичного типу характеру, хаотичного і трагічного, до духовно більш організованого і стійкого — громадсько-інтелектуального, а згодом — до ідеального, громадсько-патріотичного типу характеру, що передбачає гармонійне поєднання морально-особистісного, громадського та національного первнів.

Роман “Апостол черні”, центральні образи якого слугували ідеалом, зразком високодуховності та справжнього патріотизму для української інтелігенції, для всього українського народу.

Створені письменницею ідеальні типи української інтелігенції — офіцер Юліян Цезаревич та його дружина і товаришка Дора, Ольга Альбінська, священик Іван Захарій та годинникар-філософ Максим Цезаревич, а також деякі епізодичні, менш окреслені авторкою образи (учитель Рибка, Оксана Цезаревич) — не є “надлюдьми” Ніцше чи “надгероями”, вони звичайні люди з притаманними їм чеснотами і вадами, але з надзвичайно великим бажанням і готовністю служити Богові та Україні.

Таким чином, роман О.Кобилянської “Апостол черні”, в якому авторка простежує тернисті шляхи і долі, настрої і змагання української національної інтелігенції, прагне окреслити позитивний ідеал героя-інтелігента, борця за державність України, в єдності його моральних і національних поривань, став своєрідним духовним заповітом українському народові, вистражданим і глибоко осмисленим письменницею.

Теми жінки, а саме: жінки-інтелігентки. Від «Людини» (1894) через «Царівну» (1896), «Ніобу» (1906), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1913) та інші повісті й новели вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці.

Яскравою представницею інтелігентної жінки є героїня повісті «Людина» Олена Ляуфлер, певною мірою підвладна цим новим віянням, хотіла б жінок будити «з глибокого тяжкого сну, хотіла б, щоб вони усвідомили своє залежне становище, щоб вони боролися, працювали й домагалися свободи, яку їм відобрали забобони, звичаї і закони».

За ідейним спрямуванням «Царівна» продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О. Кобилянської «Людина», але дає ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває  її громадянські ідеали, ідейні пошуки.

Наталка Верковичівна з  «Царівни» — натура більш вольова  й цілеспрямована, з яснішими суспільними  ідеалами — досягає мети, знаходить  своє місце в житті, усвідомлює кровний  зв'язок з народом, з боротьбою  за його кращу долю. О. Кобилянська  трактувала створений нею образ як «новітній тип» жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. «Наталка ж думає вже над собою і другими,— підкреслює письменниця,— видить, що праця надає чоловікові смисл в житті». Одночасно в характерах центральних персонажів творів “Людина”, “Царівна”, “Мати Божа”, “Ніоба”, “Через кладку” зростає вольове начало. Герої цих повістей і новел, змагаючись за свою індивідуальність, здатні протистояти несприятливим життєвим обставинам, виступають володарями своєї долі. Це — інтелектуальні особистості, що відзначаються широтою зацікавлень, непохитністю переконань і принципів, високою самосвідомістю і значною активністю у здійсненні своїх задумів. Таким чином, письменниця, посилюючи в характерах своїх героїв творчо-інтелектуальний та громадський фактор, створює новий, громадсько-інтелектуальний, тип особистості, в колі інтересів якого центральні позиції займають соціально-політичні проблеми, що, однак, не виключає інтересу і до морально-етичних питань.

Інтелігентність - це якість, яку може виховати в собі кожен. І  не просто може, а мусить виховати для  того, щоб збудувати своє життя  гідно й чесно.

Псевдо інтелігентність  – це прагнення здаватися, а не бути; позірна, несправжня інтелігентність, суто зовнішній прояв культурності, інтелігентності.

У творах О.Кобилянської таким героєм постає Орядин із повісті «Царівна».

Спочатку Орядин привертав  симпатії Наталки. Завдяки йому вона знайомиться з творами Маркса, з працями з різних галузей науки. Орядин здається їй благородною людиною, не схожою ні на бездарного й безчесного синка її вітчима, ні на інших «інтелігентів»  містечка. Але Наталка дедалі більше помічає негативні сторони характеру Орядина. Його обізнаність з марксизмом виявилася дуже поверховою, а його «принципіальність» легко поступається перед міщанством після першої ж життєвої невдачі. В образі Орядина Кобилянська показала типові риси діячів буковинських дрібнобуржуазних партій, що були дуже далекі від марксизму. Засуджуючи легкодухість і безпринципність Орядина, Наталка залишається вірною соціалістичним ідеям, щоправда, сприйнятим нею дуже абстрактно.

Різниця ж між освідченістю і  інтелігентністю зовсім не велика. Освідченість – це лише складова збірного образу інтелігента, тобто це риса, яка неодмінно повинна бути присутня у інтелігентної людини.

На мою думку, всі представники справжноьї інтелігенції у творчості  О.Кобилянської освідчені люди. Яскраво  це можна побачити на прикладі Олени Ляуфлер із повісті «Людина». Це освідчена жінка, яка багато читає і багато знає. Вона мудра та розумна, що і є показниками освідченості людини.