Шпаргалка по дисциплине "Галузеві соціології"

Обычный и самый распространенный способ научного определения основывается на индуктивном методе: собирают по возможности полный набор фактов, относящихся к изучаемому явлению, и, сравнивая их, выделяют сходные, повторяющиеся, общие свойства как характеризующие исследуемый феномен. Однако социологи обнаружили, что невозможно указать какое-либо общее свойство, присущее всем религиям, настолько они различны. Так, европейским религиям присуще (и характерно для них) раздвоение мира на посюстороннее (имманентное) и потустороннее (трансцендентное). Но такое понимание религии перестает «работать» за пределами их распространения. Буддизм или индуизм мы, не задумываясь, называем религиями, но, как и в ряде других восточных религий, в них очень трудно выделить специфически религиозный элемент, пользуясь мерками, снятыми с западных религий.

23.Становлення соціології  релігії як наукової дисципліни.

Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XIX ст. Її виникнення зумовили процеси в європейському суспільстві, започатковані епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями. Одним з найважливіших її джерел була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту французькими енциклопедистами XVIII ст. Німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804) одним з перших обґрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи, ніж ті, якими послуговується церковна доктрина і Святе Письмо. Кант обстоював самостійність людини та людського розуму, який реформує, раціоналізує історичну релігію, визнаючи при цьому соціальну корисність «природної», «розумної» релігії як основи морального порядку в суспільстві.

Одна з особливостей соціального розвитку західного суспільства полягала у зростаючій складності та диференційованості суспільних інститутів. У зв'язку з цим постало питання про місце релігії серед інших соціальних інститутів та її взаємини з ними. Якщо радикальні критики вбачали в релігії тільки соціально-негативний чинник, то соціальну науку цікавило, що насправді відбувається у житті суспільства під впливом релігійної віри. Такому спрямуванню наукового інтересу сприяли результати досліджень історії, філології, антропології, етнології.

Першим цю проблематику порушив французький філософ О. Конт, який вважав, що в дослідженні соціального життя важливо з'ясувати засади соціального порядку, а відповідно й соціальну роль релігії. Згідно з його вченням про соціальну динаміку, заснованим на еволюційних засадах, суспільство долає три стадії розвитку, аналогічні періодам людського життя, — дитинство, юність і зрілість. На першій — «теологічній» стадії — людина марно намагається досягнути «безумовного пізнання внутрішньої суті» явищ і причин їх виникнення. Її релігійна свідомість представлена трьома типами — фетишистським, політеїстичним та монотеїстичним. Останній тип свідчить про перехід від теологічного до «спекулятивного» мислення, що домінує на «філософській», метафізичній стадії. На третій стадії людина, спостерігаючи явища, намагається встановити між ними закономірні зв'язки. Це стадія панування науки.

Для соціології релігії, на думку О. Конта, найважливішими є два аспекти:

1. Релігія, яка на першій стадії  була невід'ємним елементом людського  суспільства, згодом поступово витісняється  науковим знанням. Ця думка була  покладена в основу концепції  секуляризації, витіснення релігії  з різноманітних сфер життя суспільства і занепаду її впливу.

2. Кожна стадія розвитку пов'язана  з певними соціальними структурами, відносинами у сфері влади. Пануванню  теологічних ідей, яке охоплює  людську історію від її початку  до XII ст., відповідає домінуюча роль духовенства та військових, які з точки зору позитивізму є непродуктивними соціальними верствами.

24.Релігія як соціальний  інститут, її еволюційні та організаційні  форми.

Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси — деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місцерозселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).

Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою — наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласницьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній силі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява державних, національних форм релігії та її обмеженість державними кордонами.

Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсальність (не пов'язані з певною соціальною чи національною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам — через виконання релігійного ритуалу, буддизм — через духовне самовдосконалення, християнство — через виконання заповідей).

Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю.

Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання), а й модифіковані варіанти традиційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомості людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуалізація релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обирати, у що і як вірити, до якої релігійної організації належати).

25.Поняття релігійності, релігійних груп та організацій.

Релігійність – багатоструктурна й багаторівнева система, в якій можна виокремити взаємопоєднані і взаємодіючі складові, які, в свою чергу, мають власну структуру. Залежно від ступеня і форми прояву релігійності, соціальних умов, освіти, життєвого досвіду, віруюча людина або повністю поділяє картину світу і принципи земного життя, які сповідують члени тієї конфесії, до якої вона належить, або ж допускає деякі елементи наукових пояснень певних явищ і процесів навколишнього світу, зберігаючи водночас певну релігійність.

Релігійність являє собою цілісність тісно пов’язаних між собою компонентів – елементів аналізу релігійних явищ, процесів тощо, які в своїй сукупності утворюють органічну єдність. Найважливішим компонентом релігійності, індикатором, що визначає релігійну спільноту як цілісний організм, а особу – як релігійну істоту, є релігійні відносини. Вони є системним утворенням зі своєрідним набором істотних характеристик, що відрізняються багаторівневою структурою. Релігійні відносини розгортаються у трьох основних площинах: Людина – Бог, Дух – Плоть, Людина – Людина.

Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди. Ця форма релігійної організації поширена як юридичний термін у релігійному законодавстві різних країн. Наприклад, у федеральному законі Російської Федерації "Про свободу совісті і релігійні об’єднання" зазначено, що "релігійні групи мають право проводити богослужіння, інші релігійні обряди і церемонії, а також здійснювати навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників" (ст. 7.3). Для здійснення богослужбової діяльності використовується майно і приміщення самих учасників (ст. 7.1).

Елементом соціальної структури й особливим видом об'єднання людей за релігійним критерієм є релігійні організації. Вони мають всі ознаки соціальної організації: координація і субординація, централізація влади, організаційна культура, правове/нормативне регулювання діяльності за статутом, наявність послідовників зі спільною метою та інтересами, їх можна охарактеризувати в двох аспектах. Перший вимір — це суто організаційний (тобто за видом управлінської структури і побудови). Існують такі їх види: релігійна громада (структура, яка здатна забезпечити високий рівень особистого включення віруючих у релігійну практику в її різних формах), релігійне управління (центр), монастирі, релігійне братство, духовний навчальний заклад. Другий визначає вид релігійної організації як різновид соціальної системи чи групи, що володіє необхідним комплексом цілей та цінностей, специфічних засобів а реалізації, завдяки яким віруючі включаються в систему релігійних відносин. Розглядають такі їх види:

1. церква (інститут священства/духовенства, чітка ієрархія духовних за змістом посад, розгалужена нормативна система поведінки та санкцій);

2. конфесія і деномінація (чітка  організація вертикальних та  горизонтальних зв'язків, рівність  членів та виборність керівництва, ієрархічність управління за  ознаками виконання релігійних функцій);

3. секта (тоталітарне начало, наявність  власного лідера, ізоляція послідовників  від членів сім'ї, які не сприймають  її вчення, використання чудес  або інших містичних явищ із  метою посилити вплив і повну  залежність від лідерів чи  організаційної верхівки секти).

26.Релігійна свідомість  та релігійна психологія: за та проти.

Релігі́йна свідо́мість — це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Релігійна свідомість — це набута з певних причин віра у надприродне викликає інтелектуально-вольовий або емоційний потяг до конкретної моделі сакрального. Людина засвоює пропонований їй образ сакрального, на базі якого формуються розумові конструкції: поняття, судження, умовиводи, якими людина пояснює власну долю, причини появи себе на світ, мету життя тощо. До цього додаються релігійні переживання і релігійні по-чуття, викликані як власними умоглядними побудовами, так і специфічними релігійними символами.

Релігієзнавці виокремлюють два рівні релігійної свідомості:

— повсякденна оперує переважно уявленнями та емоційними утвореннями: образами, установками, настроями, почуттями, переживаннями, звичками, традиціями. На раціональному рівні людина володіє фрагментарною інформацією про нюанси історії своєї релігії, її знакових систем тощо;

— концептуальна релігійна свідомість існує у формі систематизованого віровчення. Людина прагне до найповнішого отримання релігійної інформації: вивчає священні тексти, засвоює перелік догматів, визнання яких розцінюється як обов'язкова умова «правовірності».

Як і в інших формах суспільної свідомості, в релігії слід розрізняти два рівні:

1) релігійну ідеологію, т. тобто  більш-менш систематизований виклад релігійних догм і міфів професійними церковниками і богословами;

2) релігійну психологію, тобто релігійні  уявлення і почуття, властиві  масі рядових віруючих.

Релігійна психологія відрізняється від ідеології як по своєму співвідношенню з економічним базисом, з об'єктивними умовами життя людей, так і за своєю структурою, за своїм компонентів.

У релігійній психології слід розрізняти кілька складових частин. Вона являє собою сукупність вірувань, почуттів, уявлень, поглядів, понять, які значною мірою народжуються стихійно, як безпосередній відбиток безсилля людей перед лицем соціальних умов їх життя.  Релігійна свідомість віруючих в соціалістичному суспільстві .Найбільш важливою й актуальною задачею є вивчення релігійної свідомості віруючих в соціалістичному суспільстві. Затвердження соціалістичних суспільних відносин підірвало соціальні корені релігії та створило сприятливі умови для успіху атеїстичної пропаганди. Під впливом соціалістичного способу життя відбувається поступове вивільнення мас з-під духовного впливу релігії.

27.Соціологія науки як  галузь соціологічного знання

Соціологія науки є одним із галузевих соціологічних напрямів - розглядає науку як соціальний інститут, своєрідну сферу діяльності, котра пов'язана із системою освіти і є також складовим компонентом досягнень культури.

Наука - необхідний засіб розвитку людини, її культури, освіти тощо. Наукові знання необхідні для здійснення соціального управління, формування наукового світогляду. Наука комплексно впливає на суспільне життя, проникає у всі його сфери, сприяє техніко-економічному розвитку, здійсненню соціального управління, впливає на систему освіти та її соціальні інститути, які беруть участь у формуванні світогляду людини.

Соціологія науки вивчає соціальні аспекти формування наукового знання, систему соціальних відносин. При цьому дана дисципліна тісно пов'язана із соціологією освіти, соціологією знання, філософією.

Однією із соціологічних проблем функціонування науки є аналіз тих її вимог, що їх вона пред'являє до системи освіти. Обсяг знань, які, наприклад, необхідно засвоїти учневі чи студентові, зростає з кожним роком. Як середня, так і вища школа не може освоїти всю інтелектуальну продукцію, яку дає їй сучасна наука.