Шпаргалка по дисциплине "Галузеві соціології"

— етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;

— зв'язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;

— соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;

— сутність міжнаціональних конфліктів;

— етномовні процеси (білінгвізм тощо).

 

7.Історія розвитку етносоціології  як галузі соціології.

. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспільних наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук. Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене у зв'язку із загрозами бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія  в Україні значилися як «ризиковані».

Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і щодо можливості досліджень етнічних аспектів соціального, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насамперед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо. Останньою проблемою переймалося навіть вище партійне керівництво колишнього СРСР (окремий розділ доповіді М. Хрущова на XX з'їзді КПРС).

Радянська наука етносоціологічні проблеми розглядала здебільшого на межі між соціологією та етнографією, історією тощо. Помітну роль у становленні проблематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Юліан Бромлей (нар. у 1921 p.).

У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціального середовища.

Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціології вважають працю Ф. Знанецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст. Але принциповий інтерес до проблеми етнічності, національності зафіксований у 50— 60-ті роки, що пов'язувалося з активним розпадом колоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії, посиленням еміграційних хвиль з країн «третього світу» до Європи та Сполучених Штатів Америки. Тамтешні дослідження зосереджувалися на міжгрупових взаєминах, соціально-психологічних проблемах міжнаціональних конфліктів, етнічній дискримінації тощо.

 

8.Етносоціологія в Україні: етапи становлення та розвитку.

В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.

В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша третина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Колесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.

 

9.Основні підходи до  вивчення етносів (соціобіологічний, інструментальний, конструктивістський та інші).

Соціобіологічний підхід, — описує етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм з певними віхами розвитку (народження, розквіт, занепад). Етнос як жива система працює на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Надлишок енергії приводить до активізації етнічної системи, а дефіцит — до згасання її життєвих функцій і розпаду. В останньому випадку етнічна система переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім. Втім, руйнація тієї чи іншої етнічної системи не означає її цілковитого знищення. Часто настає лише період розриву зв'язків між її компонентами і подальше їх входження до нової етнічної системи.

Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Можна виділити такі стадії етнічності, як плем'я, народність, нація.

Інструментальний підхід. Згідно з цим підходом потреба збереження етнонаціональних спільнот зумовлена практикою сьогодення, а саме: розгортанням процесів інтеграції, асиміляції, нищення етнічної ідентичності, а відтак виступає противагою цим процесам. Такий підхід міститься в працях американського вченого Дж. Девіса.

Конструктивістський підхід. Він полягає у твердженні, що етносів і націй насправді не існує, що це — сконструйовані інтелектуальною елітою чи вченими поняття. Представники цього підходу зарубіжні вчені Ф. Геккманн, Е. Геллнер вважають, що етнічна спільнота — це об'єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам'ять тощо.

Психологічний підхід. Його суть полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних спільнот. Поштовх до появи такого роду концепцій дає наприкінці XIX ст. французький вчений E. Ренан.

 

10.Поняття етнічної ідентичності, етнічного стереотипу.

Етностерети́п, етні́чний стереоти́п — узагальнений, емоційно-насичений образ етнічної групи або її представників, який сформувався історично у контексті розвитку міжетнічних стосунків. Віддзеркалюючи бажання людей зберегти етнокультурну ідентичність, етностереотип відіграє важливу соціальну роль як фактор консолідації та фіксації етнічної групи, чіткого окреслення її кордонів. Етнічна ідентичність - це результат когнітивно-емоційного процесу самоусвідомлення людини як представника якого-небудь етносу, певний ступінь ототожнення з цим етносом і відособлення від інших етносів. Участь у соціальному житті та культурній практиці певної етнічної групи (використання мови, конфесійна належність, членство в політичних і соціальних організаціях, підтримання культурних традицій і т. ін.) досить часто розглядається як індикатор етнічної ідентичності індивіда. Однак досі виникає багато запитань про наявність зв'язку між тим, ким себе вважає індивід і як він діє у реальному житті, тобто між етнічною самоідентичністю і його належністю до етнічної групи. Етнічна ідентифікація - це психічний процес, за допомогою якого індивід А (чи група індивідів) визначає (визначають) до якого етносу належить індивід Б (або група індивідів - представники одного етносу).

 

11.Національно-етнічні процеси  та відносини в Україні: соціологічний  аналіз. Націоналізм та національне питання в державі.

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відносин часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення владних, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націоналізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. separatus - окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо.

Національне питання - форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання протиріч з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

 

 

 

 

12.Сутність, основні категорії  гендерної соціології.

Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать:«стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».

Поняття «гендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку.

Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus — чоловічий; тут — мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina — жінка, самка; тут — жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміливістю, сентиментальністю.

Термін «сексизм» (лат. sexus — стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. Теорія гендера акцентує увагу не на проблемах жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, на неможливості адекватно зрозуміти становище жінки в суспільстві без аналізу і розуміння гендерних відносин.

 

13.Гендерні стереотипи.

Ґендерні стереотипи — сформовані культурою узагальнені уявлення (переконання) про те, як поводяться чоловіки і жінки. Термін варто відрізняти від поняття ґендерна роль, що означає набір очікуваних зразків поведінки (норм) для чоловіків і жінок. Поява ґендерних стереотипів обумовлена тим, що модель ґендерних відносин історично вибудовувалася таким чином, що статеві відмінності переважали над індивідуальними, якісними відмінностями в особистості чоловіка і жінки.

До гендерних стереотипів відносяться такі уявлення про соціальні ролі різних статей, як жінка – берегиня дому і чоловік – здобутчик.

Три групи ґендерних стереотипів:

Стереотипи маскулінності –фемінності

Відповідно до цих стереотипів чоловікам притаманні активні творчі характеристики, інструментальні риси особистості, такі як активність, домінантність, агресивність, впевненість у собі, логічне мислення, здатність до лідерства.

Жінкам, навпаки, притаманні риси повністю протилежні. Жінки вважаються пасивно-репродуктивним началом, їм притаманна залежність від інших, турботливість, тривожність, низька самооцінка, емоційність.

Уявлення про розподіл сімейних і професійних ролей:

Жінка – домогосподарка, мати, основним життєвим простором є приватна сфера життя. (церква,кухня, діти,одяг).

Чоловіки, відповідно створені для суспільного життя. Їм притаманна професійна успішність, на їх плечах лежить відповідальність за забезпечення сім»ї.

Специфіка змісту праці.

Жінці притаманний виконавчий характер праці – прислужниця, часто експресивна сфера діяльності. Жіночі професії належать до сфери освіти, медицини, торгівлі.