Негативні явища в молодіжному середовищі. Девіантна та делінквентна поведінка

Давтян А., Орлова А. 41СЦ

Негативні явища  в молодіжному середовищі. Девіантна  та делінквентна поведінка

1. Історія дослідження девіантної поведінки
2. Розуміння девіантної поведінки у нерозривному зв’язку з соціальними нормами
3. Класифікація типів поведінки, що відхиляється
4. Форми прояву девіантної поведінки. Делінквентна поведінка.

1. Історія дослідження девіантної поведінки

Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав відомий  французький вчений Еміль Дюркгейм (1858 – 1917), що визнав злочинність за нормальне явище. Він виходив з розробленої власної методології, згідно якої соціальний факт є нормальним в разі його розповсюдження у більшості суспільствах, близьких за рівнем соціально-економічного розвитку. Щодо злочинності, то вона існувала й існує у всіх без винятку суспільствах, отже,  її можна вважати за «нормальний факт». Дюркгейм робить висновок: сучасні мораль, право, релігія та відповідні їм інституційні структури безпосередньо пов'язані зі злочинністю, як північний полюс з південним, тобто перше виникає за умов існування другого. Їх не можна відірвати одне від одного. «Перш за все, злочин нормальний, – пише Дюркгейм, – бо суспільство, що його позбавлене зовсім, неможливе». Проте, вчений зазначав: нормальність злочину як суспільного явища не виправдовує конкретного злочинця і не є свідченням того, що він – нормально організована людина. Соціальна патологія (суспільна хвороба), за визначенням Дюркгейма, є різке відхилення від норм.

Американський соціолог Р. Мертон (1910 – 2003) вніс деякі зміни до теорії Е.Дюркгейма. На його думку, виникнення девіації відбувається в результаті розриву між культурними цілями суспільства і соціально схваленими засобами досягнення таких цілей, як наприклад, не всі люди через певні  соціально-економічні причини можуть здобути вищу освіту або престижну  роботу, а рівень розвитку суспільства  вимагає висококваліфікованих спеціалістів. Так, наприклад, частина населення, яка не може отримати необхідний рівень освіти, починає задовольняти свої  освітні  потреби,  але  вже,  наприклад,  у  кримінальному середовищі. 

Так,  структура  індивідуальної  відхиленої  поведінки  складається  зі  вчинку, мотивів і цілей. На думку Р. Мертона, початковою ланкою девіантної поведінки є зміна  ціннісних орієнтацій у різних прошарках  населення і соціальних групах, що зумовлено реальними соціально-економічними  умовами  функціонування  суспільства.

Згідно з марксистською  теорією правлячий клас капіталістів експлуатує та грабує народ. При цьому  йому вдається уникати покарання  за свої злодіяння. Трудящі – жертви капіталістичного гноблення – у  своїй боротьбі за виживання змушені  вчиняти дії, які правлячий клас клеймить як злочин. Інші види девіації – алкоголізм, зловживання наркотичними засобами, проституція – продукти моральної деградації, які базуються  на гонитві за наживою та гнобленні  бідняків, жінок, представників національних меншин.

Прихильники радикальної  конфліктології (Турк, Янг, Тейлор)  відстоювали позицію, за якої девіація — це результат протидії нормам капіталістичного суспільства.

Головну ідею конфліктології взяли за основу прихильники теорії стигматизації (Едвін Лемерт, Говард Бекер і Кай Еріксон), згідно з  даною ідеєю індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, так  як розходяться у своїх інтересах  і поглядах на життя; при цьому  ті, хто стоять у влади, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, керуючих життям, і з  успіхом навішують негативні  ярлики на порушників цих норм.

Американський соціолог Едвін  Сазерленд (1883 – 1950) пояснює девіантну  поведінку за допомогою теорії, яка  отримала назву теорія диференційної  асоціації. Ця теорія відштовхується від  ідеї про те, що у суспільстві  існує багато субкультур, деякі з  яких заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерлендом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних  соціальних груп до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є ймовірність того, що такий індивід також стане правопорушником.

Автор теорії стійкості, американський  кримінолог, Уолтер Реклес, відштовхнувшись від теорії диференційованої асоціації стверджує, що справжньою причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Американський філософ і  соціолог Джордж Мід (1863—1931), у своїй теорії символічного інтеракціонізму, заперечував, що поведінка людей — це пасивна реакція на винагороду чи покарання. Розглядаючи вчинки людини як соціальну поведінку, засновану на комунікації, в якій вона реагує не тільки на дії, але й на наміри інших людей. Взаємодія між людьми є безперервним діалогом, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного та реагують на них.

Представник  феноменологічної соціології англієць Д. Уолш, затверджує, що «соціальне відхилення – це в значній мірі приписуваний «статус», тобто тільки суб'єктивне позначення, «ярлик», а не об'єктивне явище.

Відомі українські вчені (В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. І. Даниленко, І. Ф. Надольний, В. П. Розумний та ін.), відзначають тісний взаємозв’язок ціннісних орієнтацій суспільства та прийнятих у ньому норм, стверджуючи, що «соціальні норми – це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству для впорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів».

Досліджуючи взаємозв’язок  девіантної поведінки з соціальними  цінностями і соціальними нормами, А. О. Ручка відзначає, що у наукових доробках, присвячених цій проблемі, часто під поведінкою, що відхиляється, розуміють лише необмежену негативну  поведінку, наприклад, злочинність, хуліганство, алкоголізм, негативні, немотивовані акти поведінки та ін. Таке розуміння  девіантної поведінки, стверджує вчений, є досить спрощеним розумінням проблеми. Такий підхід до визначення сутності девіантної поведінки дає можливість дослідникам ( Гілінський Я. І., Глезерман Г., Келле В., Пилипенко Н. та ін.) поряд з негативними відхиленнями виокремлювати факти й позитивного відхилення ц соціальній поведінці. До позитивного відхилення у поведінці індивіда, чи соціальної групи А. О. Ручка відносить ті явища, які ще «… не стали статистичною нормою для всіх соціальних груп суспільства, а тому виступають лише у вигляді позитивних «відхилень», які розвивають, рухають актуальні форми життєдіяльності до нової якості».

Будучи соціальним феноменом  девіантна поведінка детермінується соціальними перетвореннями в усіх сферах людського буття, з однієї сторони, та сама впливає на характер соціальних змін у суспільстві –  з другої. Визначається різна спрямованість  відхилень поведінки індивіда, соціальних груп від соціальної норми суспільства, одні з яких сприяють прогресивним змінам у розвитку суспільства, забезпечуючи його прогрес, а інші, навпаки, спрямовують  суспільство до регресу, до дезорганізації. Кожна з цих груп містить у  собі найрізноманітніші варіанти соціальної девіантності особистості, соціальної групи, або соціуму в цілому.

2. Розуміння девіантної поведінки у нерозривному зв’язку з соціальними нормами

Людина стає членом суспільства, якщо вона визнає норми поведінки, що існують у даному суспільстві, керується їх змістом. Соціальна норма визначає край, інтервал допустимої (дозволеної або обов’язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій, які історично склались у конкретному суспільстві. Соціальна норма поведінки містить характеристику таких явищ, становищ і процесів, які закономірні для даної суспільної системи, типові і корисні для неї за даних історичних умов, відображають її соціальну природу. Соціальні норми — це правила, які виражають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їх взаємовідносинах один з одним, соціальними інститутами, суспільством у цілому. Засвоєння соціальних норм – основа соціалізації. Дотримання ж цих норм визначає культурний рівень суспільства. Відхилення від загальноприйнятих норм називається в соціології девіантною поведінкою.

Девіантна (лат. deviatio – відхилення) поведінка – це вчинки людини, що не відповідають офіційно прийнятим або фактично існуючим в конкретному суспільстві нормам; під девіацією також розуміється суспільне явище, масова форма людської діяльності, пов'язана з порушенням норми. Друге є предметом спеціальної галузі – соціології девіантної поведінки. Девіація передбачає наявність трьох речей: соціально діюча людина; норма, що врегульовує той чи інший вид діяльності; соціальні групи, інститути, організації, які реагують на поведінку людини, виконують функції соціального контролю (це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню).

Основні причини існування  поведінки, що відхиляється: нова соціальна система виникає не на порожньому місці, а виростає з ряду елементів попередньої, зруйнованої системи; процес розвитку самої нової соціальної системи звичайно нерівномірний, що породжує диспропорції у співвідношенні деяких її елементів та призводить до відставання деяких з них та до тих чи інших дефектів функціонування; може спостерігатися неповна адаптація системи, що розвивається, до зовнішніх і внутрішніх умов її існування.

Отже, основною причиною соціальних відхилень є суперечність між  вимогами нормативної системи та інтересами діючих суб’єктів.

3. Класифікація типів девіантної поведінки.

Залежно від спрямованості  девіантної поведінки можна виділити таки її типи:

1. екстравертні, що орієнтовані на зовнішню сферу й безпосередньо зачіпають інтереси інших людей, соціальних груп, організацій;
2. інтровертні – спрямовані на самого суб'єкта девіантної дії (наприклад, наркоманія, суїцид).

Залежно від типу норм, що порушуються (право, мораль, правила  спілкування) відхилення у поведінці поділяють на правопорушення та асоціальні вчинки (поведінка, що виражається у відхиленні від виконання етичних норм, корпоративних цінностей деструктивно впливає на міжособистісні відносини, виробничий процес).

Залежно від розповсюдженості норм, що порушуються девіантна поведінка  може мати національний або міжнародний  характер.

Залежно від кількості  суб’єктів девіації відхилення можуть бути індивідуальними та груповими.  Індивідуальні відхилення існують  тоді,  коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури; групові  відхилення розглядаються як конформне  поводження члена девіантної групи  стосовно її.

Залежно від ступеню порушення  норм виділяють первинні і вторинні відхилення. Під первинним відхиленням  мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. Вторинним відхилення називають  відхилення від існуючих у групі  норм, що соціально визначається як девіантне.

Залежно від прийняття  чи заперечення людиною цілей  суспільства та соціально схвалених  засобів їх досягнення девіантну  поведінку, за Р. Мертоном, можна поділити на такі типи:

1. Інновація – людина для досягнення власних цілей здатна використовувати заборонені, неінституціональні засоби. Це притаманно багатьом видам кримінальної злочинності, корупції, злочинності «білих комірців». Мертон вважав, що інновація як масове явище більш характерна для нижчого класу. З одного боку, представники низів орієнтуються на багатство, комфорт, престиж; з іншого – досягти цього законними засобами, без стартового капіталу, освіти, зв'язків досить важко. Виникає зрозумілий конфлікт індивіда й суспільства, що і є змістом інноваційної форми пристосування.
2. Ритуалізм полягає у свідомому приниженні, спрощенні цілей. Одночасно, індивід прискіпливо дотримується «правильних» засобів.
3. Ретритизм є поверненням до нецивілізованого життя – тип поведінки, яким можна охарактеризувати дії волоцюг, людей без постійного місця проживання. Людина не намагається жити «як усі» (або не здатна на це) –мати сім'ю, житло, роботу, принадний одяг; індивід не володіє прийнятими у суспільстві засобами задовольняти свої потреби – він вдається до жебракування або дрібних крадіжок, спить на вулиці, переховується у метро або тепломережі.
4. Бунт – тип  соціального відхилення, коли люди кидають «виклик» суспільству: вони відкидають панівну культуру й стиль життя і намагаються утвердити власну ідеологію, світогляд, засади життя. Така схема поведінки відповідає діям революціонерів, релігійних проповідників та різноманітних пророків, дисидентів, які загрожують існуючим порядкам.

Українські соціологи Є. Головаха і Н. Паніна розробили власну структурну схему патологій у суспільстві. Вона містить три чільні типи соціальних відхилень:

1) психопатологія – порушення психічних механізмів адаптації до соціальних норм. Тяжко хворі, люди з психічними та невротичними розладами або не здатні засвоїти (інтерналізувати) норми як належить, або вони неадекватно реагують на їх зміст. Психопатології можуть бути як індивідуальні; так і масові: паніка, істерія, агресія. Масові форми виникають у натовпі під час війни, катастроф: паніка охоплює фізично здорових людей, які втрачають здоровий глузд і «забувають» про норми.