Загальна характеристика політичної думки античної Греції

Ідеальна  держава трактується Платоном (в  діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному  житті — в полісі. Ідеальна справедлива  держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають  у тому, щоб кожен мав і робив  своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе  правління кращих. Платон поділяє  природно-правове положення Сократа  про те, що законне і справедливе  — одне і те ж, оскільки в їхній  основі лежить божественне, у Платона  ще й ідеальне, начало. Правління  філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти  одного ідеального проекту.

Ідеальна  держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний  устрій. Цей кращий, за Платоном, тип  державного устрою можна назвати  двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого  псування державності. Розглядаючи  увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину  політичного життя і зміни  його форм.

Виродження  ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має  на увазі крітсько-спартанський тип  державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — "головне джерело особистих  і суспільних бід, коли вона ведеться".

Псування, захопленої війною і чварами, тімократичної  держави призводить, в результаті зосередження значних багатств у  приватних осіб, до олігархії. Цей  лад базується на майновому цензі, владу мають тільки багаті, бідняки  не беруть участі в правлінні.

В результаті зміни олігархії в державі  встановлюється демократія, яка, на думку  Платона, "здійснюється тоді, коли бідняки, здобувши перемогу, певну частину  своїх противників знищать, інших  виженуть, а решту прирівняють  і в громадянських правах, і  в заміщенні державних посад, що при демократії, в більшості  випадків, робиться за жеребом". Рівність при демократії зрівнює рівних і  нерівних.

Демократія, сп'яніла свободою у нерозбавленому вигляді, перероджується у своє продовження  і протилежність — тиранію. Надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство. Тиран, власне, добивається  влади, як "ставленик народу". Тиранія  — найгірший вид державного устрою, де панує беззаконня, знищення більш  або менш видатних людей — потенційних  противників, — постійне інспірування потреби у провіднику, підозри  у вільних думках і численні страти під надуманою підставою зради, "очищення" держави від тих, хто мужній, великодушний, розумний, багатий. Тиранія — панування  найгіршого, оточеного натовпом негідників. Критика тиранії, яка міститься  в VIII книзі платонівської "Держави", є, напевне, найбільш повна і грунтовна  у світовій політичній літературі. Подальший розвиток і помітна  зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена  в таких його пізніших діалогах, як "Крітій", "Політик", "Закони" — це останній значний твір філософа. Тут значна увага приділена закону та його значенню у суспільно-політичному  житті. "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика  над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон. Закони встановлюються для загального блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Форми державного устрою Платона

Протагор, Георгій Визнавали виключну цінність позитивного права, права створеного людьми

Гіппій, Антіфонт, Алкідам, Лікофрон Протиставляли позитивне право природному праву, визначали два джерела права - угоди людей та природа

Каллікл, Фрасімах Критика позитивного права супроводжувалась поясненням його соціального призначення

Платон був першовідкривачем у  сфері філософського осмислення широкого комплексу політико-правових проблем, і розробка багатьох з них  і в майбутньому відбувалася  під впливом платонівських ідей. Його ідеї були в центрі уваги або  мали визначальний вплив на формування політичних та правових поглядів ранньохристиянських  та середньовічних авторів, Т.Мора і  Т.Кампанелли, Спінози і Гобса, Монтеск`є, Вольтера, Дідро, Канта, Фіхте, Геґеля. І в ХХ столітті Платон залишається  актуальним у тому високому розумінні, в якому актуальним є духовний досвід минулого.

 

Тиранія

Тотальне  жорстоке панування

Демократія

До влади  приходять бідні

Олігархія

Правління багатих  на основі майнового цензу

Аристократія

Найбільш  цінною є мудрість. Державою править  цар-філософ

 

Тимократія

Цінується понад  усе мужність.

Держава-мілітарна

 

Рис. 1 Форми державного устрою за Платоном

Саме  з іменем Арістотеля [4], який жив у 384–322 рр. до н.е., пов'язане зародження політичної науки як окремої науки. Арістотелем була написана велика кількість праць, зокрема на політико-правову тематику в таких роботах, що дійшли до нашого часу, як "Політика", "Афінська політія", "Етика" і "Риторика".

Арістотель  зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана  з етикою. Арістотель розрізняє два  види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у  спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього  принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання. Головним висновком з етичних  досліджень Арістотеля, що має суттєве  значення для політики, права і  законодавства, є положення про  те, що політична справедливість можлива  тільки між вільними і рівними  людьми, які належать до одного спілкування  і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична  справедливість є принципом політичної форми влади.

Держава, за Арістотелем, виникає природним  шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування —  досягнення блага людей. Держава, у  порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми  людського спілкування досягають  своєї мети і завершення. Держава  — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А  громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати  участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.

Кожній  формі держави відповідає своє поняття  громадянина, свої підстави наділення  того або іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Форму держави  Арістотель характеризує, як політичну  систему, яка уособлюється верховною  владою в державі. З огляду на це, форма держави визначається кількістю  правлячих (один, небагато, більшість). Крім того, розрізняються правильні  і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають  на меті загальне благо, в неправильних — тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави  є монархічне правління (царська  влада), аристократія і політія, а  відповідними неправильними формами  є — тиранія, олігархія і демократія. В свою чергу, кожна форма має  кілька видів, оскільки можливі різноманітні комбінації формотворчих елементів.

Найбільш  правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в  інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх  кращих сторін, будучи вільною від  недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівська політія  означає не тільки особливу форму  держави; вона, одночасно, є теоретичною  конструкцією політичної форми влади  взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для  реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня  їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

Право, за Арістотелем, є нормою політичного  спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм  справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем  також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в  цілому, як політичне явище Арістотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування  неполітичного права, а також  відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного  устрою і правління. Причому, політичне  право, за Арістотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право —  те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але  після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто  встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і  змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне  політичній природі людини і висловлює  вимоги і уявлення про політичну  справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в  концепції Арістотеля розуміється  те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи  закону і загальних договорів. При  цьому, він говорить про писані і  неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним  складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон  у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити  своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав  би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного  характеру права (природного права  і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно  діяти. В цілому, з вчення Арістотеля про різні форми правління  — правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія  і демократія) — випливає, що всі  вони, за принциповим виключенням  тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного  життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право  і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво  законодавця полягає в умілому  та адекватному відображенні в законах  своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого  принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто  вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали  тільки божество і розум, а хто  вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй  вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху  правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений  розум". Панування людини, замість  розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей  до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і  поведінки. Людей же, які керуються  пристрастями, а не розумом, можна  утримати в рамках морально дозволеного  тільки шляхом покарання, бо, "взагалі  кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в  законі авторитету розуму і державної  сили робить його незамінимим засобом  регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання  необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Арістотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук  саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні  основи цих явищ. Тому вчення Арістотеля є своєрідним синтезом і подальшим  розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для  специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового  життя, є визначальним етапом на шляху  розвитку світських, раціонально-теоретичинх  уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

В історії  політичних вчень жоден із значних  мислителів античності, середньовіччя  і нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Арістотеля, не уникнув того, щоб прямо або опосередковано не визначити своє ставлення до вчення Арістотеля.

Таблиця 1. Основні ідеї представників економічної думки стародавньої греції

Ксенофонт "Домоводство", "Кіропедія", "Про доходи"	Платон "Держава", "Політика", "Закони"	Аристотель "Політика", "Етика", "Афінська політія", "Нікомахова етика"
Аналізує процеси розподілу праці та їх вплив на прибутковість домашнього господарства; вперше проаналізував поділ праці як економічну категорію, визначивши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів; розкрив протилежність фізичної і розумової праці; вказав на відмінність між споживною і міновою вартістю товару	Поділ праці об'єктивно об'єднує людей в державу, а недолік держави - постійна боротьба громадян за матеріальні інтереси; вперше виділив повноцінні і неповноцінні гроші; засуджує торгівлю, лихварство, кредит, грошові доходи	Встановлює двоїсту природу товару; проводить різницю між рухом грошей як грошей (Т-Г-Т) і грошей як капіталу (Г- Т-Г); виділив функції грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу накопичення скарбів; визнавав, що суспільство розвивається за природними законами (закон панування і підкорення); власність на землю поділяється на державну та приватну

 

 

Епікур. Творчість цього мислителя, який жив у 341–270 рр. до н.е., припадає на період занепаду давньогрецької державності [5]. Зі занепадом державності пов'язаний і занепад давньогрецької політичної та правової думки, який чітко проявляється у вченнях епікурійців та стоїків.