Загальна характеристика політичної думки античної Греції

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика політичної думки античної Греції

1.2.  Етапи становлення і розвитку політичних та правових вчень в античній Греції

1.3.  Політичні вчення античної Греції

1.4. Значення давньогрецької політичної та правової думки 

2. Загальна характеристика основних напрямків політичної і правової думки в Стародавньому Римі. 

2.1.  Давньоримські мислителі

2.2. Ціцерон – знаменитий римський державний діяч

2.3. Сенек – представник стоїцизму в Стародавньому Римі

 
Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Обєктом мого дослідження виступає процес становлення політичної думки  Стародавньої Греції та Риму.

Актуальність теми можна визначити  в тому, що  історико-культурне  значення Риму та Греції полягає в  його посередній ролі між античним і сучасним світом у передачі новим  народам культурних цінностей і  політичного досвіду, нагромаджених  стародавнім світом.

Для того, щоб ґрунтовно опанувати сучасною політичною теорією, принципами державного будівництва і методами державного управління, слід спочатку ознайомитися з їх витоками, ідеями, інститутами і їх глибоким змістом.

Витоки значної кількості теперішніх політичних доктрин беруть свій початок у теоретичних думках грецьких і римських мислителів. Дослідження та вивчення державотворчих і політико-правових теорій Стародавньої Греції та Риму є підмурком наукової історії політико-правових вчень.

Побудова незалежної української  держави, перехід до демократичних форм організації суспільного життя вимагають вирішення низки актуальних політико-державних проблем, серед яких є створення наукового підґрунтя для побудови демократичного громадянського суспільства і правової держави з урахуванням попереднього досвіду і вимог, вироблених свого часу розвиненими демократіями, теоретиками політики, філософії і державного

будівництва. Своїми коріннями стародавній світ іде в глибоку давнину. Історія Греції передує історії Кріта. Греко-римська історія починається з кінця ІІ тисячоліття до н.е., з так званої гомерівської епохи. Історія античного світу ставить дуже багато цікавих питань, які поглиблюють поняття сучасного світу, показують його історичні коріння. На прикладі грецьких держав, особливо Афін, ми краще всього зможемо проаналізувати, як розвивалась держава, які етапи вона пройшла, на яких принципах будувалась.

Культурний свій вплив  греки розповсюдили на всі області людського життя і на значні території. Для історії України велике значення має історія грецьких колоній північного Причорномор’я, які знаходилися в тісних зв’язках з народами причорноморського степу. Уся сучасна європейська, світова культура виросла на основі античної культури. Без знання античної філософії, політичної думки неможливо зрозуміти багатьох інститутів, державних процесів і теорій подальших періодів.

Грецька та римська наука  і культура – яскрава сторінка світової

політичної історії. Грецькі  мислителі, вчені у своїх творах розкрили

боротьбу, думки й ідеали своєї епохи. Тому твори грецьких і римських

класиків мають непрохідне значення і для нашого часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика політичної думки античної Греції

Мислителі античної Греції і античного Риму [1] відіграли визначну роль в історії формування і розвитку всієї духовної культури людства. Величезним є їхній вклад у скарбницю політичної та правової думки. Вони стояли біля витоків теоретичного підходу до проблем держави, права, політики, інших державно-правових явищ, формування юриспруденції.

Особливо велика роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехід до раціонально-логічного  способу пізнання і пояснення  оточуючого світу та суспільних явищ. На цій новій теоретичній базі ними вперше було поставлено, розроблено і концептуально оформлено фундаментальні проблеми політико-правової тематики. У багатоманітності форм філософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителів, тією чи іншою мірою, можна прослідкувати  всі ідеї, які пізніше розвиваються і стають визначальними в європейській і світовій правовій та політичній думці. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає  у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей. Свобода  — фундаментальна цінність, головна  мета зусиль і стержнева ідея всієї  давньогрецької політичної та правової теорії і практики. Очевидно, що античне  розуміння свободи не поширювалося на всіх людей, виробничо-трудова і  сімейні сфери знаходилися, згідно з тодішніми уявленнями, поза сферою свободи і, відповідно, поза політикою, як відносинами свободи. Відносини  рабовласника і раба, глави сім'ї  та інших її членів, будучи відносинами  панування і підпорядкування, трактувалися як неполітичні відносини. Взагалі, слід зазначити, що сам термін "політика" виникає у цей період і означає  організацію життя полісу (міста-держави) та його повноправних громадян. В цей  період формується й інша надзвичайно  важлива ідея — ідея протиставлення свободи і деспотизму, їхньої протилежності. Власне, уособленням ідеї свободи є поліс, елінське політичне життя, а як приклад несвободи — життя "варварів".

З розумінням політики, як форми життя вільних  людей, пов'язане і трактування  закону, як справжнього виразника  свободи і спеціального феномену полісного життя — розумної норми  політичної справедливості, адекватного  правила взаємовідносин вільних  і рівних людей, спрямованого на забезпечення інтересів полісу та всіх його членів. При цьому, закон, як норма політичної справедливості, опирається на божественну  справедливість і необхідний порядок  природи, тобто, по суті, природниче право. Виходячи з традиційного розуміння  полісу, як необхідного (божественного, природного, розумного) явища, політика, закон і свобода — це не прості і випадкові емпіричні сутності, а необхідні, за своєю природою, явища, і з`ясування цієї їхньої необхідності виступає, як провідний напрямок у  давньогрецькій теоретичній думці. А розуміння необхідності будь-якого  явища передбачає вивчення закономірностей  його розвитку і функціонування. Отже можна стверджувати, що в центрі уваги давньогрецької думки була проблематика, пов'язана з дослідженням закономірностей походження і функціонування політико-правових явищ.

 

 

 

 

 

 

 

1.2.  Етапи становлення і розвитку політичних та правових вчень в античній Греції

Характеризуючи політичну  та правову думку античної Греції, необхідно мати на увазі те, що вона розвивалася на протязі тривалого  історичного періоду і пройшла  у своєму розвитку різні етапи, кожен  з яких має свою специфіку, провідні ідеї; і тих мислителів, творчість  яких була визначальною в той чи інший період.

Формування раціонально-логічних, філософських, а пізніше і наукових способів підходу до оточуючого світу  поставили розвиток даної проблематики на теоретичну основу [2]. Початкові міфологічні уявлення, репрезентантами яких виступають Гомер і Гесіод, змінюються філософським підходом, який починає формуватися. Представниками цього підходу є "мудреці", Піфагор, Геракліт, Демокріт. Далі розвиток теоретичних уявлень продовжується реалістичною інтерпретацією софістів, логіко-понятійним аналізом Сократа і Платона і, врешті, початковими формами емпірико-наукового та історико-політичного вивчення держави і права. Перший репрезентований Арістотелем, другий — Полібієм. І завершальним етапом у розвитку давньогрецької політичної та правової думки можна вважати Епікура та стоїків. Поява їхня обумовлена тим, що в епоху елінізму, в умовах втрати давньогрецькими полісами своєї незалежності і переоцінки попередніх цінностей, безумовна цінність моральної основи, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії. З цих же позицій відкидається попередній поділ людей на вільних і рабів. Свобода починає трактуватися не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується великий принцип загальної свободи і рівності людей по божественним законам природи.

1.3.  Політичні вчення античної Греції

Гомер і Гесіод. Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.

Ідея  права і справедливого суспільно-політичного  устрою набуває ще більшого значення в поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.

                                                                                                                   

 "Сім мудреців". Характерна для поем Гомера і Гесіода спроба раціоналізувати уявлення про етичний, морально-правовий порядок у людських справах і відносинах отримує свій подальший розвиток у творчості так званих "семи мудреців". До семи мудреців, звичайно, зараховуються Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їхнє життя і творчість відносяться до кінця VII — початку VI ст. до н.е. У своїх коротких висловах ("гномах") ці мудреці сформували вже цілком раціональні і світські, за своїм духом, етичні та політичні сентенції, максими світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців самі були активними учасниками політичних подій, правителями та законодавцями. Фалесу приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілону належить афоризм: "Підкоряйся закону". Він вважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів більше, ніж ораторів. Піттаку приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не обмежуйся  покаранням злочинця, а попереджуй злочини". До семи мудреців належить і Солон, знаменитий афінський державний діяч і законодавець. Саме від його правління та проведених ним реформ "почалася демократія", як писав Арістотель. Він перший, хто зрозумів, що демократія — це відповідальність всіх громадян за стан справ у державі. З огляду на це, надзвичайно цікавий закон, виданий ним: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку Солона, потребує, перш за все, законного порядку.

 

 Піфагор і піфагорійці. Піфагор, біля 580–500 р. до н.е., за словами Геродота, був "найбільшим еллінським мудрецем". Свої погляди він викладав тільки вибраному, спеціально відібраному і організованому, колу слухачів. Незабаром по всій Греції виникли піфагорійські гетерії — аристократичні за своїм духом, таємні релігійно-політичні союзи. У центрі інтересів членів цих груп стояли і політичні питання.

Піфагор вперше вжив термін "філософія" (любов  до мудрості), на відміну від самої  мудрості ("софії"), і назвав себе філософом, а не мудрецем, оскільки мудрим може бути тільки бог, а не людина. Визначальну роль у всьому світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, —  це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретичну розробку поняття "рівність", надзвичайно важливого для розуміння  ролі права, як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфагорійців, справедливість виражена у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат  множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає  у воздаванні рівним за рівне. При  цьому, вони під рівністю розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків.

Міра  і належне — не середнє арифметичне  і не найбільш розповсюджене і  типове, а найбільш цінне. Тобто міра має ціннісну природу і виходить з найбільш цінного в ієрархії цінностей і, відповідним чином, орієнтує поведінку людей, регулює  і оцінює їхні відносини.

На думку  Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків  і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законопослушність  він вважав високою чеснотою, а  самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфогорійці вважали  анархію (безвладдя), критикуючи яку, вони відзначали, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні  бути не тільки людьми знаючими, але  й гуманними".

Ціль  виховання й управління полягає  в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, в гармонізації людських відносин, оскільки порядок  і симетрія прекрасні і корисні, безпорядок й асиметрія жахливі  і шкідливі. Піфагорійці були прихильниками  аристократії, як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, — вважали  вони, — звертати увагу на всяку  думку будь-кого і, особливо, на думку  натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно  міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А  їх небагато. Таким чином, очевидно, що ця властивість не розповсюджується на більшість людей".