Язичницькі традиції в культурі українського народу

Характерною прикметою новорічного  свята в Україні було щедрування —  давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства. Різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, українці в XIX ст. в канун Нового року підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання. Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що вода у криницях перетворюється на вино. До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби [15, 122].

У православному святі  Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного  Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових  короваїв як ритуальної великодньої  їжі, чого в інших народів не збереглося.

Переваги традиційної  язичницької віри перед християнством  яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських  місяців ніби констатували зміни  у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних [4, 301].

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною  тенденцією, а необхідною умовою історичного розвитку і фактором культурного самозбереження. А.Я.Гуревич констатує : «Язичництво, з яким церкві приходилося мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції.  За культом як таким була прихована певна система уявлень і навичок мислення, відносно незалежна від віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним. Під прикриттям релігійної свідомості, християнства чи язичництва, знаходився могутній пласт архаїчних стереотипів практичного чи інтелектуального «освоєння світу». Те «язичництво», у якому священики звинувачували паству, було дуже умовним; якщо люди відвідують церковну службу, ходять на сповідь і здатні прочитати символ віри, важко не вважати їх християнами». Отже, якщо це й «язичництво», то язичництво християн. Іншими словами, мова йде про релігійно-моральну поведінку парафіян, що

засуджувалася церквою не тому, що вони не вірять у бога, а  тому, що поряд зі сповіданням християнства ці люди дотримувалися релігійно-магічної практики, що суперечила постулатам церкви»[2, 47].

Таким чином, можна зробити висновок, що церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і світосприймання віруючих, разом з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант християнства змушений був асимілювати елементи обрядово-звичаєвої сфери культури східних слов’ян дохристиянської доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних слов’ян запозичила від християнства дуже багато рис та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православ’ям. Засвоюючи елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення східнослов’янських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної пам’яті народу. Трансформація та взаємовплив світоглядів збагатили українську культуру і традиції, наблизивши їх до загальноєвропейських цінностей.

2.2. Відродження віри предків – неоязичництво.

Неоязичництво – новітня  релігійна течія, що у ІІ пол. ХХ ст. поширюється у багатьох країнах світу, особливо в Європі та Америці. В

Україні перші спроби відродження  дохристиянських вірувань відбуваються ще у 1934 р. З 1991 р. громади неоязичників вже офіційно реєструються в нашій державі. У 90-х роках відбувається стрімке поширення рідновірського руху, зумовлене піднесенням національної самосвідомості

українців і прагненням частини  інтелігенції мати власну етнічну віру. На сьогоднішній день кількість прихильників цієї релігійної течії стабілізувалося, можемо відзначити й кризові явища в середині цього руху. Проте рідновірство залишається невід’ємною й оригінальною складовою українського релігійного та культурного простору, чим при  вертає до себе увагу науковців різних напрямків та суспільства в цілому [5, 480].

Починаючи з середини XX ст. були зроблені спроби відродження української  давньої релігії, але зрозуміло, що в іншому вигляді, ніж вона існувала в дохристиянські часи.

Витоки українського неоязичництва  пов’язані з іменем проф. Володимира Шаяна та його течії «Рідна Віра». Зацікавлення релігією виникло у В. Шаяна ще в часи його навчання в Львівському університеті. До ідеї відродження язичництва підштовхнули його студії індуїзму, а також давніх релігій — ведизму, брахманізму та зороастризму. Він помітив велику тотожність у світосприйнятті давніх арію та сучасних йому українців. Опинившись після Другої світової війни на еміграції, Володимир Шаян почав творити свою релігійну систему, водночас проводячи велику наукову та суспільну працю. Після смерті В. Шаяна його учні у 1987 р. опублікували його дослідження з язичництва — «Віра Предків Наших». Перші спроби оформити новий рух мали місце ще у 1930—1940-і pp. Так, 1943 p., ним було створено перший « Орден Лицарів Бога Сонця». Але він не проіснував довго, бо вже в 1945 р. В. Шаян створив «Орден Бога Сонця» і висвятив 12 нових членів, який теж занепав через 3 роки. Тож перша громада Української Рідної Віри з’явилась у 1981 р. у канадському місті Гамільтон. їй вдалось налагодити видання журналу «Українське Відродження», видрукувати цілий ряд праць ідейних лідерів Рідної Віри. Така робота не залишилась безрезультатною, оформилась громада сповідників в далекій Австралії [7, 675].

У 1993 р. у Києві була зареєстрована рідновірська громада, члени якої визнали себе послідовниками В. Шаяна. Ця громада нині має назву Громада українських язичників «Православ’я», яку очолює волхви ня Зореслава (Галина Лозко). її ж зусиллями в травні 2001 р. було зареєстровано Об ’єднання Рідновірів України, як релігійний центр громад Української Рідної Віри (яких налічується лише 5, в Харкові, Чернігівській та Київській областях).

Паралельно до Української  Рідної Віри йшов процес самоорганізації  ще однієї течії рід новірства  — Рідної Української Віри. Він розпочався 1994 р. коли кілька вінницьких громад вирішили створити Собор Рідної Віри, але їм було відмовлено в реєстрації. Та справа не стояла на місці, і в жовтні 2000 р. одинадцятьма рідновірськими громадами було створено, а наприкінці грудня зареєстровано, Собор Рідної Української Віри, як всеукраїнське об’єднання громад рідновірів. Головою духовного правління Собору РУВ Орієм Безверхим велась та ведеться активна проповідницька діяльність, зокрема: публікація статей, участь у наукових конференціях, видання рідно-вірської обрядової та світоглядної літератури, наприклад праці: «Рідна Віра», «Волховник рідновіра» тощо. Послідовники цього напряму вважають, що В. Шаян, Л. Силенко та інші багато зробили для розбудови основ Рідної Віри, але не змогли її повністю осягнути і відродити. Собор узяв собі за мету з’єднати воєдино їхнє вчення. Вірні Собору Рідної Віри вважають, що Поділля — це особлива територія, тому що саме тут збереглось багато пам’яток дохристиянської культури. Серед усіх неоязичницьких культів «Собор Рідної Віри» відрізняється толерантністю до іншихтечій рідновірства [19, 9].

15 червня 2003 р. на священній  для усіх рідновірів горі Богит  було урочисто проголошено про  відродження споконвічної релігії  українці в-русичів, яку названо  було Рідною Православною Вірою.  На сьогоднішній день існує  10 громад Рідної Православної  Віри, що об’єднують рідновірів  Поділля, Київщини, Черкащини, Приазов’я,  Закарпаття та Запоріжжя. Конфесію  очолює, з титулом — Його Світлість  Верховний Волхв Рідної Православної  Віри, Володимир Куровський [6, 607].

Рідновірство сприймає насамперед частина національно орієнтованої інтелігенції, котра вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає  як домінанту відродження українства. Перетворення рідновірсь-ких течій  на масове релігійне явище є поки що проблематичним. Неоязичництво (рідновіровство) в Україні представлено багатьма течіями («Рідна Віра», РУНВіра, «Ладовіра», «Ягновіра», орантійці тощо).

РУНВіра (Рідна українська національна віра) — одна з форм сучасної релігійності українців. Засновник  РУН Віри — Лев Силенко (народився 1923 р.), українець, емігрував до Америки. Він вважається посланим від самого Бога учителем і пророком, який, реформуючи політеїстичну дохристиянську віру, запропонував нову монотеїстичну систему  поглядів на світ. Українці, як і інші народи, згідно з цим вченням, мають  своє розуміння Бога, явленого їм під  ім'ям Дажбога. Це дає можливість поновлювати  і вдосконалювати силу свого власного єства. Дажбог (Датель буття) — це свідомість світу, вічна енергія несвідомого  й свідомого буття, свята правда. Основні положення РУНВіри викладено  в «святому писанні» течії — «Мага Вірі» й катехізисі «Повчання. Пісні. Молитви». Основна культова споруда РУНВіри — собор святої Матері України — стоїть поблизу Нью-Йорка в Спрінг Глені (США). Рунвісти не визнають зображення Дажбога, оскільки він — Святий Дух, Воля, Правда, Любов, Милосердя. В РУНВірі є обряди вінчання, освячення дитини, поховання, свої специфічні молитви і свята. Громади (станиці) рунвістів є в Америці, Канаді, Австралії, Англії та в ін. країнах, де проживають українці. Послідовники РУНВіри в Україні об'єднані в 42 громадах [20, 11].

Собор рідної віри — одна з течій українського язичництва, що виникла 1994 р. на Вінничині. Послідовники Собору вважають своїми ідейними попередниками  В. Шаяна, М. Шкавритка, Л.Силенка, С.Кокряцького, кожний з яких зробив помітний внесок у творення основ «Рідної віри», але не зміг повністю здійснити неосяжність історичного завдання з її відродження. їхні праці, взаємодоповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне вчення, поєднати і поширити яке покликаний Собор рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля є серцем України, оскільки саме тут найдовше, аж до 1620 р., Болохівські князі боронили рідну віру. На березі річки Бог (Буг) була головна святиня скіфів — Ексамній (Божа дорога). На Поділлі віднайдено збруцького Святовита, найдавніший символ Дажбога — Тризуб. Послідовники цієї течії відзначаються толерантністю щодо інших рідновіров-ських громад.

Ладовіра — неоязичницька  течія, ідейно оформлена в публікаціях  О.Шокала та Ю. Шилова, зокрема в журналі  «Український Світ» (видається з 1992 р.). В основі ладовірського вчення лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Організаційно л а довіри не об'єднані, частина з них — незалежні, інша — відвідують яку-небудь неоязичницьку громаду [7, 711].

Слід докладніше розповісти про засновників данної течії  в релігії. Автор ідеї відродження дохристиянської віри та засновник першої неоязичницької організації в Україні – «Ордену Лицарів Бога Сонця» – Володимир Шаян народився 2 серпня 1908 р. у Львові. У Львівському університеті займався вивченням філософії та філології, досліджував східні релігії, проводячи паралелі між ними та давньоукраїнськими віруваннями. З 1934 р. почав відродження останніх.

До початку Другої світової війни В. Шаян працював на посаді асистента кафедри орієнталістики Львівського університету. У 1944 р. був

змушений емігрувати. Перебував в таборах переміщених осіб у Німеччині. В Авґсбурзі ним був створений другий загін лицарів «Ордену Бога Сонця». Серед них був і Леонід (Лев) Силенко. Пізніше, через складні стосунки з Шаяном, Силенко заперечував свою участь в «Ордені».

У 1948 р. В.Шаян виїхав до Англії, де здобув ступінь професора.

Працював директором Лондонської  бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка при Союзі  Українців Британії (СУБ), займав різні  посади в Управі СУБ, був членом Європейської УВАН (Української Вільної Академії Наук), а з 1969 р. – її Президентом. В.Шаян був Головою Орієнталістів  та Спіл  ки Вільних Журналістів, заступником голови Британської  Ліги Свободи і ПЕН (Поетів, Есеїстів, Новелістів). Разом з «лицарем» Богданом Війтенком провів антимосковські мітинги протесту: «Я обвинувачую Сталіна», «Я не можу вернутися» [5, 483].

Поряд з цим професор, спираючись на «Велесову Книгу», розробляє теорію «українського генотеїзму». У 1972 р. в Торонто було створено Інститут ім. В.Шаяна, що займався вивченням й популяризацією його праць.

В. Шаян помер у 1974 р. В 1987 р. його основні твори були видані однодумцями в збірнику «Віра Предків Наших». Тут представлені статті «Біблія як ідеологія», «Найвище Світло», «Найвища Святість», «Про Перуна Знання Таємне», «Богиня Світання», «Священний Героїзм», «Прапор України», «Тризуб». В них автор аналізує «Велесову Книгу», творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, дохристиянські українські вірування. У творі «Проблема української віри» зазначає негативні наслідки християнізації для традиційної культури Русі – України, важливість власної прадавньої духовності народну й підсумовує: «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри як виразу її відчування Бога».

В цих творах В. Шаян, аналізуючи «Велесову Книгу», сформував концепцію «українського генотеїзму» – вчення про єдиного, але багатопроявного Бога, стверджуючи, що саме такого світогляду дотримувалися давньоруські язичники. Ця теорія була підхоплена багатьма рідновірськими організаціями в Україні, тому збірник «Віра предків наших» є важливим джерелом до вивчення процесу формування нео-язичницького віровчення [19, 232].

Другий засновник українського неоязичницького руху, Лев Силенко, народився 27 вересня 1921 р. Враховуючи нинішню сакралізацію його особи сповідниками РУНВіри, біографічні дані Силенка теж значною мірою міфологізуються. Безперечно, до цього доклав руку й сам «пророк». Відомо, що у 1938 р. він вступив до Кременчуцького бібліотечного технікуму, де очолив культурний відділ студентського комітету, писав вірші до місцевої преси. У 1940 р. працював робітником у Москві, потім призваний до армії. Під час війни потрапив у полон, але звідки втік. Емігрував на Захід. Перебував у таборах, де по  знайомився з В.Шаяном. У 1953 р. Силенко переїхав до Канади. З 1964 р. ним видається часопис «Рідна Віра», а в 1966 р. у Чикаго була створена перша громада заснованої Силенком Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Його центральним твором є «Мага Віра», що стала основною священною книгою для сповідників РУНВіри. Видана в діаспорі у 1979 р., вона вміщує в собі основні вірознавчі положення цієї релігійної організації. В ній Силенком на базі уявлень про дохристиянські вірування Русі розроблена штучна монотеїстична релігія, заснована на поклонінні «єдиносущному Господу Дажбогу» й переконанні автора, що саме до такого богорозуміння прийшли б українці, якби язичницька традиція не була штучно перерваною. Себе ж Л. Силенко оголосив пророком, з чого почалася наростаюча сакралізація його особи. Етнічними предками українців засновник РУНВіри проголосив трипільців (оріян), кімерійців, скіфів, сарматів та антів. В 1991 р. у Нью-Йорку Силенком видана книга «РУНВіра. Священна Книга Обрядів: Требник», де викладені основи обрядової системи його релігійного об’єднання [5, 485].