Язичницькі традиції в культурі українського народу

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні  свят, при надзвичайних подіях –  виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо – на честь  того чи іншого божества. За уривчастими  фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх  рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з’їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і  птицю. Іноді приносили й криваві  людські жертви. Розповідь про  одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам «Повість минулих літ». Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено [1, 238].

Більша частина безкровних жертвоприношень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати  трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз  на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою  «культурною програмою», зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування  був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального  підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді  зібраних наїдків та напоїв споживалися  самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов’янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м’яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році [10, 67].

Різновидом слов’янського  язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ. За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов’яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової «хатинки на курячих ніжках» більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів  зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім  свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: «І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили декілька грудних немовлят і півнів, топлячи їх у водах Істра (Дунаю)» [29,  273].

Завершувалася поховальна церемонія  тризною, відомою у праслов’янського населення України ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом [8, 469].

Отже, на основі опрацьованих джерел можна зробити висновок, що основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи. Слов’яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко — вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги. Природні культи давніх слов’ян можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерією світу. Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл). Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї.

Давні слов’яни вірили в  те, що в лісах живуть лісовики (полісуни), а в полі — польовики. Культ  злих сил — явище звичайне для  будь-якої релігії. У язичництві давніх слов’ян, судячи з усього, цей культ  набув досить своєрідного відтінку. Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх і безпорадність людини перед силами природи, а з другого боку —власну людську недосконалість, тому що дозволяла приписувати цим силам усі невдачі і проблеми, що переслідували людину.

Слов’янський язичницький  культ предків в основних своїх  рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і  тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього  культу — ідея безперервного зв’язку  померлих зі своїм родовим колективом. Як один із проявів культу предків, безперечно, можна розглядати віру в домовика (давньослов’янського «чура» - пращура, звідки і походить відомий вислів «Чур мене»). За народними повір’ями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку.

В різноманітних формах індивідуального  і колективного культу здійснювалося  і вшановування язичеських богів. Досить часто колективні ритуали відбувалися  просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських часів знали і тип  закритого святилища — капища (можливо, від «кап» — ідол, бовван, кумир). Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч.

1.3. Демонологічні уявлення.

Перші відомості про демонологічні повір'я й звичаї подають київські книжники і зовсім особливий фольклорний феномен — українська міфологічна новела, яка спільно з казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демонологічних персонажів. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу [1, 314].

Демонічний світ розділено  на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів — нечистої сили. Найбільша за чисельністю група  — чорти, назва походить від давньої  назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала у це слово  нове значення, приписавши волхвам  спілкування з нечистими. Подібна  доля й у слова «біс» — назви знахаря, лікаря-шамана, який магічними рухами виганяв злих духів з тіла людини, звідси і «біситись», «біснуватись» та ін. Змішання тотемістичних, язичницьких і християнських вірувань створили дивовижний світ, населений фантастичними істотами [21,76].

Так, наприклад, існує різниця  між самими чортами, а також між  чортом і бісом. За народними уявленнями, чорт — чорний, а біс — рябенький.

Чорти та біси різняться  між собою мастю, в той ж  час чіткої межі між ними у народних повір'ях не існує. І чорт і біс, як правило, людиноподібна істота з  ріжками, хвостом, копитцями і рильцем, але цю подобу вони легко міняють  на образи вродливих парубків, коней  тощо. Можна навести синоніми, які найчастіше зустрічаються у народних переказах про чорта. Це ідоляка, злидень, кадук, куцан, шатан, хамінок, враг, облуд, бузиновий цар та деякі інші. У чортів та бісів існує своя класифікація, а також розподіляються місця їхньої діяльності. Чорти бувають польові, лісові, болотяні, водяні, очеретяні й ті, що живуть у пеклі. Найвищими у цій класифікації є Сатанаїл — бісівський цар, Пек — володар пекла та Диявол, або Гаспид — цар чортів. Помітно, як переплелись в українській демонології нашарування християнських та язичницьких уявлень про темні сили [8,521].

Один з персонажів демонологічних вірувань — упирі, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й людського вигляду. Їхнє основне заняття — висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир — червонопикий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, а й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Упирі — персонажі, які  стоять на межі між зооморфними й  антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демонологічного типу надприродного, зокрема уявленням про «нечистих» небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки — це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаруванням перевернуті на вовків. У даному разі це — знедолені істоти, в яких вкрадено людське ймення [6, 491].

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов'ян та літописних слов'ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, домовики, лісовики, берегині тощо. Уявлення про них пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів. Етнографи засвідчують: подекуди ще й тепер день Петра й Павла зветься проводами русалок, а на Київщині такі проводи справляли у перший петрівський понеділок. Русалки — душі молодих утоплениць, самовбивць, мертвонароджених. До русалок треба віднести й мавок — дівчаток, які померли нехрещеними.

Русалки — не анімістичні, а демонологічні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони — духи. У русалок майже нема зооморфних рис, хоча П. Куліш і наводить розповіді про «морських людей» — напівчоловіків-напівриб, які нагадують давньогрецьких сирен. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Та й живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. І все ж русалкам більше притаманні антропоморфні риси, вони мають вигляд дівчат з гарними обличчями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують та залоскочують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо. В образах русалок виявляються як традиційні язичницькі вірування, так і християнські, а також іншоетнічні впливи [27, 343].

Мабуть, не менше поширеними були й повір'я про відьом. Відьми виступають свого роду посередниками між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від давньоруського «ВЪдь» — знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Археологічні дані свідчать, що, ймовірно, це могло бути заклинання дощу. До речі, і в народних розповідях про відьом особливо наголошується на їхньому вмінні «красти» дощі.

Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які такими народились, повинен бути хвостик, на кшталт чортячого, а вчені  відьми нічим не відрізняються від  звичайних жінок. За повір'ям, відьмою  дівчинка може народитися, якщо на матір  було наслано закляття або якщо та необережно проковтнула вуглинку, готуючи перед Різдвом вечерю. Якщо ж у сім'ї народжувалось сім дочок підряд — одна з них природжена відьма. Така дівчина чаклувала інтуїтивно, бо знання їй давались від народження, на відміну від відьми вченої, яку готує до відьомства чорт або старші відьми. За повір'ям, вченою відьмою можна було стати, якщо в ніч на Юрія піти на коров'ячий брід і набрати в рот води зі сліду корівки, покропити цією водою хреста, зняти із себе одяг і, розіславши його на хресті, вилізати на нього. Після цих дій жінка ставала відьмою, щоправда найнижчого розряду, такою, що тільки і вміла відбирати молоко у корів. Відьми вищих рангів могли накликати на людей хвороби, збирати у себе різних гадів, давати їм доручення затримувати дощі, викликаючи посуху, а також уміли приймати подобу різних птахів і тварин або й людську іншого віку чи статі. Відьми найвищої кваліфікації вміли робити все. В ніч на Івана Купала відьми злітались на шабаш, найчастіше на Лису гору до Києва, для польоту використовуючи кочергу, мітлу або ступу. Перед такою подорожжю натирались маззю, яка виготовлялась з магічними замовляннями із різного зілля, глини, викопаної під порогом, жаб'ячих лапок, зміїних голів тощо. Шабашем керує відьмак, він може мати різні подоби, але найчастіше — ведмедя з рогами, риб'ячими плавниками, дзьобом тощо. На своїх ігрищах відьми та інша нечиста сила влаштовують дикі оргії, пародіюючи церковні свята, молодіжні забави, б'ються дерев'яними мечами, одне слово, знущаються з роду людського та віри православної [10, 80].