Шпаргалка з "Культурології"

і стриманий декор. Форми  предметів спрощуються, лінії випрямляються, стає обов’язковою симетрія.

Класицизм  на  українських  землях.  Розглядаючи  українську архітектуру XVIII — першої половини XIX ст., слід урахувати, що українські  землі  були  історично  роз’єднані  й  перебували  в  складі Росії, Австрії та Польщі (до її поділів 1772, 1793, 1795 років). Неоднакові умови економічного й культурного життя українського народу,  що  склалися  на  різних  територіях  під  впливом  конкретних соціальних  та  історичних  обставин,  позначилися  й  на  характері архітектурних шкіл. Активне впровадження класицизму на українських землях здійснювалося через три великих центри: Петербург, Варшаву,  Відень.  Варшавський  вплив  простежується  у  палацовій архітектурі  Волині  та  Поділля.  Незважаючи  на  значну  кількість італійських  зодчих,  котрі  працювали  у  Польщі,  насамперед  у  її столиці Варшаві, будівництво у польських землях в другій половині XVIII століття було орієнтовано на архітектуру Франції та Англії. Віденський вплив простежується в архітектурі Галичини.Вплив  Петербурга  позначився  на  архітектурі Києва,  Лівобережжя,  Слобожанщини,  в  спорудженні  грандіозних  будівель і  палаців.  У  другій  половині  XVIII  ст.  класицизм став  домінуюстилем  всієї  Європи,  і  в  цьому  ж  столітті  класицизм  завоював  і  Російську  імперію,  ставши  одним  з  найбільш  поширених напрямів в архітектурі подальших часів. У цьому стилі побудовано багато будівель Санкт-Петербурга, Москви, а також більшість поміщицьких маєтків. Для дотримання ортодоксальної доктрини класицизму,  вивчення  античного  спадку  та  його  використання в  Російській  імперії  були  засновані художні академії,  де  функціонували школи з підготовки кадрів. Так, відкрита в 1757 році Петербурзька Академія мистецтв виховала багатьох архітекторів та художників, які зіграли значну роль в забудові українських міст. Російська держава виступала не тільки як вихователь кадрів, але і як основний будівельний замовник, вона намагалася розповсюдити ідеологічний вплив на всю галузь архітектурної діяльності. Ще  в  1762  році  заснували  «Комісію  забудови  Санкт-Петербурга та Москви», де до кінця століття були вироблені принципи теорії та практики планування та забудови всіх міст Російської імперії. У  зв’язку  з  відсутністю  в  провінції  та  новостворених містах  Російської  імперії  достатньої  кількості  кваліфікованих  спеціалістів та намагання надати містам цілісного стильового вигляду почали

впроваджувати типові «взірцеві» проекти.Особливість  архітектурного  класицизму  Російської  імперії  — небачений  масштаб  організованого  державного  будівництва  міст, «внаслідок визволення від турецького панування і заселення величезної території півдня України, виникали нові міста, села, резиденції вищих урядовців і поміщиків з палацами й парками, верфі, військові й торговельні порти на Чорноморському узбережжі. Помітно змінювався вигляд старих міст Лівобережної та Правобережної

України, де провадилося  перепланування адміністративних центрів, спорудження  нових  будівель  і  цілих  кварталів  за  затвердженими  планами» . Саме в цей час в Санкт-Петербурзі розробляються ре-

гулярні плани більше ніж 400 міст Російської імперії, формуються ансамблі  центрів  Слобожанщини  та  півдня  (Новоросії):  Полтави, Одеси, Миколаєва, Харкова, Єлисаветграда, Катеринослава, Києва,

Севастополя. Як зазначають дослідники, «якщо в галузі світського живопису і скульптури безумовним та найважливішим осередком всієї  Російської імперії з другої половини XVIII ст. стає Петербург,

то  архітектура  України  розвивається  надзвичайно  плідно  й  вступає в новий період, ознаменований утвердженням принципів класицизму.  На  півдні  України  закладаються  нові  міста:  1754  року  — Єлисаветград (нині Кіровоград), 1778 — Херсон, 1779 — Маріуполь, 1770  —  Олександрівськ  (нині  Запоріжжя),  1783  —  Катеринослав (нині Дніпропетровськ), 1784 — Миколаїв, 1794 — Одеса» 2 .

Норми  архітектурного  класицизму  були  зведені в сувору  систему,  і  це  дозволяло  точно  та  повною  мірою  засвоювати  стиль  за кресленнями  та  текстами  теоретичних  трактатів,  що  було  майже неможливою справою для бароко з його примхливою індивідуальністю.  Тому  класицизм  легко  розповсюдився  і  на  провінцію.  Розвиток  промисловості  та  зростання  міст  вивели  на  перший  план проблеми  містобудування  різного  типу  будівель,  потрібних  для високоорганізованого  міського  життя.  Адже  для  торгових  яток на  базарі  чи  в  торговельній  частині  міста,  чи  для  установ  міського  значення  (банки,  пошта,  будинок  губернатора)  жанр  мажорносвяткової  архітектури  бароко  був  недоречним.  А  художня  мова класицизму,  на  відміну  від  бароко,  була  універсальна.  Класицизм можна було використовувати і при спорудженні імпозантних палацових будівель, і для житла міських «обивателів». Тому дослідники принагідно зазначають, що «поряд з продовженням палацового та церковного  будівництва  виникла  необхідність  зведення  казенних та приватних споруд державного призначення. До них відносилися торгові будівлі: гостині двори, ринки, ярмаркові комплекси, контрактові будинки, лавки, різноманітні складські приміщення, а також унікальні будівлі загальнодержавного значення — біржі та банки… В  містах  стали  будувати  багато  казенних  адміністративних  будівель: так звані «присутственні місця», губернаторські будинки, лікарні, тюремні замки, казарми для військових гарнізонів».За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети.  Цивільні  споруди  зводилися з урахуваннями  їх  призначення  —  головною  метою  архітектора  стало  не  створення  зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення, тощо). Також «розвиток архітектури великою мірою зумовлюється  прогресом  будівельної  техніки.  В цей час поступово впроваджуються в будівництво металеві конструкції, встановлюються загальні стандарти на розміри цегли, поліпшується її якість» 2 . В XIX столітті складним було питання про типізацію приватних житлових будівель. Уряд не втручався в подробиці планування житлових будинків, але зобов’язував  їх  власників  будувати  фасади,  які  виходять  на  вулицю, за типовими проектами. Як зазначають дослідники, «розповсюдження в обов’язковому порядку типових проектів казенних споруд і  зразкових  фасадів  житлових  будівель  змінило  обличчя  багатьох українських міст, привело до певної єдності стилю забудови вулиць і площ. Було чимало зроблено для благоустрою й озеленення міст». Крім  того,  опрацьовувалися  генеральні  плани  реконструкції старих  міст,  містобудівні  плани  вирізняла  більша  раціональність. Тому  чіткість  задуму,  притаманна  спорудам  цієї  доби  класицизму, переноситься й на планування та забудову малоросійських міст, де з’являються прямі та широкі вулиці, прямокутні квартали і просто-рі площі, геометричний розподіл районів. Створення губернських і  повітових  адміністративних  центрів  передбачало  докорінну  ре-

конструкцію міст. Міський  центр переважно забудовувався адміністративними спорудами, а саме це були споруди губернського правління, Дворянського зібрання, лікарня, пошта, банки, театр, торгові

ряди. Розповсюдження в обов’язковому  порядку типових проектів казенних споруд і зразкових фасадів житлових будівель змінило обличчя багатьох українських міст, привело до певної єдності стилю

забудови  вулиць  і  площ.  Приватні  житлові  будинки  мали  уніфіковані фасади за «зразковими» проектами. Було чимало зроблено для благоустрою й озеленення міст; поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, навчальні заклади. Протягом першої половини XIX помітно змінювався вигляд старих  міст  Лівобережної  та  Правобережної  України,  де  прова-

дилося перепланування адміністративних центрів, спорудження нових будівель і цілих кварталів за затвердженими планами.З старих  українських  міст  найшвидше  змінила  своє  архітектурне  об-

личчя Полтава, яка з своїми вузькими кривими вулицями й звичайнісінькими дерев’яними хатами тоді мало була схожа на місто. У 1802 році стара Полтава стала губернським містом. У 1803 році

було  затверджено  план  її  реконструкції,  за  яким  намічали  подальший розвиток забудови. Тому, як принагідно зазначають дослідники, «в плані Полтава, розробленому в 1804 році, кругла за

формою головна площа  поєднувалась вісімкою радіальних вулиць з  основними  районами  міста...  Навколо  центральної  площі,  обмежуючи її, рівномірно розташовувалися однотипні суспільні будівлі. В композиції площі підкреслювався її центр, в якому стояла тріумфальна колона на честь Полтавської перемоги, яка, замикаючи перспективи вулиць, була основним орієнтиром міста» .На  півдні  України і в Криму у  другій  половині  XVIII  століття  за  розробленими  в  Санкт-Петербурзі  та  Москві  типовими

«взірцевими» планами  закладалися нові міста, які стали адміністративними  центрами  чи  значними  торговельними  та  військовими портами.  За  короткий  час  тут  виникли  такі  значні  міста,  як  Єли-

саветград  (1765  р.;  тепер  Кіровоград),  Херсон  (1778  р.),  Маріуполь (1779  р.),  Олександрівськ  (1783  р.;  тепер  Запоріжжя),  Севастополь (1784 р.), Катеринослав (1787 р.; тепер Дніпропетровськ), Миколаїв

(1789 р.), Одеса (1794 р.), Луганськ  (1795 р.). Як зазначають дослідники, «значним досягненням тогочасного містобудування були плани Миколаєва, Одеси, Сімферополя, Керчі та інших міст, виконані

з  урахуванням  природних  чинників,  створення  зелених  масивів, бульварів тощо» . Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший буди-

нок оперного театру. Виконаний  в античному стилі театр став однією з кращих оздоб Одеси. В цих містах значного поширення набули типи південного житла з внутрішнім затишним двором і галерейно-

го багатоповерхового  будинку також із замкненим двором, усередині якого часто ставили цистерни, щоб збиралася дощова вода.Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора.  За  його  проектами  споруджено  пам’ятник  на  честь  поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Наприкінці  XVIII  століття  після  першого,  другого  та  третього  поділів  Польщі  (в  1772,  1793  та  1795  році)  Правобережну Україну  було  возз’єднано  з  Росією.  Це  сприяло тіснішому економічному й культурному єднанню українських земель. Складними й суперечливими були шляхи розвитку тогочасної архітектури на Правобережжі.  Міста  Волині  і  Поділля  на  початку  XIX  століття в більшості своїй були приватною власністю польських магнатів, не входили в урядову програму реконструкції і тому мали досить непривабливий вигляд своїми вузенькими вулицями, хаотичною забудовою і занедбаністю благоустрою.Розвиток  архітектури  й  містобудування  на  території  Східної  Галичини,  Північної  Буковини  й  Закарпаття  відбувався  тоді в  зовсім  інших  умовах,  тут  значно  відчувався  вплив  польської, а з кінця XVIII століття — австрійської та угорської архітектури. Це  наочно  видно  у  плануванні  й  забудові  міста  Львова.  В  середині  XIX  ст.  архітектуру  Львова  доповнюють  громадські  споруди стилю  класицизм,  зокрема  Український  драматичний  театр  ім. М. Заньковецької (архітектор Л. Піхаль, І. Зальцман), Політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), Наукової бібліотеки по вул. В. Стефаника, так званий Оссолінеум (архітектор П. Побіле та Ю. Бем). У Галичині, на Закарпатті та Буковині архітектура розвивалася під впливом австрійської адміністрації.Класицизм  в  архітектурі  закінчився  в  60-х  роках  XIX  ст.  Але цей  рубіж  дуже  умовний,  бо  традиції  класицистичного  напряму, його здобутки в містобудуванні та в архітектурі окремих будівель справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна  система  планування  міста,  ансамблевий  принцип  забудови вулиць і площ, видатні палацово-паркові комплекси розкривають багатства  будівельної  і  художньої  культури  тих  часів  і  займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

10. Значення малоросійського дворянства для розвитку української культури.

Значення  російського  дворянства.  «Благородний»  стан  Російської імперії складав дуже малу частину населення Російської імперії — на його долю приходилось  лише 1,5 % всієї чисельності населення (що було набагато менше, аніж у західноєвропейських  країнах). Але важливою була не стільки  чисельність дворянства, скільки  участь  дворян  в  політичному,  культурному  та  економічному  житті  країни.  Дворянство  виникло  як служилий стан, зобов’язаний нести  військову та державну службу. І  хоча з кінця XVIII ст. державна чи військова  служба стала  не  обов’язковою,  а  добровільною,  для  дворян  «служба  продовжувала залишатися справою  честі та важливим фактором життя. Вона забезпечувала положення в благородному суспільстві, була можливістю отримання  нагород, пенсій та нових маєтків». Також дослідники принагідно стверджують, що «із уявлення про те, що для  дворянина  найбільш  притаманним  заняття  є  служба  офіцером, закономірно  походило й те, що кожний офіцер повинен  бути дворянином, оскільки вже за своєю  соціальною роллю він займає «дворянське  місце»  в  суспільстві.  Надання  дворянства  було  найбільш природною  нагородою за службу» .Таким  чином,  за  дворянством  закріплювалися  дві  соціальні ролі — роль слуги  держави та роль поміщика, який був  основним виробником зерна, льону, продуктів  харчування в імперії. Російське  дворянство  було  станом  землевласників,  і  лише  невелика частина  дворян  з  найвищих  прошарків  суспільства,  переважно з  багатих  і  родовитих  аристократичних  родів  чи  родів,  які  приходилися  династії  Романових  родичами,  могли  безпосередньо  впливати на внутрішню та зовнішню політику Російської імперії. Традиційно позиції дворянства були особливо сильними в армії та флоті, в державних  органах управління. В післяреформений  період дворяни були змушені шукати нетрадиційні для них форми та види служби — поступати на роботу в банки, ставати управляючими заводів. Як вже зазначалося вище, російське  дворянство було багатонаціональним,  але  дуже  небагаточисельним  освіченим  та  культурним  прошарком  населення  Російської  імперії,  з  якого  формувалась  політична,  адміністративна  та  військова  еліта  країни. Вища бюрократія протягом всього XIX ст. переважно складалася з  представників  спадкового  дворянства.  Так,  наприклад,  французький  письменник  XIX  ст.  Теофіль  Готьє  здійснив  подорож  в  Російську  імперію  (внаслідок  чого  і  з’явилася  його  знаменита  книга «Подорож в Росію»). В своїх  подорожніх нотатках він зазначав надзвичайно  високий рівень освіти тогочасних представників  митної служби, які перевіряли паспорти іноземців, що припливли на пароплаві  з Данцигу в Петербург. Судячи з опису Т. Готьє, він спілкувався, скоріш за все, з дворянином, яким перебував  на чиновницькій службі: «підпливши на човні, митні та поліцейські чиновники  в довгих рединготах, з російськими  картузами на головах, більшість  в орденах та медалях, піднялись  на палубу та дуже ввічливо зайнялись  виконання своїх службових обов’язків. Нам запропонували спуститися в  салон, щоб там отримати паспорти, які  при  відплитті  пароплаву  ми  здали  капітану.  Тут  були  англійці, німці, французи, греки, італійці, люди інших національностей. На мій превеликий подив, офіцер поліції, зовсім молода людина, звертався  до  кожного  пасажира  його  рідною  мовою  і  відповідав англійцю англійською, німцю німецькою і так далі, жодного разу не  переплутавши  національності…  Коли  настала  моя  черга,  від віддав мені паспорт і сказав з найчистішою паризькою вимовою: «Вас вже давно чекають в Санкт-Петербурзі» 1 .Протягом всього XVIII–XIX ст. дворянство займало провідне місце  в  управлінсько-бюрократичному  апараті  держави  та  складало кістяк офіцерського корпусу; в кінці ж XIX ст. на державній службі була зайнята чверть (25 %) всіх дворян, дворяни складали 90  %  офіцерського  корпусу  та  75  %  загальної  кількості  класних чиновників. Найбільш освіченою групою в Російській імперії було саме  чиновництво,  і  на  державну  службу  йшла  абсолютна  більшість  випускників  вузів.  Наприклад,  з  1114  випускників  Ніжинського ліцею 1826-1876 рр. 70 % були чиновниками, 10 % — офіцерами и не служили — 6,8 %. Це свідчить про високий освітній рівень  російського  чиновництва.  Дворянство  заохочувалося  до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися  на  вищі  державні  посади.  Отже,  загалом  дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві.Виключно  сильна  традиція  зв’язку  вищих  прошарків  російського суспільства з державною службою полягала в тому, що для дворянина ще і в першій половині XIX ст., майже 80–90 років піс-ля указу про «вольності дворянства», не служити хоча б деякий час на військовій чи державній службі вважалося непристойним. Штатська  служба  в  матеріальному  плані  дуже  часто  була  вигідніша за військову, але, незважаючи на матеріальні вигоди, в колі родовитого дворянства, як і раніше, вважалося гарним тоном демонструвати  презирство  до  громадянських  чинів.  Тому,  як  правило,  молоді  дворяни  починали  свою  службу  в  армії  офіцерами, а вже потім переходили на державну службу. Або в іншому випадку, отримавши вищу освіту в університеті, дворяни зразу поступали на державну службу, але вже не з нижчих чинів. В середині XIX ст. з чиновників 1–5-го класу (це найвищі класи) потомствені дворяни складали близько 76–79 %, а серед чиновників середньо го та нижчого класів — всього 20 %.