Шпаргалка з "Культурології"

здійснив  реформатор  українського  барокового  театру  Феофан

Прокопович,  автор  підручника  «Пиїтика».  Таким  чином,  україн-

ський  театр  козацько-гетьманської  доби,  що  синтезував  поетич-

не слово, акторську гру, декоративний живопис, музику і танець,

став яскравим утіленням  стилю бароко, а українські діячі, зокре-

ма вихованці Києво-Могилянської академії, сприяли поширенню 

вітчизняних  мистецьких  традицій  за  межами  батьківщини.  Мо-

дель шкільного театру Київської академії, до речі, була запозичена

Слов’яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою

православною школою у  Сербії. Окрім того, тогочасний шкільний

театр  був  центром  перетину  міжслов’янських  зв’язків,  оскільки

«на  собі  він  випробував  вплив  польської  культури,  під  її  впли-

вом  формувався.  Багато  сюжетів  польського  театру  переселили-

ся на українську сцену, від  польських майстрів було успадковано 

мистецтво  прямої  побудови  драматичного  сюжету,  алфавіт  емб-

лем і алегорій. Сам же український театр зіграв вирішальну роль

у становленні московського шкільного театру» 2 .

Український шкільний театр  можна вважати зародком профе-

сійного  театру.  Однак  у  своїй  основі  український  театр  не  набув 

строгості  та  героїки  класицизму,  а  залишався  ефектним  бароко-

вим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.

З 1750-х років на українських  землях з’являються театральні колек-

тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний

театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії 

та комічні опери російською, італійською та французькою мовами.

З цього ж приблизно  часу в Україні з’являється російський і поль-

ський  класицистичний  театр.  Ряд  аматорських  груп  виступали 

в  Єлизаветграді  (теперішній  Кіровоград),  Кременчуці,  Харкові,  а 

в останні десятиліття  виникли справжні професійні трупи. Таким 

чином,  як  принагідно  зазначають  дослідники,  «барокова  драма-

тургія вже назавжди залишилась перлиною українського красного

письменства,  об’ємно  відтворивши  те,  як  були  реалізовані  у  за-

гальноєвропейському  мистецькому  дусі  національні  особливості 

українського  естетичного  світогляду,  які  і  дозволили  йому  стати 

настільки неповторним явищем духовної культури» 1 .

Народний  театр  вертеп.  Зберегли  український  театр,  роз-

винули  його  в  напрямі  світської  сатиричної  комедії  вертепні  ви-

стави, що з’явилися в  Україні в першій половині XVII ст. і поєд-

нали в собі релігійну  драму, світську гру та елементи усної  народ-

нопоетичної  творчості.  Найцікавішими  у  вертепній  драмі  були

сцени з народного життя  зі співами й танцями. Вертепні вистави 2 

з’явилися  на  Україні  в  першій  половині  XVII  століття,  кінець  їх-

нього  побутування  припадає  десь  на  середину  XIX  століття.  По-

чатком  вертепу  слід  вважати  різдвяну  драму  маріонеток,  котра 

перейшла в XVII столітті з Західної Європи в Польщу. Саме в цей

же час вертеп з’являється  і на Правобережній Україні, яка  входила 

до складу Речі Посполитої.

Український  вертеп  виник,  як  і  інші  подібні  різдвяні  п’єси,

в  церковно-шкільному  середовищі  і  незабаром  став  надбанням 

школярів, які розвозили  його по дворах і одержували за вистави 

грішми  чи  натурою.  Першими  складачами  та  виконавцями  вер-

тепних  драм  були  студенти,  дяки,  учні  церковно-приходських 

дячківських   шкіл,   письменні   прихожани.   Мандрівні   бурсаки 

розносили  вертеп  по  містах  і  містечках,  знайомлячи  з  ним  на-

родні маси. Отже, середовищем, в якому народилася, виросла та

розповсюдилася вертепна драма, можна вважати українське сту-

дентство, головним чином  київських «спудеїв» (студентів  Києво-

Могилянської Академії, духовних училищ тощо).

Школярів, які ходили з  вертепом, у народі називали мандро-

ваними дяками (див. докладніше відповідний розділ підручника),

спудеями, бурсаками, бакалярами, пиворізами, миркачами, комеді-

антами.  Як  відомо,  спеціальних  коштів  на  утримання  студентів 

Київська  академія  не  мала.  І  тому  київські  школярі  та  студенти

змушені були самі знаходити  собі засоби для щоденного існуван-

ня, для одягу та книжок. Одним із таких засобів були вистави  вер-

тепу. Побутувало навіть слово  «вертепство», тобто «промисел від 

вистав вертепу», який давав  можливість мати їжу та деякі гроші 

на  прожиття.  Вертепна  драма  на  Україні  спочатку  виконувалася

учнями шкіл, а за ними і благочестивими людьми з мирян. Збли-

ження з народом виявилося  в цьому випадку ще кориснішим за

своїми наслідками. Як зазначають дослідники, «до різдвяних свят

студенти,  особливо  бурсаки,  готували  спеціальні  вірші-орації,

«звізду», вертеп тощо. Вони ходили гуртом, охоче зливалися з  місь-

кою та сільською «не школярською» молоддю, за що отримували

подаяння  грішми,  хлібом,  калачами,  ковбасами,  іншою  стравою;

іноді їх пригощали горілкою» 1 .

Вертеп  —  це  «старовинний  український  пересувний  театр 

(відомий  з  XVII  ст.),  де  ставили релігійні і світські  (переважно

жартівливі  та  іронічні)  п’єси;  світська  частина  вистави  поклала 

початок  українській  комедії  XIX  ст.» 2 .  Також дослідники  зазна-

чають, що «вертепна вистава  розігрувалася у гарно оздобленому 

з  дерева  або  картону  двоповерховому  будиночку  (скриньці,  ко-

робці)  розміром  1,5  на  1,5  на  0,5  або  менше.  Ляльки  виготовля-

ли з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку,

професії, національної та соціальної належності персонажа. Під-

лога  вертепного  короба  була  вистелена  хутром,  щоб  не  було  ви-

дно щілин, по яких виконавець водив ляльок, тримаючи їх за дріт.

Схований за задньою стінкою  короба, вертепник говорив за дійо-

вих осіб різними голосами, помічники за сценою грали на музич-

них інструментах, виконували дуети, хори тощо. Дотепні, обдаро-

вані вертепники були своєрідними  творцями й пропагандистами 

народного мистецтва» 1 . Вистави  показували на ярмарках, міських 

площах, по хатах селян  і міщан.

Вертепна  вистава  виразно  поділялася  на  дві  частини:  релі-

гійну  і  світську  (трагічну  і  комічну):  перша  —  це  властиво  різд-

вяна  драма,  друга  частина  —  це  механічно  прив’язана  до  неї 

сатирично-побутова інтермедія. Тому ці частини розділялися — 

на  верхньому  поверсі  йшли  п’єси  на  біблійні  сюжети,  на  ниж-

ньому  —  світські  або  народно-побутові.  Події  вертепної  драми 

відділялися одна від одної  співами — найчастіше виконувались

молитви, канти, псалми. Як зазначають дослідники, «складалась 

вистава  також  з  двох  частин.  У  першій  на  верхньому  поверсі 

скриньки  розігрувалася  традиційна  різдвяна  драма:  у  13–17  ко-

ротеньких явах розгортався  євангельський сюжет про народжен-

ня Ісуса Христа, про  поклоніння йому пастухів і царів  — волхвів,

про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть

стинала йому косою голову. Вертепна вистава мала яскраво вира-

жений  український  колорит.  Пастухи  були  в  сіряках,  із  сопілка-

ми, по-народному віталися тощо» 2 . За злодійство Ірод поплатив-

ся життям; Смерть відрубає йому голову, а чорти волочать його

труп в пекло. Після  загибелі Ірода — з піснями, танцями, віталь-

ними віршами з’являються  на сцені один за одним всі персонажі 

театральної інтермедії.

Друга частина вертепу, що виконувалася на нижньому повер-

з попередньою дією, і  мала суто світський характер, адже «друга

(«народна»)  змінюється  залежно  від  місцевих  умов,  історичного 

періоду,  здібностей  самого  вертепника» 1 .  Найпопулярнішими  се-

ред цих персонажів були: Запорожець, Москаль (він же Солдат),

Циган, Дід, Баба, Дяк, Шинкар (він же Жид), жебрак Савочка. До

того  ж  варто  зауважити,  що  число  задіяних  ляльок  у  вертепній 

драмі  доходило  до  40.  Різноманітний  склад  цих  персонажів  по-

своєму відтворював структуру  тогочасного українського суспіль-

ства,  його  звичаї,  симпатії  та  антипатії.  Як  зазначають  дослідни-

ки,  «це  була  справжня  мелодрама  із  життя  українського  народу.

В початкових явах іще відчувався зв’язок із першою частиною, бо

тут йшлось про Різдво Христа, а дід і баба та солдат і «красавиця» 

Дар’я Іванівна розвеселялися  тільки тому, що не стало Ірода. Далі

розгортались дійства  з народним віршуванням, піснями, уривка-

ми з народних творів. Основна маса персонажів розмовляла укра-

їнською народною мовою, солдати  — переважно російською, мова

циган була пересипана «циганськими»  словами тощо» 2 .

Основна  маса  персонажів  були  вдягнені  в  народний  одяг,

вони  розмовляли  соковитою  народною  мовою,  змагалися  в  до-

тепах,  співали,  танцювали,  тут  звучали  народні  пісні,  приказки,

прислів’я,  фразеологізми.  Все  це  створювало  повчальне  і  веселе

видовище,  типізоване  за  законами  поетики  народної  творчості.

Окрім  того,  «дотепна  динамічна  дія,  комічні  ситуації,  колоритні 

образи створювали веселе народне видовище. У вертепі яскраво 

проявилися  народні  симпатії  та  антипатії.  Висміювався  бундюч-

ний шляхтич, здирник-шинкар, уніатський піп, а переможцем ви-

ходив козак-сіромаха. На вертепну драму великий вплив справи-

ли фольклорні твори —  в ній широко використовувалися  народні 

пісні, прислів’я і приказки, замовляння, народне образне слово» 3 .

.Вертепна  драма  була  улюбленим  народним  видовищем   на 

Україні, і український  вертеп — це явище безперечно самобутнє,

національне. Але в той  же час варто вказати на факт спорідненос-

ті з російським народним театром «петрушкою», білоруським  те-

атром «батлейкою» (від назви  міста Віфлеєм — Бетлехем, де наро-

дився Ісус Христос), та польським  народним театром «шопкою».

Побутування вертепу мало непересічні наслідки для розвитку те-

атру на українських землях. Світська частина вертепної драми (те,

що відбувалося в нижчій частині двоповерхового вертепу) —  це

одне  з  джерел,  з  якого  почалася  реалістична  українська  комедія 

XIX століття.

8. Феномен української традиції студентського мандрування: «мандровані дяки».

 Надзвичайно  цікавим   явищем  в  історії  українського  шкіль-

ництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або

«мандровані»  дяки.  Вони  також  називалися  «школярами»,  «бака-

лярами» (бакалаврами), «спудеями» (тобто студентами, від латин-

ського слова studere — вчитися), «миркачами» (від першого слова

вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир  вам), і на-

віть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв).

Як  зазначають  дослідники,  «в  дослідженнях  та  художніх  творах