Шпаргалка з "Культурології"

та суворої дисципліни і упевнившись, що їм не подолати мудрощів

науки («к наученію непонятный»  або «в учениях безнадежен», — 

говорили  про  них  наставники),  осідали  дяками  при  церкві  чи

писарями  на  селі.  Інші,  уподобавши  мандрівний  спосіб  життя,

вважали за краще перебиватися будь-якою випадковою роботою,

ніж марнувати молоді роки «на латину». Деякі добиралися аж до

Запорозької Січі і тут  ставали в пригоді своїми знаннями або вза-

галі міняли перо на шаблю» 2 . Переходячи з місця на місце, «бака-

ляри» шукали не тільки заробітку, а й нових вражень, знайомств,

а  часом  і  пригод,  адже  «спонукали  до  мандрів  звичайного  укра-

їнського  «молодика»  потяг  до  знань  і  бажання  побачити  світ» 3 .

На знаменитій картині  видатного художника Іллі Репіна «Козаки 

пишуть листа турецькому султану» в ролі писаря виступає саме

такий колишній спудей, одягнений  в темний «дяківський» сурдут,

неспокійна доля якого  занесла на Запорізьку Січ.

Дяківські  школи.  Основними  видами  діяльності  мандрова-

них  дяків  було  викладання  в  парафіяльних  сільських  та  містеч-

кових школах; також вони часто працювали вчителями в  маєтках 

поміщиків.  Нижчою  ланкою  системи  освіти  на  українських  зем-

лях  у  другій  половині  XVII–XVIII  ст.  продовжували  залишатися

традиційні  парафіяльні,  або  дяківські,  школи,  які  існували  при 

церковному приході й  утримувалися коштом громади чи церков-

них братств. На думку дослідників, «головним притулком студен-

тів були передусім провінційні  школи, в яких одні назавжди зупи-

нялися, інші через певний час йшли далі, аж поки не знаходили 

«теплого» місця. Такі мандри з однієї школи в іншу були звичним 

явищем у всій Європі» 1 .

Ці  дяківські  школи  за  змістом  навчання  та  формою  залиша-

лися  майже  незмінними  протягом  століть  і  були  характерними

для  всіх  українських  земель.  Учителями  цих  шкіл  були  в  одних 

випадках  учні  братських  шкіл  (до  початку  XVIII  ст.)  або Києво-

Могилянської Академії, колегіумів або семінарій, які з тих чи ін-

ших  причин  не  могли  продовжувати  своє  навчання  (через  брак

коштів чи неуспішність). Важливо зауважити, що призначенням

на посаду дяка-вчителя  завжди займалася громада (сільська або 

парафіяльна). Так, в повісті  Т. Шевченка «Княгиня» цей несклад-

ний  процес  описується  наступним  чином:  «Совгирь-сліпий  (слі-

пим його звали за те, що він  був тільки кривооким, а не сліпим)

був  в  нашому  селі  дячком  —  не  те  щоб  стихарним,  справжнім 

дячком, а так собі, приблудою. Попередник його, Никифор Хмара,

теж був у нас нестихарним  дячком, тільки раз у титаря на меду за-

хворів вночі, а вранці й помер, Бог його знає від чого. А Совгирь-

сліпий случився тут же в титаря на банкеті, та, не довго  мудруючи,

в наступну ж неділю став на кліросі, проспівав обідню, прочитав

Апостола, та так прочитав, що громада й сам отець Касіян тільки

цмокнули. Ось так після  обідні громадою був проголошений слі-

пий Совгирь дячком і з  честю, як і належить його сану, введений

був у школу, яко в свою дідівщину. Великий чоловік громада!» 2

Батьки  віддавали  дітей  «в  науку»  після  досягнення  7–8  років,

навчання  розпочиналося  пізньої  осені.  В  обов’язки  дяка  входило 

навчання  дітей  «грамотці».  Основою  цього  викладання  було  ви-

вчення абетки, а також  вміння читати, писати, рахувати, знати  За-

кон Божий та співати церковні наспіви. У дяківських школах вчили 

читати церковнослов’янською мовою за Псалтирем та Часословом.

Навчання велося за давньою  і важкою для сприйняття учнями ме-

тодикою: склади утворювалися за першими літерами повних назв

церковнослов’янських  літер,  наприклад,  склад  «ва»  утворювався 

від літер «веді» та «аз». Ця наука давалася дітям важко, тому осно-

вною  формою  педагогічного  «заохочення»  лишалося  покарання.

Дотепно та влучно цей драматичний  для школяра процес навчання

«бакаляром» описується в  відомому сатиричному вірші, коли різки 

та биття школяра були частиною навчального процесу. Ці гуморис-

тичні орації і так звані  «вірші про школярську науку» дають  мож-

ливість подивитися на школу  зсередини, очима самого школяра:

Ой, як мене моя мама та дала до школи.

Ой, зазнав я бідний там  тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз –

А як же я не вимовив, він  по пиці раз, раз.

Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».

Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, –

А вже його жвава рука по чуприні їде.

Ой, як сказав учетверте: вимовляй — живіте!

Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.

І просився, і молився, а  ще більше злякався,

Бо таку задали хльосту, що світа зцурався… 1

Можна  зауважити,  що  навряд  чи  дяківські  школи  відіграли 

б таку роль у культурному  житті України, якби наука в них  обмежу-

валася лише навичками  читання та письма церковнослов’янською

мовою,  елементам  арифметики  та  співу.  На  цю  обставину  свого 

часу  вказував  дослідник  української  літератури  П.  Житецький.

Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він 

знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сен-

тенцій,  прислів’їв,  малюнків,  що  характеризувало  не  лише  есте-

тичні,  а  й  моральні  уподобання  шкільних  вчителів-дяків.  Щодо

мандрівних  дяків  П.  Г.  Житецький  зазначав:  «це  були  єдині  роз-

повсюджувачі шкільних знань, навиків і смаків у народі, який ди-

вився на них без жодної неприязні. Головне достоїнство  їх поляга-

ло у тому, що вони пристосовували важку шкільну премудрість до

розуміння народу, в свою чергу запозичуючи від нього  своєрідні 

особливості  думки  і  мови  його…  Ось  саме  в  цьому  середовищі

напівнародному і напівкнижному  підтримувалась звичка писати

вірші,  які  становили  раніше  необхідну  приналежність  шкільної

освіти не тільки в містах, але і в селах, задовольняючи  в той же час 

моральні й естетичні  потреби усіх верств українського народу» 1 .

Літературна  творчість  «мандрівних»  дяків.  Літературні 

твори, що вийшли з-під пера студентів-бакалярів, входять до кра-

щої частини української  літератури XVII–XVIII століття. Їх твор-

чість, а саме створення  бурлескно-гумористичної літератури, що

ознаменували появу низового бароко, відноситься до української 

сміхової культури ХVII–ХVIII ст. Це здебільшого гумористичні та

бурлескні  твори,  вірші-травестії,  пародії,  сатири,  гумористичні

діалоги, ліричні поезії.

Мандрівні дяки писали також  сатиричні вірші, пародії на цер-

ковні псалми та біблійні легенди (наприклад, «Синаксар виписан 

із  служби  дванадцяти  нетлінних  братів  Коропських  на  пам’ять 

пиворізам о ізобліченії  сивухи»), інтермедії, вертепні драми. Тво-

ри мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали 

основою  для  народження  нової  української  літератури,  зокрема 

творчості  Івана  Котляревського.  Він  написав  свою  знамениту 

«Енеїду», сатирична основа якої виходить з літературної творчості 

українського вченого  школярства.

Також ці спудеї розносили  по українських землях прочитані 

колись середньовічні  гумористичні оповідання та анекдоти, урив-

ки шкільних вистав і влаштовували вертепи. Це вони перелицьо-

вували  біблійні  сюжети  й  насичували  їх  такою  кількістю  реалій,

що  самий  сюжет  просто  губився  в  них.  Також  «бакаляри»  за  не-

величку  платню  декламували  уривки  шкільних  орацій,  прослав-

ляючи  Різдво  та  Великдень.  Джерелом  для  написання  цих  різд-

вяних та великодніх творів були перекази біблійних сюжетів. Як

зазначають  дослідники,  «поряд  з  виголошенням  поважних  різд-

вяних орацій чи не більшим  успіхом користувалися гумористич-

ні бурлескно-травестійні  й пародійні твори про бідацьке навчан-

ня школярів-бурсаків. У  таких віршах Бог, диявол, святі, ангели,

рай, пекло та інші святині  подано як звичайні явища, забарвлені

народно-побутовим  колоритом,  значною  мірою  добродушного

гумору, причому гумору саме українського. Наприклад, в одному

досить  популярному  різдвяному  вірші  йдеться  про  народження

Ісуса Христа. З цієї нагоди всі гарно нарядилися і веселяться, діди

й  баби  п’ють  пиво,  меди,  горілку;  хлопці  й  дівки  попід  хатами

«скурнечуть  колядки»,  мати-земля  «б’є  гоцака»,  ангели  плещуть 

у долоні на небі; старенький Бог диктує писареві архистратигові

Гавриїлу листа до праотця  Адама з повідомленням, що народився 

Ісус, який визволить з  пекла і його з Євою, яка колись «вирвала

кисличку» і «за один плод увесь народ у пекло втащила», Адам же

тоді «щось, кажуть, прокудив». У «фіналі» зазначалося, що сю ві-

ршу завжди читали і з  святом Рождеством всіх поздравляли» 1 .

Вірша на Різдво Христове

Христос родивсь, мир звеселивсь!

Сьогоднішніми часи

Для сих родин всяк христянин

Вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво-меди,

Горілку варену

Кухликом п’ють, з книшами  труть

Свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки

Бігають під хатки

І, як вовки, або свинки,

Скиргичуть колядки.

Пани, купці, славні кравці

Шинкарство, міщани

Об сім Різдві усі в  нові

Убрались в жупани.

Мати-земля уся гуля

І, взявшись у боки,

Пісні гука, б’є гопака

В підківки широкі.

На небесі янголи всі

Аж б’ють у долоні,

З радості б’ють, пісні  гудуть

Якимовій доні.

Старенький Біг на стіл ізліг

І сам собі дума:

«Празник душам. Тільки Адам

Із Євою рюма».

Важко здихнув, потім кликнув

Гаврила швиденько,

Да й приказав, щоб лист послав

Адамові хутенько.

Архістратиг метнувся вмиг –

Папір і чорнило,

Де треба взяв, да й  написав

Адаму так мило:

«Чесний Адам, що всім людям

Праотець зовешся,

Годі, не плач, от-от, як бач,

Із пекла спасешся.142 143

Бо вже на світ, як рожа-цвіт, –

Христос народився» 1

Велику  кількість  віршів  склали  мандрівні  поети  про  цікаве,

але почасти злиденне своє життя. Різні пригоди та події  трапля-

лися  з  дяками-студентами  на  їхньому  тернистому  шляху:  і  лихі,

і радісні, і навіть кумедні. Тому саме цим школярам та бакалярам 

належали  «своєрідні  утопічні  твори,  де  відображалась  мрія  про 

земний  рай:  там  гори  поросли  книшами,  зайці  печуть  пироги,

свиней  годують  мигдалем  із  золотих  корит;  там  течуть  річки  го-

рілки,  а  на  деревах  ростуть  ковбаси.  Цей  утопічний  світ  —  світ