Шпаргалка з "Культурології"

Пізнавальне, естетичне, виховнезначенняпоеми І. П. Котляревського «Енеїда».

Пізнавальнезначення «Енеїди». (Читаючи  поему «Енеїда», ми переносимосяуявою  в далекеісторичнеминулеУкраїни, дізнаємося про життя і побут, звичаї і  взаємини наших пращурів. Зісторінокпоемивіє духом козацькоївольниці. Автор  подає у творіопискозацькоговійська, згадуєгетьманів, перелічуєрізнівидизброї, вкладає в уста троянцівукраїнськікозацькіпісні.)

Вона викликаєхудожнє,естетичнезадоволенняцікавим  сюжетом, барвистоюмовою, чарівнимгумором. Твірздатенвикликати не просто сміх, а регітзахопленогодотепнимивисловамичитача. Розповідьписьменникалегка, події  і героїзображенічарівнимифарбами, а жартидотепні й тонкі.

В «Енеїді» вперше в художній літературі постало життя України, і вихід  поеми поклав основу творам Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя та багатьох інших письменників, які черпали натхнення з розкішної  природи і багатої звичаями, повір'ями, легендами історії України.

19. Рзвиток традицій українського театру: творча діяльність Кропивницького, Саксаганського, Заньковецької, Карпенка-Карого.

Театральне мистецтво в Україні  сягало коренями у сиву давнину, брало  початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах  весілля та похорону наявні яскраві  елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської  Русі започаткували примітивний  театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII —  у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під  час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі  твори того часу, особливо релігійного  змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються  на Різдво.

XIX століття створило всі передумови  для виникнення нового театру. Реалістична гра російського  актора М. Щепкіна та українського  — К. Соленика, яких порівнював  Т. Шевченко, поява українських  драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря,  спроба поставити українські  драми в столиці Російської  імперії Є. Гребінкою та в  інших містах Я. Кухаренком  дали неабиякий шанс у майбутньому  виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили  М. Кропивницький та М. Старицький.

Цей театр прийнято називати театром  корифеїв. Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив  прекрасну трупу акторів й  особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала  своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього  часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими  на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про  головне — про ансамбль".

М. Кропивницький сам шукав і  вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати  у внутрішній світ героїв, перевтілюватися  у них.

Корифеї українського театру працювали  в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і  вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й  убогого, але живого й нескореного  народу. Недарма царський уряд не раз  і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену  серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно  були й драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською  мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей  крок міністерства внутрішніх справ  хоч трохи легалізував український  театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа  розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького  і його прихильників. Обидва колективи  відразу ж почали самостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час перебування на гастролях  у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в  козацькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петербурзі український театр сміливо конкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український  театр, де показувалося мужицьке життя".

Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки мандрували з місця  на місце, недоїдали, хворіли, ставали  подібними до циганських таборів  через мандрівний спосіб життя.

Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави  у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.

Марко Кропивницький

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім'ї  управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати, Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових  погляди на життя, через що сім'я  розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто  тікали з дому, коли глава сімейства  напивався, і шукали притулку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу сказати ні про  одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму сирітству".

Систематичної освіти М. Кропивницький  не одержав: трохи вчився вдома, трохи  з синами князя Кантакузіна, трохи  виховувався у генерала Бутовського, терплячи усі знущання генеральші, а потім у Бобринецькій повітовій  школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчила його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко  поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився  із слобідською молоддю, спонукав її до постановок водевілів. Вистави відбувалися  в клунях, зате при великій кількості  глядачів.

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує вступити на юридичний факультет, багато читає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві  театр і пише мелодраму "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить". Надмірне захоплення театром  призводить до того, що підготовку в  університет абітурієнт занедбує, зазнає невдачі на іспитах і знову  повертається у Бобринець.

Саме звідси Марко Кропивницький  налагоджує зв'язки з акторами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбутнього Карпенка-Карого), знайомиться  із О. Кониським. Гуртківці ставлять комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського, п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через кілька місяців були змушені  поновити на роботі за вимогою бобринчан.

Після смерті батька Кропивницький  продав будинок і разом з дружиною —Олександрою Костянтинівною Вукотич  — виїхав в Одесу, де відвідував італійську оперу та російський театр. У трупі графів Моркових М. Кропивницький  зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював  цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнтуватися  виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький  перейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше було поставлено його п'єсу-дебют, але під новою  назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю".

Пізніше драматург написав низку  творів, в яких його перо змальовувало світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1872), "Невольник" (1872).

Цінуючи Марка Лукича як талановитого актора, його, причому з українським  репертуаром, запрошують у Москву і  Петербург. У 1875 році М. Кропивницький  одержує запрошення з Галичини, працює в галицькій трупі не тільки як актор, а й як режисер, ставить  театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису "Діло" запитав, якою мовою розмовляє сам Кропивницький, він чистосердечно відповів: "Мовою  Шевченка".

Театральне мистецтво в Україні  вимагало якнайшвидшого створення  професіональної української театральної  трупи. Ось чому в 1882 році в Єлисаветграді  М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній, до речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним режисером, поки трупа не розпалася на два  колективи.

Як актор М. Кропивницький роками працював, відшліфовуючи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна  преса писала про його гру: "Пан  Кропивницький чудово уособлює героя  гоголівської повісті Тараса Бульбу. В його виконанні Бульба постає перед  очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої  епохи..."

З театральними трупами М. Кропивницький  гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але  все це надломило здоров'я артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова  на хуторі Затишок. Цікаво, що коли через  двадцять років (у березні-квітні 1910) М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі переконалися, що своєї майстерності актор не втратив. Одеська преса захоплювалася  корифеєм: "Незважаючи на свої 70 років, п. Кропивницький видається зі сцени  таким бадьорим, як і дев'ятнадцять  років тому. Його гра — та ж  сама блискуча гра видатного артиста". В Одесі актор грає центральні ролі у власних п'єсах "Доки сонце  зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук". Як згадував І, Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький "ніби "влазить у шкуру" цього  персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями": "Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов  хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну  листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною  золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх несамовитою, потворною жадобою  до золота".

Сильно подав образ Бичка  М. Кропивницький не тільки як актор, а й як драматург, вкладав у  його вуста страшні слова, співзвучні гнилій душі багача: "Та я задавив  би себе своїми руками, коли б пересвідчився  у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли на них  не можна купить увесь світ? Спалить  їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер  пустить!.."

Глядачі викликали на сцену старого  М. Кропивницького бурхливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер  у поїзді, на станції Підгірній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга у  Харкові. В "Одеському листку" за 1910 рік від 23 квітня було надруковано  некролог такого змісту: "Актори Імператорського  Малого і Художнього Московських  театрів просять вас висловити  вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського театру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького".

Спадщина корифея велика: він  написав понад 40 драматичних творів, більшість з яких комедійного  змісту. Головним джерелом його натхнення  була дійсність, життя народу. Марко  Лукич мав хист композитора. Він  автор пісень "За сонцем хмаронька  пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть гори-хвилі", "Де ти бродиш, моя  доле". Для дітей М. Кропивницький  написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей  українського театру був також відомий  як чудовий перекладач комедії "Реві­зор" М. Гоголя.