Шпаргалка з "Культурології"

І. Франко цінував у М. Кропивницькому його талант оповідача, прекрасну мову творів: "Такої чистої, блискучої  всіма блисками поезії і гумору народного  мови нам не у многих наших писателів  лучиться подибати..."

Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пісень їй переспівала  і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і  заспіває не одну в дитинстві почуту народну пісню.

Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти  вступу до театральної школи.

Першу свою роль — роль Наталки  Полтавки — Марія зіграла після  закінчення пансіонату в ніжинському  аматорському гуртку.

Як дружина обиеженого артилерійського  офіцера Хлистова, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (на сцені Миколою  Садовським), відчула непереможний потяг до мистецтва, влилася в  трупу М. Кропивницького і все  життя присвятила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкривала душу жінки з народу, бачила в ній  страдницю. В. Василько писав: "Я не пригадую бездумних образів у  Заньковецької. Думка завжди була властива їм. Яка саме думка —висока чи низька — це інша справа..."

М. Заньковецька блискуче зіграла  центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т. Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак  найбільше любила образ Олени  з драми М. Кропивницького "Глитай, або ж Павук" і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне тіло і стискає  дихання, коли Олена Заньковецька, мов  несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і вириваються у  неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив, милий!.."

Чудово входила вона й в образ  Наталі з "Лимерівни" Панаса Мирного: "Вираз почуття у Заньковецької  був настільки яскравий, що вплив  його підкоряв не тільки глядача, а  й партнерів. Згадується четверта дія  п'єси "Лимерівна". Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду". Потім у гніві і сльозах  вона звертається до свого хрещеного: "А батенько хрещений до-по-ма-гав..." при цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум'ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі..."

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав  її грі найвищу оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би —істинно народний".

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати хустку з плечей. Свій подарунок він вручив із написом: "Безсмертній — від смертного".

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю. М. Рильський, який бачив її на сцені  на схилі літ акторки, дивувався  з її запальності: "Хто хоч раз  чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде".

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право  на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська артистка піклувалася  про талановиту молодь, її вважали  своєю порадницею і наставницею  В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіонату Осовської, вчилася й у консерваторії  в Гельсінкі), надзвичайна працьовитість  дали змогу Марії Заньковецькій  створити понад ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто  не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне сопрано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, італійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар.

Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські часи, хоча знала, що слідкують за кожним кроком і  що й вона під недремним наглядом чекістів. Працювала тоді вона в  Державному Народному Театрі в Києві  разом з П. Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М. Заньковецької.

Свій творчий шлях акторка закінчила  зйомками у фільмі "Остап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в  Ніжині у 1934 році. Похована в Києві  на Байковому кладовищі.

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського  — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького  повіту Херсонської губернії. У дитинстві  Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув  чимало хорошого про театр, адже Євдокія  Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка  Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував  брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко  Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в  боях за Шипку одержав георгіївський  хрест. Після війни перебував  на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснували трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під  орудою Панаса Саксаганського", в  яке на три сезони приєдналася  і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського  та Марії Заньковецької розпочалася  в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через  півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія  Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський організували в Києві  перший стаціонарний український професійний  театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіжні п'єси, а  сам керівник був неперевершеним майстром трагічних ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Садовський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його виступ: "У  сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні  зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського  була роль Сави Чалого в однойменній  трагедії Івана Карпенка-Карого. Суперечливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстанських мас, а потім  ревного служителя польської  шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина  твору у виконанні корифея: "Похиливши  голову, Чалий запитував: "Що ж  брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплатитися за всі  кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти  на козацькій честі, просив дати йому можливість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш  спалив, — виголошував вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів  своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада  наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою головою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв  праворуч, проходила поза спиною і  виходила ліворуч між пахвою і  рукою Сави. Кравчина робив той  же рух зліва направо, а Гнат всаджував  шаблю прямо у спину Чалого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана  Карпенка-Карого), Командора ("Камінний господар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пузиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садовський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися  до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але  ці думки залежали від того, що надто  різними були течії цих творчих  театральних угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва  у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував  дух колективізму настільки, що режисер  взагалі втрачав провідну роль у  трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійснила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином  через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити  Марію Заньковецьку, яка довгі  роки була його дружиною і яка все  ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув  на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу  в житті і на сцені.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне  начальство забороняло їм відвідувати  театр, і хлопцям доводилося потай  пробиратися на гальорку: "Не раз  нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання  відвідувати вистави і ми вдавались  до нових хитрощів". Уже в старших  класах брати виступали в аматорських  виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас  Саксаганський розпочав на сцені  Першого українського театру під  керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в  праці криється талант". В епізодичних  комічних ролях актор показував  себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися  мало не головними. Так, наприклад, у  водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про якого В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті  вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне  тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок  — усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять  уривки якихось слів, уламки якихось  думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський  роль Шпоньки у водевілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана  Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Софія Тобілевич згадувала: "У  чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів  наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно  рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних  ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".

У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні  поради про створення сценічного образу у статті "Моя робота над  роллю" театральній молоді адресував  працю "До молодих режисерів". Як і брат Іван, пробував себе у написанні  комедій, створивши всього дві драми  такого жанру — "Лицеміри" і "Шантрапа". Помер 17 вересня 1940 року. Похований  у Києві на Байковому кладовищі.

20. Феномен Шевченка в культурі

.Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен  Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна  важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він  для українців - це не те, що Шекспір  для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому  розумінні. І це не треба доводити українцям.

 З Тараса почалося  саме розуміння народу як "сім'ї  єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і  ненародженим..."! Ніхто краще не  сказав про націю. І менталітет  самого Тараса Шевченка - менталітет  Батька нації. Українці втратили  державність, багато в чому  і мову (адже є велика частка  правди у тому, що Україна говорить  не своєю, а '"московською"  чи, у кращому випадку, переполовиненою  мовою). Але вони народили і  бережуть свого Тараса - хранителя  нації, її душі. Читаючи у Гегеля  про те, що історичними можуть  вважатися тільки ті народи, які  мають свою державність, думаємо:  ви, німці, державність маєте,  але у вас немає такої національної  святині, як Шевченко. Українці  його мають, і в цьому запорука  їхнього мовного, культурного,  державного відродження.