Шпаргалка з "Культурології"

Усього тільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в  Росії! і ні один із них не дорівнювався його «Землі», не додавав нічого до тієї  міжнародної слави, що її він  здобув своїми українськими фільмами, зробленими  лише за три роки в  бідних умовах українських кінофабрик.  Це марнотратство генія в чужому полоні точило здоров'я Довженка. «Мені  зараз  сорок п'ять років. Признаюсь, я дуже втомився», — пише він 1939 року. В його  душі ставались величні  уявні українські кінотвори, він  уже зібрався писати  сценарій для  свого фільму за повістю Гоголя «Тарас Бульба» — Сталін змусив його  робити «Мічуріна» (тоді як шанованого Довженком геніяльного українського  садовода Семеренка Москва замучила в концтаборі). Між іншим, в «Мічуріні»,  першім кольоровім фільмі Довженка, є  такий момент: творець нових форм, утративши  свою дружину, остався  ізольований, самотній, невизнаний. З  яскравих кольорів  саду трагічна постать  садовода переходить раптом у чорноту  вітряної осінньої  ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть... Це ситуація Довженка  після заборони «Землі» і вигнання з України.  Друга світова війна викликала  була надії в Довженка на якісь  переміни в  загальній ситуації, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до України  (він  зробив хронікальні фільми «Визволення» — 1941, «Битва за нашу рідну  Україну» — 1943 та «Перемога на Правобережжі» — 1945). Він побачив, що нова  велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний  вільнолюбний дух. Цей духовий і політичний ріст та героїзм української людини  надхнув Довженка написати «Повість полум'яних літ» (1944—45).  Проте надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946—52 років. 

Факт той, що Довженкові Москва не дала змоги  зробити головний твір його життя, бо він був задуманий  як український твір. За  чотири роки Довженкові вдалося зробити лише деякі підготовні здіймання.  («Звенигору»  він зробив за сто днів, а «Землю»  менш як за рік!).

Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без врахування того, що  він виріс у атмосфері  державного і культурного відродження  України 1917—19 і  1917—30 років. Його шедеври  могли появитися тільки в атмосфері  таких само  непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Бажана,  Яновського та інших творців  Розстріляного Відродження, що підносили  українську  культуру до сучасного  їм рівня передових культур світу. І зрозуміло, що  Довженків талант потрапив разом із їхніми талантами  під поліційні удари Москви  1930—34 років. Усі вони разом відвернули своїми мистецькими подвигами культурну  смерть України, що її заготовила була комуністична реставрація російського  імперіялізму. Це добре розумів Довженко. У його «Повісті полум'яних літ» на  високому березі Дніпра дівчина питає  Орлюка, що воював усю другу світову  війну і  гнав німців з України  аж на Ельбу:  — Про що ти думаєш, скажи? Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги,  Ярослава, за Хмельницького? А чи через сто років?  —  Тепер.  — І я.  — Адже ми, по суті, оборонили усі минулі століття, — сказав Орлюк, дивлячись на  вічне свято Задніпров'я. — Всю  нашу історію, минулу і майбутню. Ти щаслива? Так?  Я щасливий тим, що не став злим, що буду жити без ненависти  й страху, що  зрозумів своє місце  на землі.  Так можуть говорити лише люди великої моральної, духової  переваги і перемоги. 

24. Українська культура в роки Великої Вітчизняної війни.

У боротьбі проти фашизму  українські літератори і працівники мистецтв були в перших лавах захисників Вітчизни. Через кілька днів після  початку війни у приміщенні штабу  Київського військового округу добровільно  з'явилися Андрій Головко. Іван Ле, Семен  Скляренко, Яків Качура, Леонід Первомайський. Павло Усенко, Сава Голованівський та ін. Семен Скляренко в своїх  творах згадував: «Ніхто їм не казав, що письменник мусить іти на фронт. Навпаки, їм пропонували «броню» для творчої  роботи в тилу. Але вони просили  відрядити їх на фронт, бо так наказувало серце, совість, непохитна віра в  перемогу...»

7 липня 1941 р. у Києві  відбулися збори Спілки радянських  письменників України, на яких  було організовано три бригади  з 50 письменників для роботи  у військових частинах, шпиталях, на оборонних підприємствах.

Під час оборони столиці  України поет П.Усенко створив «Пісню київських ополченців», яка підіймала  бойовий дух захисників Києва. 109 із 200 членів Спілки письменників перебували па фронті. За час війни українські письменники написали понад 120 книжок, збірок, брошур. В основному вони працювали військовими кореспондентами, редакторами дивізійних видань у  редакціях майже 50 газет фронтів  і армій. Наприклад, у Києві 22 червня 1941 р. вже діяла редакція газети Південно-Західного  фронту «Красная Армия», в якій працювали  письменники М.Бажан, С.Голованівський, В.Кондратенко, І.Ле, А.Малишко. Л. Первомайський.

31 липня 1941 р. вийшов  перший номер газети «За Радянську  Україну!.», призначеної для партизанів. У редколегію газети входили  М.Бажан, В.Василевська, О.Корнійчук.

Військовим кореспондентом газети «Красная Армия», потім –  «Известий», був письменник і режисер  О.Довженко, який добровільно прибув на Південно-Західний фронт. О.Довженко за воєнні заслуги був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора.

Широко відомими були в  цей час вірші «Ми йдемо  на бій» і «Перемагать і жить!»  П.Тичини, «Слово про рідну матір» М.Рильського, «Клятва» М.Бажана, патріотичні  збірки В.Сосюри.

Прикладом громадянської  лірики склав цикл віршів «Україно моя» А.Малишка. Історична тема висвітлена в епічному творі «Данило Галицький» М.Бажана, де ідея єдності народу України  перед лицем воєнної небезпеки  стає визначальною.

На окупованих нацистами  територіях ширилась усна народна творчість, яка відображувала ненависть  І презирство українського народу до загарбників.

Серед людей ширились різноманітні прислів'я: «Що фашист, що вовк –  один толк» чи «фашиста вбити –  гріх скупити».

Діяльність театру в умовах війни

Театральне мистецтво  перенеслось на передову. Так, випускний  курс Театрального інституту м. Києва  прямо із студентської лави майже  в повному складі добровільно  пішов на фронт.

В концертах перед фронтовиками виступали майстри театрального мистецтва з України І.Гойдай, /.Паторжинський, М.Гришко та ін.

У Ворошиловграді під час  оборонних боїв (1941 р.) був створений  фронтовий музично-драматичний колектив, який дав близько 300 спектаклів і  концертів для військових частин і госпіталів.

Евакуйовані на схід українські театри комплектували фронтоні бригади  за участю кращих акторів. Київський  театр опери та балету ім. Т.Г.Шевченка створив 22 бригади, які працювали  на чотирьох фронтах і дали 920 концертів. Знаменитий дует Карася й Одарки із опери «Запорожець за Дунаєм»  сотні разів був виконаний  І.Паторжинським і М.Литвиненко-Вольгемут  на фронті та в госпіталях.

І.Паторжинський згадував про фронтові виступи: «Три місяці нашої  присутності на фронті дали нам дуже багато. Ми бачили приклади самовідданого  служіння Вітчизні, героїзму... Я прийшов  до переконання, що бійців не треба  агітувати піснями про героїку.. Гумор і сатира гостро сприймалися  бійцями. Вони давали відпочинок після  їх важкої ратної праці».

Особливо подобався бійцям гумористичний дует молодих виконавців Ю.Тимошенка та Ю.Березіна (Тарапуньки та Штепселя).

Бойові будні фронтовиків  скрашували концертні виступи фронтових  ансамблів української пісні  і танцю. Один із них, під керівництвом Л.Чернишової, діяв на семи фронтах. Він  дав 2 850 концертів для сотень тисяч  воїнів. Артисти ансамблю подолали 80 тис. км воєнних доріг. У бойових  умовах виступи ансамблю були нерідко  пов'язані з ризиком для життя. Виступаючи в 383-й стрілецькій дивізії  Південного фронту, ансамбль втратив  кількох артистів. За самовіддану  працю і метою популяризації  патріотичної української пісні  в діючій армії 68 артистів були нагороджені  орденами й медалями.

Великого патріотичного  змісту набували пісні, особливо партизанські.

Розвиток українського образотворчого мистецтва в роки війни

З початком війни тема захисту  Вітчизни стала основною в творчості  українських художників. Об'єднані в творчі бригади, вони проводили  активну художню пропаганду: створювали плакати, листівки, «агітвікна». малювали карикатури для військової преси. У  жанрі плаката та політичної сатири працювала переважна більшість  художників України. Емоційно насиченим  був плакат О.Олександрова «Розчавимо фашистську гадину (1941 р.)

Cерія В.Касіяна «Гнів  Шевченка – зброя перемоги»  (1942-1943 pp.) включала 8 плакатів за текстами  творів Т.Г.Шевченка. Вона подавала  образ Великого Кобзаря, що  кличе український народ до  боротьби з ворогом. Плакат  «На бій, слов'яни!» В. Касіяна  символізував наростаючий народний  гнів проти гітлерівської окупації.

Плакат «У фашистській  неволі» (1942р .) – це розповідь про  страждання жінок України від  фашистського панування. Загальне піднесення народної боротьби в тилу ворога відтворював  плакат «Україна бореться», плакат «Відомсти!»  містив заклик до помсти нацистам.

3 1943 р. у плакатах українських  художників провідною темою став  наступ радянських військ, звільнення  України від фашистів. Тема визволення  мала тоді особливе значення. Кращим плакатом з цієї тематики  вважається твір «Україна вільна!»  В.Литвиненка (1944 р.). Динамізм наступу  радянських військ, образ воїна-визволителя,  відтворені у плакаті, мали  великий емоційний вплив.

25. Роль та місце української «діаспори» в історії української культури.

Невід'ємною складовою  процесу національно-культурного  відродження є творчість представників  української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив  відомий поет, есеїст, критик і публіцист  Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні  принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку  УНР він сприйняв як національну  трагедію. Аналізуючи причини цих  подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості  в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України  є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а  й зберегти свободу.

Певний час Є. Маланюк  перебував під впливом ідеології  імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації  в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця  не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк —  самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові  та неоромантичні форми в єдності  неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка займає оригінальна  концепція "України-Скитії, степової Гелади". Є. Маланюк також автор  оригінальних есе, присвячених філософії  української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости Святослав  Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних  знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії мистецтв у Берліні  та Академії Р. Жульєна в Парижі. Великий знавець української  поетики й мови, він написав  ряд поетичних збірок, що вирізняються своєю класичною формою, зробив один із найкращих переспівів "Слова  о полку Ігоревім". С. Гординський  перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, ПІ. Бодлера, Г. Апполінера, Б. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — зокрема, "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 р.), статті про Т. Шевченка-художника, про український іконопис тощо.

Серед письменників, які  викривали тоталітарну систему  нищення особистості, привертає  увагу творчість І. Багряного. Він  навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 р., перевиданий  під назвою "Тигролови") і "Сад  ГетсиманськиЙ" (1950 р.) розкрили перед  світом національну трагедію поневоленогоо  народу в центрі Європи. Твори ґрунтуються  на документальному матеріалі й  особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних  засад антилюдяної державної  політики.

Світового визнання набула творчість скульптора 0. Архипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З Його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 р.; "Постать", 1920 р.). Серед відомих  українських скульпторів слід згадати  М. Черешньовського, який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й  Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні (США) та Буенос-Айресі (Аргентина).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця  Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у  США. Широко відомі його графічні твори  — "Соняшник" (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — "Пшеничний  лан" (1960 р.), "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася  у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький. Випускник Берлінської  консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. У1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів  і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 р.), "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик" (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст  та педагог, лауреат трьох міжнародних  конкурсів піаністів, тричі гастролював  в Україні. У його репертуарі —  твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін.