Хореографія

Хореографія (від грец. χορεία — танець, хоровод, та грец. γραφή — писати) — мистецтво постановки танцю як послідовності кроків, рухів, фігур для створення найкращого сценічного ефекту.

Мистецтво створення сценічного танцю ґрунтується  на маніпуляції абстрактних елементів  рухів людського тіла: простору, форми, часу, енергії в рамках емоціонального контексту з метою вираження  унікального творчого голосу. Мова рухів хореографії — це мова танцювальної техніки балету, сучасного чи джазового танцю, хіп-хопу, народного танцю, обрядового танцю чи звичних повсякденних рухів.

Хореографія намагається досягти в танцювальній композиції, органічної цілісності, ритмічної  і неритмічної артикуляції, теми й варіації, повторення та імпровізації. Найвідоміший хореограф сучасності Інна Дзян.

Термін  хореографія вживається також щодо постановки виступів у певних видах спорту: художній та спортивній гімнастиці, фігурному катанні, синхронному плаванні тощо.

 Хореографічне мистецтво – це дуже об'ємне поняття, яке містить балет, мистецтво народного сучасного танцю.

Хореографія сформулювала цілу систему специфічних засобів  і прийомів, свою художньо виразну  мову, за допомогою чого створюється хореографічний образ, який виникає з музично-ритмічних рухів. Він має умовно-узагальнений характер і розкриває внутрішній стан і духовний світ людини. Основу хореографічного образу складає рух, який безпосередньо пов'язаний з ритмом. Специфічною особливістю мистецтва хореографії є її безпосередній зв’язок з музикою, яка допомагає розкрити хореографічний образ у всій яскравості і повноті, впливає на його темпоритмічну побудову.

  При аналізі музичного  мистецтва йшлося про існування  важливого зв'язку композитор – виконавець. У хореографії цей зв'язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з'являється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію видом мистецтва. Перші свідчення про зародження мистецтва хореографії відсилають нас до глибокої давнини, коли у доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця тенденція мала своє продовження і розвиток у культурах Стародавніх Єгипту і Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець вже починає сприйматися як видовище.

Середньовіччя накладає на хореографічне мистецтво табу –  заборону, хоча народний танець, незважаючи на будь-які перешкоди, продовжує  свій розвиток (ця ситуація певною мірою  стала основою для відомого роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»).

 Процес відновлення  мистецтва хореографії пов'язаний  з добою Відродження, але справжній  його розвій починається у  XVII ст., коли у Франції було  створено Королівську академію  танцю (1661)

Розвиток  хореографії України

Вихід України в світовий культурний простір після проголошення Незалежності сприяв активному проникненню до країни великої кількості нових художніх форм, оволодіння, якими радянські часи не міг у зв'язку з їх невідповідністю принципам соцреалізму. Тому нинішнє розвиток сучасних форм хореографії, розширення сфери інтересів вітчизняних фахівців, завдяки вивченню більшого різноманіття їх стилів і деяких видів відбувається під знаком інтеграції у галузі культури. Активне співробітництво та обмін досвідом між українськими і закордонними фахівцями відкрили необмежені змогу творчого пошуку, проте недостатня теоретична база, нечітке усвідомлення характерних ознак різних напрямів сучасної хореографії сприяли змішуванню різних за сутністю стилів і деяких видів. Внаслідок цього утворилися нерегламентовані художні форми, які можна було однозначно класифікувати.