Функціонально-стилістична диференціація сучасної української літературної мови

Тема 2. Функціонально-стилістична диференціація сучасної української літературної мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма).

 Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це необхідні слова на необхідному місці.

Кожний стиль має:

• сферу поширення і вживання (коло мовців);
• функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
• характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
• система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, , офіційно-діловий та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними. Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог. Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, презентують усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовно – побутовий стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкування;
• усна форма спілкування;
• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
• невимушеність спілкування;
• непідготовленість до спілкування (неформальне);
• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
• використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
• емоційні реакції;
• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
• суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
• фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
• заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
• естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
• зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
• запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
• широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

• а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);
• б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);
• в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
• г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
• логічна послідовність і доказовість викладу;
• узагальненість понять і явищ;
• об’єктивний аналіз;
• точність і лаконічність висловлювань;
• аргументація та переконливість тверджень;
• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
• залучення цитат і посилань на першоджерела;
• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
• окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
• монологічним характером текстів;
• переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Найважливіші особливості наукового стилю:

• логічність, недвозначність викладу;
• насиченість термінами, абстрактною лексикою;
• використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;
• документування тверджень (наявність цитат, посилань);
• монологічний виклад.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

• а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
• б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
• в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Стислість в передачі змісту роботи досягається завдяки різного роду скороченням слів і словосполучень, заміні термінів, що часто повторюються, абревіатурами. При першій згадці терміну, що повторюється, замінююча його абревіатура приводиться в круглих дужках. Наприклад: "Досліджена електрична міцність легко-масляної ізоляції (ЛМІ). Встановлено, що ЛМІ залежно від...".

Великого поширення в наукових роботах набули змішані термінологічні скорочення (УФ-промені, ІЧ-спектр, ВЧ-підігрів замість "ультрафіолетові промені", "інфрачервоний спектр", "високочастотний підігрів"), умовні абревіатури (ккд, гвв, ерс, вмт замість "коефіцієнт корисної дії", "горизонт верхніх вод", "електрорушійна сила", "верхня мертва точка"), а також скорочення, ключових слів. Існують три способи скорочення ключових слів: 1) залишають тільки початкову букву слова (наприклад, "ч." замість "частина"); 2) залишають частину слова, відкидаючи закінчення, суфікс або декілька складів ("пит." замість "питомий"); 3) пропускають декілька букв в середині слова, сполучаючи їх дефісом ("тем-ра" замість "температура"). Останній прийом переважніший для тих слів, які в тексті змінюються по відмінках. Великі можливості лаконізації тексту наукової роботи закладені у використанні морфологічних засобів. При описі нововведень найчастіше використовуються короткі пасивні дієприкметники (наприклад, "встановлені основні параметри процесу", "виявлена підвищена гігроскопічність тканин, що мерсеризують").