Жанр репортажу у сучасному журналистикознавстви

Розглянемо репортаж Ольги Візнюк «Запорожских чиновников прокормить всё труднее» ( 2009, № 8), в якому репортерка висвітлює життя людей в умовах кризи. Автор акцентує увагу на тому, що працівники дитячих садків, заводів, бібліотек тощо працюють за мінімальну заробітну плату, в той час як „слуги народу” витрачають мільйони на власне утримання. Приводом для написання репортажу став гучний скандал на молочно-консервному заводі у Молочанську: робітникам не виплачували заробітну плату протягом шести місяців. Проте власники заводу не припиняли витрачати шалені гроші на удосконалення та розширення свого автопарку. У репортажі подані додаткові дані: таблиці, які звітують про кількість урядовців у Запорізькій області  та кількість штатних одиниць у Запорізькій обласній раді. Крім цього для кращого розуміння читачем ситуації, що склалася, репортер навіть іронізує: „Ну, уж куда нам без отдела приема корреспонденции, управления наград или сектора «перекладывания бумажек с места на место” [18]. Наприкінці репортажу авторка приходить до невтішного висновку: „Нравится мне, как наши чиновники борятся  с кризисом: призывают население покупать товары отечественного производителя, отправляют медиков  в отпуск за свій счет, стараються сберечь деньги по принципу „экономить на ближнем своем”. Потому что економить на себе чиновники не хотят…” [18]

Розглянемо тематичний репортаж на прикладі матеріалу В. Андрєєва „Сотрясая воздух, его не очистишь” (2007, № 25).   Це репортаж про наболіле – про стан повітря у Запорізькому регіоні. У своєму репортажі журналіст висвітлює питання, що підіймалися на засіданні „Круглого столу” екологічної комісії міськради. Автор надає читачеві коментарі, пропозиції спеціалістів та учасників „Круглого столу”.  Репортер наголошує на тому, що цьогорічний захід дуже сильно нагадує „Круглий стіл” минулих років: ті ж самі пропозиції (подекуди автор прямо наголошує на їх безглуздості), ті ж самі невирішені проблеми та знову і знову красиві слова, не підтримані ділом. На безрезультатність засідання вказує один з підзаголовків репортажу: „Мы опять заболтаем проблему!” До структури репортажу входять елементи інтерв’ю. У даному репортажі відсутній подієвий привід, але це не робить його менш актуальним. Репортаж насичений конкретними прізвищами, що робить його більш інформативним. Автор дає читачеві чітко зрозуміти, що серед керівництва дуже мало людей, насправді зацікавлених екологічною ситуацією – більшість з них зводить усе до свого бізнесу. Єдиний, хто за словами репортера, був по-справжньому щирим – депутат міськради Євген Черняк [19].

Прикладом тематично-пізнавального репортажу, де журналіст здійснює відбір об’єктів показу і події, що відбуваються, відповідно до заданої теми та ідеї твору, є матеріал Наталії Захарової та Олени Литвинової «Запорожский сварщик стал священником» (2009, № 16), який має пізнавальну та розважальну функцію [20]. Цей репортаж можна назвати серійним, адже автори подають групу матеріалів, що йдуть один за одним.  Журналістки з’ясовували, як нинішні священики обрали саме такий шлях, що вплинуло на їх вибір; брали інтерв’ю у служителів церкви (що надало виразності і допомогло детальніше пояснити ситуацію). Також у репортажі присутні бліц-опитування  „Як часто запоріжці ходять до церкви?” та негласні правила прийому в священики. Цей репортаж набагато більше насичений деталями, ніж подієвий. Мова репортажу проста, доступна, що робить такий вид репортажу одним з найпопулярніших серед читачів. Вживання художньо-стилістичних засобів майже не обмежене.

У проблемному репортажі журналіст виступає організатором подій, у ньому ситуації можуть бути спровоковані самим журналістом. Наприклад, у репортажі Ольги Візнюк «Запорожье «Застройного периода» (2008, № 18), кореспондентка самостійно провокує подію. Стаття присвячена вирішенню проблеми забудови зелених та житлових зон м. Запоріжжя. Якщо будівництво вже почалось, його не зупинити, тому необхідно бити тривогу, як тільки люди дізнаються, що поруч з їх будинком планується забудова. Журналістка зазначає, що торговельні центри так близько підступили до житлових будинків, що можна зробити покупки, не знімаючи домашніх капців… Репортер зустрічається з  людьми, яких не влаштовують супермаркети або інші заклади під їхніми вікнами. Журналістка йде з обуреними «сусідами» банків, супермаркетів і кафе шукати причину масової забудови усередині кварталів до заступника Запорізького міського голови Сергія Гладченка. Але, на жаль, бажаного результату не досягає: люди подали позови до суду на підприємців, у яких є всі дозволи на забудову, підписані запорізькими урядовцями – від санепідемстанції до сесії міської ради. Запорізький голова зазначив, що у людей майже не має шансів на позитивний результат в цій справі. Авторка репортажу звертається до додаткових фактів та подій. Вона не просто надає опис події, але й намагається розібратися у справі, підіймаючи актуальні питання. У цьому репортажі присутній  опис місця події, що посилює ефект присутності. Вже сам початок статті є трохи іронічним: „А у нас из окна стена кирпичная видна” [21]. Репортаж підкріплюється коментарями, що дають читачеві змогу ніби почути голоси учасників, краще відчути атмосферу репортажу.

Також яскравим прикладом  проблемного репортажу з використанням  аналізу події, а не лише опису  факту, є матеріал Наталі Захарової „Давай её закопаем” (2009, № 28).  Вже сама назва привертає увагу до репортажу та дає читачеві загальне уявлення про що йтиметься. У репортажі розповідається про жахливий випадок, що стався у Мелітополі: батько у стані алкогольного сп’яніння власноруч задушив свою чотирьохмісячну дочку. Репортаж вражає своєю відвертістю та ефектом присутності. Репортер за допомогою художніх елементів дуже наглядно та правдоподібно змальовує картину того, що сталося.  Вже з самого початку читач ніби переноситься на місце події: „Тихая улочка в частном секторе Мелитополя: аккуратные домики, утопающие в золотисто-зеленой листве сады. На первый взгляд кажется, что жители этого района живут в своем обособленном мире, вдали от страхов и преступлений больших городов…” [22]. У цьому випадку репортер не лише інформує  читача про подію, але й стає для нього його „очима”. У даному  репортажі автор знайомить нас з молодою родиною, яка виховувала ( якщо взагалі таке ставлення можна назвати „вихованням”) свою дитину за несприятливих умов та не приділяла їй потрібної уваги. Репортер в подробицях описує страшні події тієї ночі, коли сталася трагедія. Під час читання виникає відчуття співпричасності, співпереживання та жалю. Репортер прямим текстом не засуджує батька-вбивцю, але відчувається негативне  і презирливе ставлення до чоловіка. Посилює таке відношення ще й той факт, що батьки витрачали грошову допомогу на дитину для задоволення потреби у алкоголі. Вражає цинічність батька: „Включив свет, он крикнул супруге, что девочка не дышит. Анна начала делать Катюше искусственное дыхание, но ребенку ничем нельзя было помочь. Однако это не помешало Сергею сгонять в ближайший магазин за бутылкой водки и тут же ее выпить. Причем вместе с Анной. В ходе «застолья» супруг предложил жене закопать дочь и всем рассказать, будто ее похитили” [22]. За допомогою даного проблемного репортажу журналіст підіймає актуальну суспільну проблему, адже алкоголізм та дитяче насилля, нажаль, на сьогодні є злободенною проблемою.

Репортаж написаний  зрозумілою енергійною мовою, має чітку композицію (будова за принципом піраміди), побудований на з'ясуванні обставин, в яких відбувалася подія, доповнений коментарями осіб, що мають відношення до події та фотографіями з зображенням будинку, де сталася трагедія. З тексту репортажу видно, що репортер був на місці події, відчувається авторське „Я”. Репортер показує, навіть змушує читача перейнятися відчуттями того, що відчував він. У результаті текст читається з великою зацікавленістю і захоплює читача.

Також прикладом репортажу, де журналіст не тільки описує проблему, а й викликає співпереживання, є матеріал Олени Кирєєвої «Одни – лечат, другие – калечат» (2008, № 28). Це історія про Людмилу Сидоркову – 34-літню жінку, якій медична помилка коштувала не тільки обличчя, а й повноцінного життя… Лікар поставив неправильний діагноз жінці (пухлина на обличчі)  і її оперували, проте лікар знала, які наслідки можуть бути після цієї операції. Сьогодні Людмила Сидоркова боїться навіть виходити на вулицю, адже її обличчя спотворене медичним ножем.  Співчуття до жінки та зневажання до лікарів особливо викликає така подробиця у репортажі: Людмила розповідає, що лікарі підводять до неї практикантів і кажуть: „Перед этой женщиной медицина безсильна” [23]. Наразі постраждала „онкохвора” вимагає через суд відшкодування у розмірі 200 тисяч гривень, які необхідні на пластичну операцію. Репортаж є надзвичайно актуальним, адже  ні для кого не таємниця – якість нашої медицини залишає бажати кращого.

Репортаж несе неабияке смислове навантаження і змушує замислитись  над тим, як дорого може обійтись невідповідальність людей в білих халатах.

Відомо, що факти відіграють велику роль у репортажі. І особливо цінні в матеріалі ті факти, завдяки  яким автор може передати свої людські  переживання й хвилювання. Так би мовити зіграти на почуттях читача. Яскравим прикладом репортажу з використанням таких фактів є матеріал Наталії Захарової „В Запорожье – эпидемия сиротства” (2008, № 46). Кореспондентка робить акцент на тому, що в Запоріжжі всиновити дитину не так то легко. Дитячі будинки наповнені сиротами, які чекають на батьків, а влада чомусь не сприяє майбутнім батькам, а навпаки – гальмує процес опікунства. В цьому репортажі факти представлені у вигляді чисел та компетентних коментарів фахівців соціальних структур. Зокрема наведені  коментарі директора дитячого будинку „Сонечко” Галини Галкіної: на її думку дітей не охоче всиновлюють, так як багато з них інваліди. Батьки ж хочуть всиновлювати абсолютно здорових діток. Репортер не лише описує події, а й коментує їх, даючи їм особисту оцінку: «Городские чиновники заставляют будущих родителей выстоять большие очереди, сделать кучу справок, а главное – задерживают своим равнодушием. А после этого упрекают мам и пап в том, что они не так сильно хотели подарить чужому ребенку семью…» [24]. Такий репортаж не лишає байдужим нікого, хіба що урядовців. Так як і у більшості  репортажів гостро стоїть актуальна соціальна проблема. У матеріалі надаються конкретні цифри –  кількість дітей у Запоріжжі, позбавлених батьківської опіки.

Прикладом фактів, які  становлять документальну основу всього матеріалу, є репортаж Ганни Бондаренко «Сегодня – люблю, завтра – побью» (2008, № 39). Репортерка висвітила актуальну тему насилля у сім’ї. „Побои и насилие стали элементом быта для многих женщин и детей. Только по официальным данным от домашних ссор страдают более 140 запорожских семей. Реальная цифра – в несколько раз больше”[25]. У репортажі факти представлені у вигляді загальних відомостей: „Що робити, якщо чоловік-тиран?”, „Яким буває насилля”, „Якщо ви постраждали від насилля, дзвоніть…”. Також у репортажі присутній цифровий ряд, а саме фото Запорізького обласного центру соціально-психологічної допомоги, сюди може звернутися кожен, хто страждає від насилля в сім’ї. В цьому центрі домашні умови, а головне – там нікого не б’ють і не принижують. Окрім корисної інформації репортерка подає матеріал так, що знову ж таки спонукає до співпереживання.

Вимоги для написання  професійного репортажу такого дослідника, як    І. Дзялоншинського, бачимо в матеріалі Івана Юваса „Домик под снос” (2008, № 21). Кореспондент був свідком події – зносу незаконно побудованого будинку в Національному заповіднику «Хортиця». Репортаж індивідуалізований. У матеріалі сказано про місце і час: „В минувшую среду, 12 мая при большом стечении публики, в том числе журналистов и депутатов, в Национальном заповеднике „Хортица”…” [26]. Кореспондент не тільки розповідає про подію, але й описує, як вона відбувалась: „Хозяин дома Сергей Килевый грузил в прицеп «шестерки» остатки домашних пожитков. Хозяин уехал, не оставшись смотреть, как разрушают его дом. Честно говоря, торжественности момента ощутить не удалось. И не потому, что вид разрушающегося здания мало привлекает. Чувство справедливости от происходящего, померкло после того, как журналисты и депутаты осмотрели другие хортицкие "самозастройки"…” [26]. Відчувається присутність автора на місці події, у деталях передана атмосфера, що панувала там.

Розглянемо репортаж Наталії Захарової «Экзотический бизнес в Запорожье» (2008, № 51). Головна ідея репортажу: у час економічної кризи, коли свою роботу зупиняють заводи, найкраще  почуваються люди, що вклали гроші в екзотичне тваринництво. У даному матеріалі  можна прослідкувати основні вимоги до написання репортажу М. Кима. Кореспондентка послідовно відтворює подію: „Всех въезжающих в Мелитополь со стороны Запорожья, встречают…страусы”. Далі журналістка створює образну картинку предметного опису деталей, використовуючи подробиці ситуації: „…вскоре около нас собралось несколько десятков страусят, которые по-хозяйски щипали за одежду, пуговицы и хотели схватить клювом блестящий объектив фотокамеры”. Репортерка розповідає як відбувалася подія, а саме зустріч з господарями страусів. Олена Кусяка, власник ферми „Страус – Юг”, розповіла, що зараз на мелітопольській фермі живе 12 сімей дорослих страусів і приблизно 70 їх малюків. У репортажі значною є роль особистості репортера, що дає змогу не тільки побачити подію очима оповідача, а й спонукає аудиторію до самостійної роботи уяви.

У попередньому розділі  ми з’ясували, що в репортажі повинна  бути емоційна аргументованість, бо вона привносить у розвиток дії напруження, драматизм. І якщо не зачіпати емоції аудиторії, то вона залишиться байдужою. Як  вдалий приклад емоційно забарвленого репортажу наведемо матеріал Юрія Гаєва «Вы принесли кусочек боли» (2009, №19). Знову ж таки зачіпається тема недбалості лікарів. У репортажі йдеться про п’ятирічного хлопчика Максимку який страждає на важке захворювання – ураження суглобів. Але хвороба ця не вроджена, а набута… На початку репортажу подається замальовочний епізод – життя хлопчика до захворювання та причина появи хвороби: „До полугода Максимка был вполне здоровым ребенком. С фотографии того времени на меня смотрит пухленький упитанный карапуз…” [27]. За допомогою такого епізоду журналіст вводить читача в перебіг подій. Далі подається репортажний опис. Тут присутні різноманітні відступи, діалоги з героями, особисті авторські враження. Особливо зворушливими є невеличкий діалог репортера з хлопчиком:

„ – Максимка, кем хочешь быть, когда вырастешь? – спрашиваю ребенка. Поперхнувшись обилием сложных букв, он через секунду все-таки выговаривает:

– Штоматологом. Зубы лечить всем буду” [27].

В основній частині відіграють важливу роль вдало підібрані  деталі та подробиці, за допомогою яких відображується дійсність. У матеріалі розміщений знімок повнощокого усміхненого хлопчика Максима – це відіграє значну роль саме у емоційному впливі на читача. Наприкінці журналіст узагальнює свої враження, оцінки й думки. Закінчується репортаж закликом автора не лишатися байдужим та допомогти малому Максимці.

Так, і в репортажі  Олени Кирєєвої «Спасаем детей, как можем» (2008, № 22) емоційна аргументованість змушує аудиторію співпереживати. Авторка зазначає, що заради грошей на лікування своїм дітям, запоріжці ладні грабувати, стояти навколішках перед міськими урядовцями і віддавати свої органи.

Сергій, щоб здобути  гроші на операцію своїй єдиній дитині, здійснив розбійний напад на відділ одного з банків Запоріжжя. Це була остання надія для його дитини, адже Сергій стукав в усі двері: тоді він працював на «Мотор Січі», але й там йому відмовили у допомозі. Сім’я оббігала всі підприємства, найрізноманітніші фонди, ходили до районної адміністрації – у відповідь отримували: „Ні!” Сьогодні Сергій відбуває строк у в’язниці, а його дочці-інваліду так і не зробили операцію.  Усю глибину та складність ситуації репортерка передає фразою: „В его покрасневших от долгих бессонных ночей раздумий глазах стоят скупые мужские слезы …”.

Як нам відомо з  попереднього розділу, в основі репортажу  „Репортер змінює професію” полягає «включене спостереження». Широко розрекламована послуга „Чоловік на годину” або „Жінка на годину” дала про себе знати. У репортажі Романа Акбаша „Неслабый пол” (2009, № 9), присвяченого жіночому святу, кореспондент «Субботи плюс» став «жінкою на годину». Співробітник редакції на певний час змінив професію. Журналіст робить це, головним чином, для того, щоб заглибитися в суть жіночого буття. Для зміни образу репортер робить собі манікюр: „За счет накладных ногтей мои пальцы стали процентов на двадцать длиннее. Такой их  размер подсказал: самый удобный женский автомобиль – не французская микролитражка, а  скорее армейский «Хаммер». А вот как работать с маникюром за клавиатурой компьютера, я так и не понял – получалось медленно и плохо. Всего два плюса – коготками удобно чесаться и есть мармеладные конфетки. В остальном же вывод один: так жить невозможно! Верните мне мой  мужской кулак!”[28]  Далі за планом у репортера була корекція брів. Після цього – епіляція. Влучні та кумедні коментарі репортера змушують посміхнутися читача: „С воплем и  хрустом  я освободился от клочка растительности под правым коленом. Через что проходят дамы, которым с завидной регулярностью приходится проделывать это с обеими ногами – я теперь боюсь даже представить”[28]. Наступним кроком у збиранні образних деталей про жінок були  колготки: „Как женщины с длинными ногтями облачаются в колготки, не оставляя на них затяжек, так и осталось для меня секретом” [28]. І завершив «образ жінки» − макіяж: „Сложнее всего было открывать глаза под грузом туши на ресницах и сидеть неподвижно – норовил что-то непременно почесать. Ах, и еще – гораздо сложнее все это потом смыть!” [28]. Після цього кореспондент ще став «дружиною на годину», тобто виконував найголовніші обов’язки, а саме: прибирання за викликом в одному з особняків міста. Наприкінці журналіст робить висновок: „После пережитых мною маникюра, коррекции бровей, эпиляции и макияжа понимаю: мы в неоплатном долгу перед женщинами. Так что все их долгие собирания и опоздания нужно понимать и даже ценить” [28].  Репортер вдало використав «включене спостереження» і доніс до читача всі особливості свого перевтілення, не лишивши байдужими ні жінок, ні чоловіків.