Історія літературно- наукового видання Донеччини 20-го століття

Герой і сам замислювався над тим, яке йому діло до механізації, оскільки це ж ніяк не могло відбитися на його житті та праці. Проте він жив цим явищем, ретельно оглядав обладнання, наполегливо відстоював власну позицію. А коли раптом захворів, то найбільше турбувався, чи доживе до тієї важливої події. Навіть просив дружину відвідати завод і розповісти про справи.

Інакше реагує швейцар  Юхим, який завжди зверхньо ставився до архіваріуса. Ніякі розмови не могли переконати його, поки він на власні очі не побачив, як важкі зусилля робітників вправно заміняв конвеєр.

У творі «Дружина»  події зосереджуються навколо життя молодої родини Михайла та Олени Логвиненків. Порушується проблема нерівності соціальних прошарків, бо Михайло – коваль на заводі, а Олена, хоча й походила з робітничої родини, проте вивчилася і стала «інженеріхою» (як її всі називали). Парубок дуже переживав, що після одруження доведеться змінити спосіб життя, проте скринькою Пандори стали ревнощі до освіченого колеги дружини – Синицина, який разом з іншими робітниками заводу щовечора збирався у Логвиненків для читання, гри у шахи та дискусій. Виходом із такої ситуації стала слушна порада дружини Михайла не просто проводити вечори в компанії друзів, а відвідувати вечірні робфаки, профтехкурси та університет. [5, 51]

В.Гайворонський згадував про початок творчого шляху так: «Публікація оповідань у газетах «Молодий шахтар» і в журналі «Забой» (пізніше «Літературний Донбас») вселяла надію, що знайшов своє покликання, своє місце в суспільстві» [30, 13].

Журнал «Забой» справді  підтримував молоді таланти. У редакції газети «Молодий шахтар» Василь Гайворонський познайомився з Григорієм Баглюком, у середині 20-х років ХХ ст. став членом Спілки письменників Донбасу. Міцна дружба майбутніх письменників вплинула і на їхні долі. Г. Баглюк також походив із родини робітників, сам працював на шахті, а потім захопився літературною діяльністю. За ґрунтовною освітою переїхав до Москви опановувати журналістику в інституті, куди через рік на літературне відділення студіювати видавничо-друкарську справу прийняли і Василя Гайворонського для отримання вищої освіти й удосконалення літературного хисту (подібного вищого навчальноо закладу в Україні тоді не було). [5, 50]

Обидва не здобули  вищу освіту: Г. Баглюк – через звинувачення в антисталінських виступах, а В. Гайворонський – через власні інтуїтивні відчуття загрози. Повернувшись до рідної Костянтинівки, останній працював на скляному заводі.

Відомі українські письменники (І. Ле, І. Микитенко) опікувалися шахтарським краєм. Перший приїхав спеціально з Києва для українізації спілки, об’єднання літературних сил. Його заступником обрали Г. Баглюка, який пізніше редагував видання, вже цілком зукраїнізувавши його. Доля знову зводить двох письменників разом, коли І. Ле мав їхати на довгий час до Узбекистану для збирання матеріалів до «Роману міжгір’я». На початку 30-х років ХХ ст. В. Гайворонський став помітною постаттю і як громадський діяч: його призначають заступником Спілки письменників Донбасу (у Сталінській і Ворошиловградській областях), заступником Г. Баглюка – редактора журналу «Літературний Донбас» (таку нову назву отримав на той час журнал «Забой»), в якому друкувалися автори з різних міст України. [5, 50]

«Навіть М. Скрипник –  нарком освіти, віддавав перевагу саме «Забою» за часів В. Гайворонського та Г. Баглюка, а не харківській періодиці, <…> і це є вагомим доказом налагодженого спільного союзу двох редакторів» [37, 236], – вважає І. Ярошевич. Двотижневик друкувався українською мовою і мав наклад 32-40 тис. примірників. В. Гайворонський був фактично технічним керівником видавництва «Літературний Донбас».

Колеги та й просто добрі знайомі, що спілкувалися з ним, відзначали такі риси його характеру: «скромність, повну відсутність самореклами чи хизування своїм авторським стажем» [30, 13]. Пізніше, коли В. Гайдарівський виявиться вже за межами України, це підтвердить і відомий літературознавець та редактор В. Чапленко: «Понад двадцять років жив у нашому середовищі, ніде він про себе не нагадував, а от видав дві книжки («А світ такий гарний…», «Ще одне кохання» – прим. авт.), і зразу всі побачили, що письменник неабиякої сили» [4, 58].

Підхопивши настрої  українізації та посідаючи керівну  посаду, В. Гайворонський пише повість «Розминовка», окремі частини якої друкуються в журналах «Забой» і «Літературний Донбас». Події розгортаються навколо Пугачівської шахти, де всі розмови зводяться тільки до виконання плану та змагання між черкашинцями і зозулинцями.

Люди ніби втратили свою індивідуальність, а всі їх проблеми, особисте життя, інтереси зводилися лише до виконання норми та перевиконання плану. Повне видання виходить друком у Держвидаві Харкова у 1933 р. під назвою другої частини – «Пугачівська рудня», але читачі не побачили цієї книги, бо всі її примірники було конфісковано у зв’язку з переорієнтацією політичного і культурного життя. [5, 51]

Ситуація у Донбасі  різко змінилася. Національно-патріотичні сили піддавалися утискам, русифікація набирала обертів. Після проведення Першого з’їзду радянських письменників 20-23 листопада 1933 р. у м.Сталіно було з’ясовано причини, що «заважали нормальному розвитку літератури в Донбасі», які підсилювалися поганою роботою керівників видавничого органу. В автобіографічних записах В. Гайворонський згадував: «На кінець 1933 року в нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося…» [7, ІV]. Журнал, набраний українською, був розсипаний, а головний редактор Г.Багнюк та його заступник В.Гайворонський заарештовані. Після в’язниці та заслання першого було розстріляно, а іншому довелося переховуватися та емігрувати.

Підтвердженням нового етапу розвитку видавничої справи та літературної організації у Донбасі  стає видання наприкінці 1933 р. російськомовного, журналу «Литературный Донбасс», в якому критикувалася і жорстко засуджувалася діяльність попередників. Творчість літераторів Донбасу за перше десятиріччя свого існування була високо оцінена суспільством. У газеті «Правда» зазначалося: «За тематикою це один із найцікавіших наших журналів. Інакше не мало б і бути: такий цікавий край, в якому живуть і про який пишуть автори» [31, 22].

Головна роль видання  «Забой» («Літературний Донбас») полягає  в тому, що воно змогло об’єднати навколо себе творчу інтелігенцію робітничого містечка, дало можливість розкрити літературний талант не одному майбутньому письменнику, а також зберегти до наших днів оригінальні твори. Не можна не погодитися з І. Ле, який вважав: «Ще й зараз мені здається, що доба «Забою» в літературному житті Донбасу не пройшла марно не лише для донецької літературної організації, але і для цілої літератури, для багатьох літераторів України…» [19, 17].

Таким чином, поява журналу  «Забой» хоч і була спонтанною, але мала велике суспільне і культурне значення. Твори, що друкувалися на сторінках, виконували просвітницьку функцію, служили імпульсом до написання власних творів, згуртуванню талановитої молоді.

За перше десятиліття  свого існування яскраво простежуються  три етапи розвитку журналу. Перший (1923 р.) характеризується появою бажання М.Слонімського і реалізацією задуму організації місцевого видання на основі газети «Всеросійська кочегарка». Через рік видавництво переходить у другий етап свого розвитку. Яскравою подією стає організація Спілки письменників Донбасу, а також становлення редакційного ядра, членами якого були не тільки російські письменники та критики, а також і молоді місцеві талановиті кадри. Третій етап охоплює період українізації, що супроводжувалася зміною керівного складу. Василь Гайворонський, виконуючи в цей час обов’язки заступника головного редактора «Забой», дбав про розвиток видавничої справи в Донбасі, наполегливо працював над вдосконаленням своєї майстерності.

2.2 Громадсько-політичне кредо Василя Іваніва-Краматорського

На сьогодні читача, який більш-менш систематично стежить за тим, що відбувається в сучасному українському літературному процесі, вже не можливо здивувати поняттями письменницька організація “Забой”, журнал “Забой”. У зв’язку з цим і цілий ряд письменницьких постатей – М. Слонімського, О. Селіванівського, Г. Баглюка, Б. Горбатова (і це далеко не повний перелік) уже ні в кого не викликає розгубленості й подивування. Донбаська письменницька організація 20 – початку 30-х років ХХ ст. “Забой” та її однойменний журнал уже бзнайшли своїх ретельних дослідників, про що свідчить хоча б спецвипуск журналу “Донбас” (1998 р.), в якому подається огляд діяльності журналу “Забой” за всі роки його існування (1923 – 1932) [10], а також стаття в “Українській літературній енциклопедії” [10]. Однак ні ці публікації, ні дослідження творчості окремих “забоївців” [11; 4] не можуть охопити весь обшир літературного життя Донеччини 20 – 30-х років. А це на сьогодні є досить актуальним, оскільки митецька карта нашого краю ще рясніє значними “білими плямами”. Це в повній мірі стосується і постаті Василя Іваніва-Краматорського. [20, 27]

Хоча його прізвище і згадується серед “забоївців” [10, 223], однак, як зазначає дослідниця Н. Лапушкіна, достовірних даних про В. Іваніва-Краматорського немає [17]. Тож, крім названих публікацій та побічного згадування в огляді Н. Лапушкіної [18, 120], жодної інформації ні про життєвий, ні про творчий шлях цієї людини практично немає. Зусилля одного з авторів даної розвідки (О. Максименко) також не дали бажаних результатів: в архівах Харківського літературного музею,

Артемівського краєзнавчого музею, Музею міста Краматорська будь-які відомості про В. Іваніва-Краматорського відсутні.

І тільки серед критичних  оглядів початку 30-х років ХХ ст. знаходимо дещо розлогі характеристики поетичного доробку В. Іваніва-Краматорського. Так, Ів. Ткаченко у статті “Донбас у художній літературі” підкреслює, що В. Іванів-Краматорський – найстарший за літературним стажем україномовний поет серед забоївців. [20, 29]

Також зазначається, що його поезіям притаманні різні настрої, але переважає оптимістичний, оскільки автор співає “бадьору пісню новій реконструктивній добі” [35, 38]. Подібну пафосну наснаженість відзначає й А. Гопко, підкреслюючи при цьому, що “від абстрактних віршів про соцбудівництво й поверхових фотографій Краматорський переходить повільно до відображення життя у всіх зв’язках і опосереднюваннях” [8, 113].

До цього слід також  додати, що в 1930 р. В. Іванів-Краматорський уклав збірку “На грані”, доля якої видалася трагічною, оскільки, як зазначає Н. Лапушкіна, книжка так і не побачила світ [17], але О. Максименко стверджує, що збірка-таки була видана в Бахматі (Артемівську), однак одразу весь наклад було конфісковано органами НКВС. [20, 29]

Тож загально визнаними  фактами є те, що В. Іванів-Краматорський  наприкінці 20 – початку 30-х років  керував літературною студією “Гарт” у Краматорську, а також є автором значної кількості поезій, опублікованих у другій половині 20 – початку 30-х років у журналі “Забой” та газеті “Краматорская Домна”.

Беручи до уваги відсутність  біографічних даних щодо В. Іваніва-Краматорського, спробуємо окреслити громадянсько-поетичні пріоритети митця на підставі його поезій та окремих публіцистичних матеріалів.

Перш за все звернімося до газетної інформації “Які ж наші будні” [15, 15]. Хоча вона й анонімна, але підзаголовок “Краматорская ячейка “Забоя” (керівником якої був В. Іванів-Краматорський) дозволяє стверджувати, що висловлені в ній оцінки формулювалися не без участі голови осередку.

На перший погляд, прийнята резолюція не відрізняється від традиційних соцреалістичних сентенцій. Однак звернімо увагу на два моменти. Спочатку процитуємо пункт 2 постанови: “Перехід від “барабанних” віршів про завод і революції до поглибленого висвітлення побуту захоплює деяких письменників зненацька. Вони не можуть зрозуміти, що і “побут не є дрібним, мов стружка”, а героїчним за своїм значенням, за своєю боротьбою. Їм потрібно відчути класову боротьбу в щоденності, уважніше поставитися до робітничого побуту” [15, 15].

Вважаємо за потрібне ще раз процитувати фрагмент фрази  “в щоденності, уважніше поставитися до робітничого побуту”: як нам видається, маємо не стільки зосередження на побутовізмі, скільки утвердження принципу реалістичної типізації, коли одиничний факт набуває узагальнюючого значення. А це могло бути тим внутрішнім чинником, який формував соцреалістичні пріоритети, які, врешті-решт, обумовили світовідчуття письменника. Так, постанова різко негативно характеризує “попутників”, однак не забуваймо, що ними, принаймні, були М. Зеров, М. Рильський, з чиєю творчістю не міг не бути ознайомлений В. Іванів-Краматорський. А це означає, що власні громадянсько-поетичні позиції він не міг утверджувати, не враховуючи позиції своїх сучасників. [20, 30]

Переходячи власне до поезій В. Іваніва-Краматорського, ми одразу хочемо підкреслити, що поділяємо думку критиків 30-х років щодо їхньої неоднозначності, перш за все в емоційній наснаженості, але причину вбачаємо не тому, що “поет ніби відчуває наплив песимізму щодо сприймання дійсності, який межує з відчаєм, безперспективністю” [35, 38], а у складності самого життя тих років, а ще більше – у суперечливостях поетового світовідчуття, породжуваних його особистісно-психологічними якостями.

Безумовно, будь-який митець в умовах радянської системи не міг не висловлювати свого позитивного ставлення до неї. І нам видається, що В. Іванів-Краматорський був щирим у своїх почуваннях. Інша річ, що проголошувані ним думки набували різного художнього втілення.

Зважаючи на це, можна назвати значну кількість поезій, в яких загально відомі постулати соцреалізму не лише домінують, але і не знаходять належного митецького втілення (“Привіт ВСРМ”, “В церкві”, “Україна”). [20, 30]

Тому виокремлюємо вірш “Мати”, в якому ці ж ідеологічні пріоритети реалізуються на рівні загальнолюдських цінностей. Цьому, безумовно, сприяє сам образ матері, який містить у собі і традиційне для української літератури схиляння перед страдницькою материнською долею (“сліди криваві краплять ноги”), і водночас підсвідоме відчуття докорінних змін, бо: …не взнає вона в огні Своєї тихої Вкраїни… [12].

Динамічність образу органічно доповнюється символічним образом шляху-дороги. Це не лише хронотопне втілення суб’єктивної налаштованості героїні сприймати неминучість змін, а й композиційно обрамлюючий чинник, який відбиває авторське усвідомлення всієї складності простування до нового життя: …А на них Сліди криваві краплять ноги… …А на них Сліди криваві краплять ноги… [12].

Як донбасівець, В. Іванів-Краматорський  віддав належне змалюванню своєї ба/тьківщини (“Залізо, сталь…”, “Донбас”, “Гудуть машини й елінги в огні…”, “Як день, як сни, як вітер – простір…”). [20, 30]