Історія літературно- наукового видання Донеччини 20-го століття

У 1962 році ЦК КП України  прийняв постанову про закриття всіх альманахів, що видавалися в ряді регіонів України, як нерентабельних і  невисоких за своїм ідейно-художнім рівнем. Замість них створювалося два (або три) нових республіканських журналу. Неважко уявити, що означало для літераторів Донеччини закриття альманаху.

Як згадував потім  його тодішній головний редактор, прозаїк  Микола Гревцов, «оскільки навіть Донецький  обком не зумів добитися скасування цієї постанови хоча б стосовно« Донбасу », посилаючись на значення регіону для всієї України, редакція та редколегія альманаху, правління письменницької організації зробили дуже вдалий «хід конем».

У найкоротші дні були організовані на адресу М. Хрущова (відома його зв'язок з Донбасом) листи від великої групи московських письменників, колишніх донбасівців (В. Попов, Л. Жаріков, М. Матусовський, Ю. Жуков, Г. Марягін та ін) , лист від представників творчої та наукової інтелігенції Донбасу, письменників-донбасівців, що живуть в Києві (В. Сосюра, М. Рудь, Ю. Чорний-Діденко, М. Упеник, Б. Буряк та ін.) З цими листами намагалися потрапити на прийом до ЦК побували в Москві голова правління Донецької письменницької організації В. Соколов та її відповідальний секретар І. Мельниченко. [18, 117]

Заключним акордом пішла  в Кремль на ім'я Хрущова телеграма  з настійним проханням альманах «Донбас» зберегти як наступника першого  журналу в робочому краї - «Забой», підписана трьома відомими на всю країну і добре знайомими генсекові шахтарями, Героями Соціалістичної Праці, депутатами Верховної Ради СРСР.

Щоб отримати їх підписи (все робилося стрімко, не можна було гаяти часу, один з літераторів  тут же поїхав до міста Краснодон  та Шахтарськ і зустрівся з відомими гірниками М. Мамаєм і А. Кольчик. А в цей час інший побував у знатного шахтаря К. Северінова .

Урядова телеграма, відправлена з Донецька в Кремль, потрапила до адресата і подіяла.

ЦК КП України, щоправда, так і не скасував свого постанови. Але в Донецький обком партії повідомили по телефону: мовляв, нехай альманах «Донбас» виходить, як виходив раніше.

Як говориться, майже  детективна історія ... Але тоді було не до сміху.

Між іншим, щось подібне  могло статися і в 1993 році, тобто  в рік його сімдесятиріччя. Нова влада Україні вирішили, що літературні журнали здатні вижити самі, без дотації держави. І всіх відправили у вільне плавання, в так званий госпрозрахунок. Що вийшло з того - сьогодні багатьом відомо: більшість з них, втративши своїх шанувальників, до цих пір ледь животіють.

Сьогодні «Донбас» продовжує радувати новими творами, будь вони художнього чи документального жанру. Так, на його сторінках протягом минулого часу друкувалися маловідомі «речі»: роман В. Винниченка «На той бік», повість Т. Осмачко «Старший Боярин», публіцистичний нарис М. Осадчого «Більмо» і т.д. Із сучасних авторів - П. Загребельний, В. Захарченко, Л. Талалай ... Побачили світ твори і іменитих російських літераторів: Г. Газданова, І. Одоевцевой, А. Знов’єва, Ю. Бондарева, В. Астаф' єва, В. Лихоносова, В. Войновича. Публікуючи все це, «Донбас» в той же час не забував і про репресованих письменників, про тих, хто постраждав у тридцяті, а також у сімдесяті і вісімдесяті роки - Г. Баглюка, С. Божко, І. Савич, В. Стус, І. Світличний, І. Дзюба, М. Руденко. [34]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 "Донбас”- літературно-художній та громадсько-політичний журнал: стан і тенденції розвитку

 

"Донбас” літературно-художній та громадсько-політичний журнал, орган Національної Спілки письменників України.

Літературний журнал «Донбас», що наприкінці року відзначає  своє поважне 85–річчя, по праву вважається одним із невід’ємних символів краю. А який же символ без легенди? Подейкують, що часто вживані під час попередніх виборів поетичні рядки одного з  перших авторів видання Павла Безпощадного: «Донбас ніхто не ставив на коліна!» стосуються не тільки всього регіону, а й конкретно однойменного журналу. А дехто переконаний — популярна пісня із словами: «І в забій відправився хлопець молодий» може претендувати на гімн видання. Адже журнал свого часу звався «Забій», і навколо нього гуртувалися молоді літератори, які тоді створили не тільки часопис, а й письменницьку організацію Донбасу.

Як уже говорилося "Донбас” літературно-художній та громадсько-політичний журнал видається в Донецьку. Заснований у 1923 р. в м. Бахмуті (тепер. м. Артемівськ) на Донеччині. Спочатку мав назву "Забой", у 1932— перейменований на "Літературний Донбас"; після другої світової війни виходив як альманах “Донбас”. Сучасну назву має з 1958 р. Матеріали публікуються українською і російською мовами. Видається 12 разів на рік, тираж 1000 прим. Головний редактор (з 1989)—Віктор Степанович Логачов. Основний читач—широкі кола інтелігенції, студентська молодь, вчителі й учні.

З кінця 80-х років редакція прагне до об’єктивного висвітлення літературного процесу. Журнал відійшов від монопольної теми “людини праці”,  з’явилися матеріали про репресії в роки радянської влади, друкуються твори заборонених раніше письменників І.Дзюби, О.Тихого, М.Руденка, В.Голобородька, І.Світличного та ін.

На сторінках часопису відображається сучасний літературний процес , розвиток культурного життя  у регіоні. Друкуються вірші, проза  і публіцистика таких письменників, як А.Кравченко, П.Бондарчук, І.Костиря, Л.Колесникова, В Труханов, Л.Кір’яков, О.Лаврентєва,  Л.Талалай, С.Жуковський, В.Руденко, В.Борота, Г.Мороз, І.Білий, Г.Щуров, Б.Ластовенко, Б.Білаш , Ю.Доценко та ін.

Історії заснування журналу  та письменницької організації “Забой”  присвячено ювілейний номер “Донбасу” ( 1998 р.), в якому розкриваються героїчні і трагічні сторінки літературного життя на Донбасі у ХХ ст. . Розповідається про трагічну долю головного редактора журналу Григорія Баглюка та його товаришів у період репресій на Донбасі (1933-34 рр.). Друкуються спогади співробітників журналу минулих років Івана Ле, Б.Павлівського, М.Гревцова М., В.Соколова, А.Кравченка та ін.

Журнал видає літературні  додатки, спрямовані на пропаганду досягнень  письменників Донбасу як серед широкого читача, так і учнів шкіл, студентів вузів, і вчителів.

Протягом 90-х років  редакцією журналу видано ряд  книжок, в яких розповідається про  творчість письменників-донбасівців  і про тих майстрів художнього слова, які пов’язали з Донецьким  краєм свій життєвий шлях. Це—М.Петренко, М.Чернявський, Б.Грінченко, Х.Алчевська, М.Шаповал, С.Васильченко, В.Сосюра, С.Божко, Л.Скрипник, а також  письменники -земляки української діаспори В. Гайворонський, В.Бендер, В.Біляїв, Л.Лиман, Е.Андієвська (“Дума і пісня”, “Уроки правди і добра”).

Творчий і життєвий шлях російський і грецьких донецьких письменників висвітлюється у таких виданнях, як “Солнечный камень” і “Отчее древо” (авт.-укл. С.Оліфіренко). Інтимна лірика поетів Донбасу видана як антологія одного вірша “Кохання і весна”.

Народознавча тематика представлена у додатках до журналу “Жизненный круг. Энциклопедия-дайджест” і “Таємниця духовного скарбу” (авт. В.Оліфіренко і Ф.Пустова). Книжки включають у себе сторінки історії Південно-Східної України—Донбасу, розкривають зміст народних звичаїв обрядів та вірувань, розповідають про особливості народного одягу і про специфіку церковної архітектури регіону. Досліджуються етнографічно-фольклорні елементи в художній літературі як засіб відображення народної моралі.

Редакцією журналу видано збірки віршів В.Бороти “Чолпан-зірка”, В.Павловського “Станція надії—Межова”, Н.Гричишкіної “Чарівне коло”, О. Лавренетьєва “Заженная свеча”, Б.Білаш “Поклон”, Д.Радькова “На розколі часу”, І.Пантазьєва “Очарованная душа”, О.Кожемўяки “Журавка”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2.

Історія літературно-наукового  видання „Донбас” в персоналіях

 

2.1 Історія організації «Забой» і участь у ній В.Гайворонського

Адміністративним центром  Донеччини на початку ХХ ст. був  Бахмут. У промисловому регіоні зосередилася велика кількість молодих робітників, руками яких у перші пореволюційні десятиліття піднімалася українська культура. На основі газети «Всеросійська кочегарка» було створено журнал «Забой», а згодом – однойменну літературну групу, що його видавала.

Двотижневик пролетарської тематики віддзеркалював суспільне життя того періоду.

Влітку 1923 року з Петрограду до Бахмуту  приїхав відпочивати М.Слонімський, який разом із Є.Шварцем вирішив організувати літературно-художній журнал, налагодивши зв’язок із газетою «Всеросійська кочегарка». Перше видання, що містило твори М.Нікітіна, М.Зощенка, П.Байдебури, К.Чуковського, К.Квачова, побачило світ у вересні 1923 року і мало 40-тисячний наклад.

Через рік, восени 1924 р., з’явилася  письменницька організація Донбасу. Її членами були російські критики і письменники О. Селивановський, Б. Горбатов, Павло Безпощадний (П.І. Іванов). У жовтні того ж року відбувся Перший з’їзд літераторів Донбасу, що ухвалив резолюцію – створити союз пролетарських письменників Донбасу, об’єднати літературні сили шахтарського краю, опанувати літературною майстерністю. Очолили організацію О.Селивановський, П.Трейдуб, Б.Горбатов, А.Заходяченко, Ф.Ковалевський. «Наздоганяючи час, ми наполегливо вчилися <…>, ходили на курси, у загальноосвітні вечірні школи, займалися у ремісничих училищах, готувалися до вступу на робфаки, в інститути.

Багатьом з нас не вистачало  не тільки «філософського багажу» і  літературної техніки, але й загального знання» [1, 31], – підкреслював Ф.Ковалевський. Робилося все можливе, щоб журнал віддзеркалював економічне та культурне життя Донбасу. Це був той період в історії літератури, коли періодика відігравала виняткову роль. Завдяки своїй мобільності вона спроможна найвиразніше виявити сучасний стан літератури. У двадцяті роки ХХ ст. не було майже жодного письменника, який би не розпочинав свій шлях із газети чи журналу.

Журнальні публікації на деякий час  стали основною формою оприлюднення зразків прози, поезії, критики в літературному процесі.

Із середини двадцятих років  ХХ ст. «Забой» активно підтримує хвилю українізації та починає шукати своє місце в українському літературному процесі. Кількісні порівняльні показники є свідченням, бо, зокрема, у № 7 (1925 р.) українською мовою було надруковано лише уривки з поеми Т. Шевченка «Сон» і вірші В. Сосюри та В. Краматорського. У 1928 р. під гаслом «Робітники Донбасу мають знати українських письменників» відбувається урочистий приїзд П. Тичини, В. Сосюри, І. Микитенка, Остапа Вишні та П. Панча, які відвідали великі підприємства, зустрілися з робітниками. У «Забої» з’являються нові розділи: «Українську книгу – в маси», «Огляд українських журналів». [5, 49]

Українізація набула в Донеччині особливо важливого  політичного і культурного значення. Один з її ідеологів та організаторів, М. Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію: «Колись багато товаришів вважало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком не правильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури» [9]. Журнал оперативно відбивав усе, чим жив тоді шахтарський край. Нехай перші твори були далекі від досконалості, але їх автори ставали своєрідними «літописцями» того часу.

Поступово збільшується кількість  україномовних творів. Яскравим прикладом слідування цій тенденції є той факт, що багато відомих на той час російськомовних письменників (Б. Горбатов, Г. Жуков, В. Торін та ін.) почали писати українською. Як зазначає І. Дзюба, «особливо рясно заколосилося українське літературне слово в Донеччині у добу національного відродження початку ХХ ст. та в двадцяті роки, коли здійснювалася так звана «українізація»… Цей короткий період відносно вільного національного розвитку показав, на що здатні розкуті сили українського народу в усіх сферах культури» [36, 4]. В. Гайворонський вбачає причину цього в тому, що «зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекцій рідною мовою» [7, ІІІ].

З 6 по 11 січня 1925 року Б. Горбатов, А. Заходяченко  і Ф. Ковалевський брали участь у Першій Всесоюзній конференції письменників, що відбувалася у Москві. Борис Горбатов доповів про діяльність, творчі плани спілки; його було обрано членом правління ВАПП від «Забою». На Третьому з’їзді «Забою» ухвалено резолюцію: організація ставить собі одне з основних завдань – розвиток української культури в Донбасі, для цього насамперед потрібна українізація «Забою». [5, 50]

Після тривалої перерви у вересні 1929 р. виходить оновлений випуск журналу українською мовою. У статті, якою він відкривається, йдеться про гостру кризу, яку в кінці 1928 – на початку 1929 років пережила літературна організація «Забой» та її орган. Причина кризи «крилася в головній, зовсім неправильній установці, в самому характері «Забою» як літературної організації, що працює в пролетарськім промисловім центрі Радянської України» [9]. Справа в тому, що керівники «Забою» орієнтувалися на Москву. У січні 1927 р. відбувся перший з’їзд, де ВУСПП взяла на себе керівництво всіма літературними організаціями в Україні, а ВАПП свої осередки розпустила. «Забой» лише формально визнав нову ситуацію, бо реорганізація припинила існування журналу в колишньому форматі.

Авторами журналу були робітники, як правило, передовики виробництва, які «свої друковані органи вважали рупорами всього робітничого класу Донбасу» [25, 10]. Так, на сторінки журналу «Забой» потрапив робітник-початківець Василь Гайворонський. Юнаку намагався допомогти Ф. Ковалевський – завідувач міської бібліотеки, що сам вправлявся в написанні нарисів, оповідань і став його духовним наставником. При бібліотеці були створені гуртки самоосвіти, які підтримували тих, хто мріяв про вищу освіту. Сам В. Гайворонський згадував: «Мене опанувала ще одна пристрасть. За порадою Фелікса Ковалевського, я почав писати оповідання» [7, ІІ]. Свій творчий шлях він розпочинав як російськомовний письменник. На сторінках видання «Забой» 1926 і 1929 років, які збереглися до сьогодні, знаходимо його твори «Мрійник» і «Дружина» (рос. «Жена»). Обидва – пролетарського спрямування. Головними героями першого оповідання були, зокрема, архіваріус Дорофій Панасович та швейцар Юхим. Автор розкриває ставлення до впровадження техніки через сприйняття героїв. Архіваріус, якому лише давали розпорядження, у цьому явищі прогресу вбачає порятунок для людини. Він болісно переживає сам процес переобладнання Костянтинівського скляного заводу (достовірний факт, свідком якого був автор!). Дорофій Панасович дуже здивований поведінкою інших героїв. Наприклад, він не розуміє реакцію молодих помічниць-конторниць, які цікавилися тільки зовнішністю та проведеним напередодні вечором: «Невже те, про що йшлося вчора на зборах, пройшло повз них…» [6, 12].