Формування спритності на уроках гімнастики у 7 класі

Слід зазначити, що в молодшому  і середньому шкільному віці дівчатка мають більш високий, ніж хлопчики, рівень прояву статичної рівноваги. Лише учні 9-го і 10-го класів перевищують за цим показником фізичної підготовленості своїх однокласниць. Разом із тим показники динамічної рівноваги школярів практично в усіх вікових групах вищі аналогічних показників школярок.

Здатність до управління часовими, просторовими і силовими параметрами рухів активно зростає від 6-7 до 10-12 років (Фарфель, 1977). При цьому суттєвої різниці між можливостями осіб жіночої і чоловічої статі не спостерігається. У підлітковому віці ці можливості значно погіршуються як у дівчаток, так і у хлопчиків. Після закінчення пубертатного періоду здатність до управління часовими, просторовими і силовими параметрами рухів знову зростає до 17-18 років, а в подальшому – стабілізується. Аналогічну вікову динаміку природного розвитку має і здатність до довільного розслаблення м’язів.

Слід зазначити, що діти, які мають більш високі показники  в управлінні параметрами рухів, краще і швидше оволодівають технікою нових рухових дій.

Координованість рухів (спритність) у дівчаток має більш високі темпи біологічної розвитку від 8 до 9 та від 10 до 11 років; у 11-12 років темпи приросту середні; від 12 до 14 років координованість погіршується, а в подальшому відновлюється та стабілізується.

У хлопчиків високі темпи  біологічного розвитку цієї здібності припадають на вікові періоди 8-9 та 11-12 років; з 13 до 14 років – середні темпи приросту. Вікові періоди від 9 до 10, від 12 до 13 та від 14 до 17 років характеризуються відносною стабілізацією координованості рухів, тобто суттєвих позитивних або негативних змін не відбувається (Л. Волков, 2001).

У рівні розвитку координаційних здібностей обдаровані діти практично не поступаються дорослим людям.

Віковий період з 6-7 до 10-12 років – найбільш сприятливий для розвитку координаційних здібностей за допомогою спеціально організованої рухової активності.

Вікові особливості розвитку координаційних здібностей можна визначити насттупним чином:

• діти 4-6 років володіють низьким рівнем розвитку координації, нестабільною координацією симетричних рухів, рухові навики формуються у них на фоні надлишку орієнтовних, зайвих рухових реакцій, а здібність до диференціювання зусиль – низька;
• у віці 7-8 років рухові координації характеризуються нестійкістю швидкісних параметрів й ритмічності;
• в період від 11 до 13-14 років збільшується точність диференціювання мʼязових зусиль, покращується здібність до відтворення заданого темпу рухів, підлітки 13-14 років відрізняються високою здібністю до засвоєння складних рухових координацій, що обумовлене завершенням формування функціональної сенсомоторної системи, досягненням максимального рівня у взаємодії всіх систем аналізаторів і завершенням формування основних механізмів довільних рухів;
• у віці 14-15 років спостерігається деяке зниження просторового аналізу й координації рухів;
• в період 16-17 років продовжується вдосконалення рухових координацій до рівня дорослих, а диференціювання мʼязових зусиль досягає оптимального рівня.

В онтогенетичному розвитку рухових координацій, здібність  дитини до вироблення нових рухових  програм досягає свого максимуму  в 11-12 років, цей віковий період визначається як той, що особливо піддається цілеспрямованому спортивному тренуванню. Помічено, що у хлопчиків рівень розвитку координаційних здібностей з віком вище, ніж у дівчаток.

Таким чином, різні прояви координаційних здібностей мають своєрідну вікову динаміку біологічного розвитку. Проте найбільш високі темпи їхнього природного розвитку припадають на предпубертатний вік. У підлітковому віці координаційні здатності суттєво погіршуються. В юнацькому віці вони знову покращуються, а в подальшому – спочатку стабілізуються, а з 40–50 років починають погіршуватися.

3. Загальні положення методики формування спритності

Фактори, що зумовлюють прояв спритності:

• Здатність людини свідомо сприймати, контролювати рухові завдання; формувати план і спосіб виконання рухів.
• Рухова пам’ять. Будь-який новий рух чи рухова дія завжди виконується на основі вже існуючих попередніх рухів. Набутий руховий досвід завжди виступає координаційною основою, на якій будується засвоєння нових рухових дій. Чим більший запас рухових комбінацій має учень, чим більшим обсягом рухових навичок він володіє, тим вищий у нього рівень розвитку спритності і тим легше йому засвоювати нові рухові дії. 
• Ефективна внутрішньом’язова і міжм’язова координація (дозволяє успішно управляти силовими, часовими і просторовими параметрами рухів).
• Адаптаційні можливості різних аналізаторів відповідно до специфічних особливостей конкретного виду рухової діяльності (під впливом тренування функції багатьох аналізаторів поліпшуються, наприклад, заняття спортивними іграми сприяють удосконаленню функцій зорового апарату).

Засоби розвитку координаційних здібностей. В основі методики розвитку координаційних здібностей повинне бути виконання рухових завдань в ускладнених умовах. Для цього вправи виконують при дефіциті простору і часу, недостатній або надмірній інформації. Ефективними є біг пересіченою місцевістю з подоланням природних перешкод, катання на лижах, бігові вправи з подоланням перешкод (бар’єри, гімнастичні лави, м’ячі та ін.), вправи з м’ячами, єдиноборства, гімнастичні й акробатичні вправи, спортивні і рухливі ігри (особливо на зменшених майданчиках та зі збільшеною кількістю гравців) та ін. [7, с. 127].

Ефективними будуть також різноманітні вправи для досягнення встановлених параметрів рухової діяльності: проходження або пробігання певної відстані з заплющеними очима; кидки м’яча у баскетбольний кошик із заплющеними очима; виконання різноманітних гімнастичних вправ з обмеженим або повним виключенням зору; виконання вправ з обмеженням слуху або при штучно створеному надмірному шумі; стрибки з поворотами на вказану кількість градусів; пробігання або пропливання певних дистанцій за встановлений час; виконання силових вправ із варіативними обтяженнями та ін.

Таким чином, основними засобами розвитку координаційних здатностей є  фізичні вправи. Вони повинні бути, по можливості, різноманітними і достатньо складними за координацією роботи нервово-м’язового апарату. Їх слід виконувати в ускладнених умовах. У заняттях з фізично добре підготовленими людьми позитивного ефекту надає поєднання фізичних вправ та аутогенного тренінгу (формули самонавіювання, що сприяють удосконаленню м’язової регуляції. Такі формули зорієнтовані як на розслаблення всіх м’язів, так і на вибіркове розслаблення окремих м’язових груп і м’язів).

У цілісній руховій діяльності координаційні здібності проявляються у взаємодії, але у певних ситуаціях  роль окремих здібностей змінюється. Для кожного із вказаних видів координаційних здібностей розроблена обґрунтована методика їх розвитку.

Слід зауважити, що розвиток спритності відбувається, в першу  чергу, шляхом створення більшого, ніж  у наступні періоди фонду нових  форм координації рухів.

Оскільки спритність за допомогою  певної вправи розвивається доти, поки вона не буде засвоєна, доцільно регулярно оновлювати, проводити їх за складніших умов. Таким чином, для формування спритності можуть використовуватися будь-які вправи, але за умови, що вони мають елементи новизни:

• виконання вправи з різних незвичайних вихідних положень і закінчення такими ж кінцевими положеннями;
• виконання вправи в обидва боки, обома руками і ногами в різних умовах;
• зміна темпу, швидкості і амплітуди рухових дій;
• варіювання просторових меж виконання вправи;
• виконання додаткових рухів;
• щойно засвоєну вправу виконують у різних комбінаціях з раніше вивченими.

Методичні прийоми, що ускладнюють умови виконання:

• «суміжні завдання» (наприклад, виконання розбігу для стрибка в довжину зі звичною, дещо збільшеною чи зменшеною довжиною кроку);
• «контрастні завдання» (наприклад, кидки м’яча в ціль з різко відмінної відстані, з 5 і 10 м);
• тимчасове виключення зорового контролю (ведення м’яча із заплющеними очима).

У процесі розвитку координаційних здібностей останні обов’язково  пов’язуються з технічним і тактичним  навчанням, а також з розвитком  інших рухових якостей. Цієї мети досягають за допомогою різних комбінованих вправ, всіляких естафет, спортивних ігор та ін.

Слід пам’ятати і про  зв’язок спритності із функцією рівноваги. Рівновага – це здатність людини зберігати стійку позу у статичних та динамічних умовах. Деякі показники рівноваги до 12–13 років досягають рівня показників дорослих (Е. Я. Боднаревський).

Для вдосконалення рівноваги необхідно створювати такі умови, при яких є ризик її втрати. Це виконання вправ на рівновагу без зорового контролю на фоні втоми. Використовуються такі ускладнені умови, як зменшення площі опори, збільшення висоти опори, рухливості опори (горизонтальний канат), введення стрибків, поворотів і додаткових рухів.

Найкращий ефект дає включення  вправ, що розвивають спритність, на початку основної частини уроку.

Параметри навантаження:

1. Складність рухових  дій 40–70% від максимального рівня.

2. Інтенсивність роботи  у початківців відносно невисока  і може бути забезпечена виконанням  різноманітних нескладних естафет  з м’ячами і без м’ячів, киданням  на точність, із включенням нескладних  акробатичних вправ, стрибків.

3. Тривалість окремої  вправи 10-120 с, або до появи втоми.

4. Кількість вправ –  2-3. Кількість повторень окремої вправи при нетривалій роботі (до 5 с) може бути від 6 до 12 разів або 2-3 рази при триваліших завданнях.

5. Тривалість активного  або пасивного відпочинку між вправами дорівнює 1-2 хв. Під час активного відпочинку паузи між вправами заповнюють вправами на розслаблення і розтягування, ідеомоторні дії, самомасаж.

Здатність до управління часовими, просторовими і силовими параметрами рухів

В основі методики вдосконалення  здатності до оцінки і регуляції  рухів повинен бути такий підбір тренувальних дій, які б забезпечували  підвищені вимоги до діяльності аналізаторів відносно точності просторових, часових  і динамічних параметрів рухів. Ефективним засобом, який застосовується для формування кінестезичних образів рухів, наявність яких обумовлює координаційні здатності людини, є активізація функцій одних аналізаторів за рахунок штучного виключення інших (Верхошанський, 1988). Зокрема, виключення зорового аналізатора (виконання рухів із заплющеними очима) активізує функцію пропріорецептивної чутливості і сприяє підвищенню ефективності управління динамічними, просторовими і часовими параметрами рухів (Болобан, Мистулова, 1995).

Доцільним буде і виражений вплив на один з аналізаторів для цілеспрямованого формування оптимального ритму або темпу рухів. З цією метою, наприклад, в бігу або плаванні застосовуються звукові або світлові ритмо- і темполідери, що сприяє формуванню доцільного темпу і ритму циклічних рухів.

Важливе значення в розвитку здатностей, що базуються на пропріорецептивній чутливості, слід відводити вправам, спрямованим на покращання точності м’язових сприйняттів або відчуттів  параметрів руху. Так, для вдосконалення відчуття м’яча під час кидка, удару, прийому або передачі застосовують м’ячі різних розмірів і маси, широку варіативність сили кидків, ударів і дальності польоту. Для вдосконалення відчуття спортивного снаряда в легкій атлетиці застосовують ядра і списи різних розмірів і маси, жердини різної довжини і пружності (В. Лях, 1989).

Важливим елементом у  методиці покращення здатності до оцінки і регуляції динамічних і просторово-часових параметрів рухів є широке варіювання різними характеристиками навантаження (характер вправ, їхня тривалість, інтенсивність) і відпочинку (тривалість, характер) у процесі виконання тренувальних завдань.

Слід також враховувати, що до системи управління рухами входить  сенсорна інформація від суглобово-м’язового  апарату, яка адекватно відображає кінематичні і динамічні характеристики рухів. Застосовування варіативних  обтяжень під час виконання рухів  активізує функціонування сенсорної  системи, сприяє зниженню порогів суглобово-м’язової чутливості і покращенню здатності до диференціації та обробки аферентної сигналізації. Цим забезпечується вдосконалення сенсорного синтезу, підвищення точності дозування і своєчасності корекції робочих зусиль, формування доцільного кінестезичного образу рухової дії.

Отже, удосконалюючи цю здібність, необхідно застосовувати:

• вправи з акцентом на точність їх виконання за параметрами часу, зусиль, темпу, простору (біг із заданою швидкістю, метання на задану відстань, пересування із заданою частотою кроків тощо);
• вправи, що вимагають підвищеного м’язового відчуття за рахунок обмеження або виключення зорового чи слухового контролю за виконанням рухової дії;
• вправи з вираженим впливом на один із аналізаторів за допомогою звукових та світлових темпо- і ритмолідерів;
• вправи на вдосконалення мʼязово-рухових відчуттів у сприйнятті м’яча, бар’єра, приладу тощо за допомогою використання м’ячів, приладів тощо, різної маси, розмірів та виконання з ними дій з різною силою, швидкістю, заданою дальністю польоту;
• варіювання різними характеристиками навантаження (характер вправ, інтенсивність роботи, її тривалість, чергування режимів навантаження і відпочинку).