Місцеві бюджети Китаю

Місцевий бюджет як основний план формування та використання

фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій і повноважень

органів місцевого самоврядування, має бути достатнім для забезпечення

виконання місцевими органами влади своїх власних і делегованих їм

повноважень. Інколи проблемою є існування статусу незалежності місцевих

бюджетів. Звичайно, останні нерозривно пов’язані з державним бюджетом, але

вони ще більш залежні від нього. У зв’язку із цим тривалий час існує проблема

бюджетної децентралізації. Питання бюджетної децентралізації, на нашу

думку, є особливо цікавим в історичному та порівняльно-правовому аспектах.

Наприклад, бюджетна система Китаю завдяки реформам, розпочатим

наприкінці 70-х років. Слід відмітити, що з 1978 р. у Китаї взято курс на

розвиток ринкової економіки. Визначено такі три етапи реформування

економіки: І етап (до 2000 р.) – характеризується підвищенням рівня життя

населення при зростанні загального об’єму продукції в 4 рази; ІІ етап (до 2021

р.) – планується досягнення економічного рівня промислово розвинутих країн;

ІІІ етап (до 2049 р.) – перетворення Китаю у сучасну високо розвинуту країну

[2]. Отже, від початку вказаних реформ бюджетна система країни набула ознак

децентралізованої, яка в китайському контексті передбачає передачу функцій

щодо прийняття рішень: 1) від центральних органів влади до органів влади

нижчих рівнів; 2) від державних органів – державним підприємствам. До

початку реформ місцеві органи влади не мали стимулів для розвитку своєї

власної податкової бази.

Намагаючись збільшити доходи бюджету, Міністерство фінансів Китаю

запровадило систему розподілу доходів між центральними та місцевими

органами влади. Останні почали збирати податки на своїх територіях і

укладати довгострокові угоди про розподіл доходів із центральним урядом. У

цих угодах обумовлювався загальний обсяг податкових доходів, який мав

передаватися до центру, решта залишалася в розпорядженні регіонів. Така

система створила міцний стимул для підтримки податкових і бюджетних

реформ на регіональному рівні. Нова фінансова система забезпечувала потреби

центрального уряду до середини 80-х років. При змінах в економіці країни

чинна на той час система  розподілу податкових надходжень між бюджетами

різних рівнів бюджетної системи вже не забезпечувала центральний уряд

стійкими доходами. Тоді останній запровадив планування щорічного

збільшення податкових надходжень, а у випадку невиконання планового

завдання керівництво податкових органів звільняли від виконання обов’язків

(знімали з посади). Податкові органи прагнули продемонструвати виконання

планових завдань хоча б на папері. Провінційна влада, у свою чергу, прагнула

приховати від центрального уряду ще більшу частину своїх доходів.

Як же відбувалися реформи, що у майбутньому сприяли створенню

нової бюджетної системи Китаю? Важливою складовою економічних реформ

Китаю стала податкова реформа, яка здійснювалася у декілька етапів. Ця

реформа була доволі складною, інколи її результати негативно впливали на

економічний стан країни і платників податків. У 1979 р. державним

підприємствам було дозволено не віддавати державі частину прибутку, піднято

ціни на сільськогосподарську продукцію та підвищено заробітну плату

працівників державних підприємств і організацій. Ці заходи призвели до

значного бюджетного дефіциту у 1979 і 1980 рр.

Продовженням реформи була заміна відрахувань від прибутку податком

(„робочим податком”), що відбувалася у два етапи. На початку 80-х рр. ХХ ст.

державні підприємства було зобов’язано сплачувати податки, а після цього

підприємства здавали державі частину прибутку, який залишався, у такому

співвідношенні: великі підприємства і компанії сплачували 55% прибутків, що

залишилися, а дрібні – здійснювали відрахування відповідно до спеціальної

таблиці. Друга частина зазначеної „заміни” датується жовтнем 1984 р., коли

державні підприємства повинні були сплачувати 11 різноманітних податків,

але їх вже позбавили обов’язку віддавати державі частину прибутку.

На іншому етапі (з грудня 1986 р.) запроваджено систему договірної

відповідальності, відповідно до якої підприємства підписували контракт про

сплату прибуткового податку і регулюючого податку залежно від рівня

прибутку. Якщо ж державне підприємство не могло досягнути такого рівня

прибутку, то воно повинно було сплачувати й інші податки за рахунок власних

коштів. У випадку перевищення обумовленого рівня прибутку підприємства

сплачували податки на пільгових умовах (тобто підвищувалася зацікавленість

в отриманні прибутків). У 1989 р. з метою збільшення доходів уряду

запланована нова податкова реформа практично розпочалася. Державні

підприємства були зобов’язані сплачувати, перш за все, податок з доходів

корпорацій, а після цього ще й віддавати частину своїх прибутків (тобто

повернулися до того, що було раніше).

Далі, у 1994 р. ліквідовано систему „фінансового підряду”, коли платежі

з підприємств визначалися угодою між конкретними підприємством і

місцевою владою; запроваджено систему окремого стягнення податків (фень

шуй чжи), де участь брали як державні, так і місцеві органи влади; зменшено

кількість податків; знижено ставку податку для великих і середніх підприємств

(з 55% до 33%, а для спільних підприємств, що здійснюють свою діяльність у

спеціальних економічних зонах – 15%). Такі податкові зміни одразу призвели

до зменшення податкових надходжень до бюджету і, відповідно, зменшувався

рівень бюджетних видатків, зростав бюджетний дефіцит і заборгованість

Китаю (внутрішня і зовнішня). Проте дана ситуація сприяла зростанню

позабюджетних доходів, які не включаються до бюджету центрального уряду.

Позабюджетні доходи в Китаї – це неподаткові надходження, які збираються

місцевими урядами, різноманітними урядовими агентствами та інститутами, а

також державними підприємствами. Як зазначають самі китайські дослідники,

такі доходи з’явилися ще за часів планової економіки, але до 1978 р. вони були

незначними. З того часу доволі скромні доходи держбюджету просто

змушували державні організації шукати додаткові джерела власних доходів,

оскільки на фінансування їх видатків закладалися також недостатні суми. Так,

державні організації та підприємства почали створювати свої комерційні

фірми чи підрозділи. Місцеві ж уряди запроваджували все нові податки і збори

з населення та збільшували їх розміри [3].

Центральний уряд дещо впорядкував порядок збору позабюджетних

доходів і їх розміри. Пекін змусив місцеві уряди відмовитися від деяких видів

таких доходів і суттєво скоротив їх розміри.

Отже, після проведених реформ почали зростати позабюджетні джерела

доходів місцевих органів влади. Регіональні органи влади отримали право на

акумуляцію неподаткових доходів, без відображання їх у бюджеті, коли

бюджетних доходів не вистачало для покриття видатків. У 1998 р. центральний

уряд визнав незаконними близько 20 тис. видів спеціальних зборів, які

встановлювалися різними департаментами [4].

Проте, як пише Лінь Шоанлінь, збільшення позабюджетних і

понадбюджетних доходів сприяє зростанню рівня корупції. Центральний уряд

практично дозволяє окремим своїм організаціям і місцевим урядам беззаконно

витрачати отримані ними доходи, що, у свою чергу, спонукає останніх

відшуковувати нові можливості отримання грошей і використовувати їх на

власний розсуд (доволі часто таке витрачання залишається далеким від

ефективного). За різними даними обсяг позабюджетних коштів у країні сягає

80% – 90% державного бюджету.

Нині в Китаї також відбуваються певні реформи, спрямовані на

врегулювання міжбюджетних проблем. Ці проблеми пов’язані із тим, що

запланована децентралізація призвела до зростання міжрегіональних

відмінностей, обмеження можливостей проведення перерозподілу та

стабілізації податково-бюджетної політики в межах усієї держави.

До бюджетів місцевих органів Канади (ці бюджети складають третій

рівень бюджетної системи) належать бюджети муніципальних утворень,

включаючи міста, села, тауншипи, графства і райони спеціального

обслуговування. Складання бюджетів на місцевому рівні змінюється залежно

від організації муніципальної влади (хоча уряд відповідної провінції може

формулювати деякі постійні процедури та особливості для муніципальних

бюджетів).

Податкові доходи бюджетів регіонів Канади складають трохи більше

40% усіх державних доходів, а податкові доходи муніципалітетів – 10%.

Цікаво, що ці податкові надходження поділяються на доходи, які отримуються

як частина федеральних податків (податку на доходи фізичних осіб, на доходи

корпорацій, на природні ресурси, акцизи тощо), і на власні надходження.

Доходи муніципалітетів приблизно на 47% складаються за рахунок місцевих

податків (перш за все податків на нерухомість); майже стільки ж доходів

формується за рахунок фінансових надходжень від провінцій (тобто

трансфертів від бюджетів провінцій і територій, які складають другий рівень

бюджетної системи).

Уряди провінцій Канади контролюють бюджети капіталовкладень

органів муніципальної влади, їх запозичення та боргові зобов’язання. Це пов’язано із тим, що чимало питань муніципальних (місцевих) бюджетів, здійснення запозичень регулюється законодавством провінцій.