Місцеві бюджети: їх доходи і видатки

ЗМІСТ

 

1.Місцеві бюджети: їх  доходи і видатки.

2.Еволюція та сучасні  риси фінансових систем країн  з розвиненою ринковою економікою.

3. Тестові завдання.

4. Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 1.Місцеві бюджети:  їх доходи і видатки.

 

Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються  й витрачаються на відповідній території. Система місцевих бюджетів є в  усіх країнах світу. Проте її розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших  факторів. Найбільший вплив мають  економічні та політичні фактори.

Під час дослідження проблеми місцевих бюджетів їх слід розглядати у двох аспектах: 1) як організаційну  форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування; 2) як систему  фінансових відносин, що виникають  між:

-місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на певній території;

-бюджетами й населенням цієї території;

-бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів;

-місцевими і державним бюджетами.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети (рис. 1). Це фонди фінансових ресурсів, зосереджені в розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні нараховується майже 12 тис.

Проте місцевий бюджет —  це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій  і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування.

Звичайно, варто вирішити питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. Ці проблеми потребують серйозної  наукової розробки, вивчення досвіду  зарубіжних країн і обов'язкового розв'язання.

 

 

Місцеві бюджети

 

Обласні бюджети

Районні бюджети

Бюджет Автономної республіки Крим

 

Бюджети місцевого самоврядування

Бюджети районів у містах

 

Бюджети територіальних громад міст, селищ та їх об'єднань

 

 

 

Рис. 1. Система місцевих бюджетів України

 

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного мешканця або споживача соціальних послуг з урахуванням економічного, соціального, природного станів відповідних  територій, з огляду на рівень мінімальних  соціальних потреб, установлених законодавством.

Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів. Загальний фонд — надходження  з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням. Ці надходження  призначені для забезпечення видатків і не спрямовуються на конкретну  мету. Спеціальний фонд має формуватися  з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей.

Місцевий бюджет поділяється  на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або  інвестиційний).

Фінансовою основою місцевого  самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве  самоврядування.

Видатки є причиною утворення  доходів. Доходи місцевих органів влади  класифікуються за джерелами й економічною  сутністю.

За джерелами надходження  розрізняють такі доходи місцевих органів  влади: податкові та неподаткові  доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської  діяльності підприємств комунальної  власності, залучені місцевими органами влади на ринку позикового капіталу), а також трансферти від центральної  влади й органів влади вищого територіального рівня.

За економічною сутністю виокремлюють власні, закріплені та регульовані  доходи місцевих органів влади.

Власні доходи — це доходи, мобілізовані місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок  джерел, визначених місцевим органом  влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та господарської діяльності комунальних  підприємств, комунальні платежі, а  також доходи за рахунок комунальних  кредитів і позик.

Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати два  місцевих податки і низку місцевих зборів (податок з реклами та комунальний; збори: готельний, на припаркування  транспорту, ринковий, на видачу ордера на квартиру, власників собак, курортний, за участь у бігах на іподромі, на місцеву символіку та ін.).

Перелік закріплених доходів  визначено у бюджетному законодавстві  та законодавстві про місцеве  самоврядування.

Закріплені доходи — одна з форм переданих доходів місцевим органам влади на стабільній, довготерміновій  основі.

Регульовані доходи — також  одна із форм доходів, що передаються  центральною владою місцевим органам  влади або з бюджетів територій  вищого адміністративного рівня  до бюджетів територій нижчого адміністративного  рівня. Порядок передачі та розміри  регульованих доходів в Україні  щороку встановлюється в Законі України "Про Державний бюджет". і  Бюджетному кодексі. Порядок регулювання  доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади  вищого територіального рівня щодо органів влади нижчого територіального  рівня.

Власні та закріплені доходи — основа самостійності місцевих бюджетів.

Важливими способами формування доходів місцевих органів влади  є комунальні платежі, доходи від  комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і  мобілізація коштів за рахунок комунальних  позик. Велику роль відіграють дотації  та інші трансферти.

У дохідній частині місцевого  бюджету виокремлюються доходи, необхідні  для виконання власних повноважень, і доходи, потрібні для здійснення делегованих законом повноважень  органів виконавчої влади.

Структура доходів місцевих бюджетів така: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі та регулювальні доходи.

Згідно зі ст. 143 Конституції  України встановлено, що власних  доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному  закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не належать як закріплені доходи надходження  від комунальної власності.

Міжбюджетні трансферти —  кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету  до іншого. Основними формами надання  міжбюджетних трансфертів за Бюджетним  кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.

Дотація вирівнювання —  міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.

Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну  мету в порядку, визначеному тим  органом, який її надав.

Субсидія (різновид субвенції) — цільова грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних  фондів юридичним і фізичним особам, місцевим державним органам та іншим  державам.

Обсяг міжбюджетних трансфертів  затверджує Верховна Рада України в  Законі про Державний бюджет на відповідний  рік.

Головною складовою фінансів місцевих органів влади є видатки, які точно відображають функції  та завдання, що покладаються на місцеву  владу.

Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, що виникають  у зв'язку з фінансуванням власних  і делегованих повноважень місцевих органів влади.

Видатки місцевих органів  влади, залежно від їхніх завдань, у більшості країн поділяються  на декілька функціональних видів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делегованих  повноважень. Обов'язкові видатки спрямовані на виконання обов'язкових завдань, що покладаються на органи місцевої влади  з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах усієї країни, а також видатки, пов'язані з  їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками.

Факультативні видатки здійснюються для реалізації завдань у межах  власної компетенції, а також  так званих добровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видатків —  видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань*

Крім функціонального  поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні (адміністративні) і капітальні (інвестиційні).

Поточний бюджет використовується з метою виконання як власних, так і делегованих повноважень.

Кошти поточного бюджету  спрямовуються на фінансування установ  і закладів виробничої та соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а  також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення.

Кошти бюджету розвитку спрямовуються  на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також  на фінансування субвенцій та інших  видатків, пов'язаних із розширеним відтворенням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Еволюція та  сучасні риси фінансових систем  країн з розвиненою ринковою  економікою

 

Як показує світова, а  особливо європейська практика, сучасні  фінансові системи високорозвинених держав значною мірою зумовлені  особливостями державотворення, розвитком  економіки, соціальними параметрами  і навіть традиціями, менталітетом населення протягом багатьох століть. Наприклад, окремі елементи фінансової системи Великої Британії, організація  бюджетного процесу, основні підходи  до ведення державної діяльності були сформовані ще у XVII ст. При цьому  досягнення в обмеженні прав монарха  у сфері фінансів, які можна  спостерігати у цій державі ще з ХІП ст., тісно корелюють із роллю держави в економіці  та масштабами перерозподілу ВВП  сьогодні, рівень яких є нижчим від  країн-сусідів, зокрема Франції та Німеччини.

Навпаки, у Франції впродовж довгого часу підтримувалися абсолютизм та жорстка централізація, що відобразилося  на параметрах і структурі фінансової системи нині. Тривалі періоди  відсутності єдиної державності, наявність  великої кількості окремих князівств  на території Німеччини зумовили у новітній час її федеративний устрій та наклали відбиток на архітектоніці  фінансів. Особлива трудова та соціальна  етика населення Скандинавських країн зробила можливим у XX ст. виникнення моделі держави загального добробуту, яка ґрунтується на принципах співучасті та солідарності, громадського контролю у сфері державних фінансів, що дає змогу без жодних негативних наслідків підтримувати найвищий у світі рівень оподаткування, разом із відповідними масштабами компенсаційних дій держави щодо надання суспільних благ і перерозподілу доходів. Подібних історичних закономірностей та зв'язків можна навести велику кількість. Однак саме вони переконують у необхідності погляду в минуле з метою кращого розуміння сьогодення фінансової системи будь-якої держави.

Упродовж розвитку цивілізації  функції, які виконує держава, досить суттєво еволюціонували. Так, у стародавньому  світі коло завдань, що виконувала держава, було дуже обмеженим — головним чином, це видатки на управління (утримання  системи влади), оборону країни, підтримку  правопорядку та судочинство. Держава мала мінімальні економічні функції, переважно розвивалась інфраструктура — дороги, мости тощо. Тривалий час навіть військові витрати були не досить суттєвими, оскільки регулярних армій у повному розумінні не існувало; вони є винаходом лише кількох останніх століть. Наприклад, у Стародавній Греції кожен громадянин був воїном, і у випадку війни мав озброюватися за власний кошт. Видатки на такі звичні сьогодні напрямки, як освіта, охорона здоров'я, а особливо на програми перерозподілу доходів, соціальний захист, пенсійне забезпечення державою практично не проводились аж до початку XX ст.

Причини такого становища  полягають, з одного боку, у нездатності  тогочасної економічної системи  забезпечити формування достатньої додаткової вартості внаслідок низької  продуктивності суспільного виробництва  та нерозвиненості грошових відносин. Саме тому тривалий час не складалося передумов для залучення певної частини створеної вартості до державної  скарбниці. З іншого боку, значні обсяги перерозподілу унеможливлювалися  характером суспільно-політичних відносин, адже контрольованість над суспільними  фінансами абсолютно не забезпечувалась. Практично до XVIII ст. державні фінанси  будь-якої європейської країни були невіддільними  від королівської казни, що не гарантувало  платнику податків подальше суспільно-корисне  витрачання коштів.