Визначення, сутність та форми іноземного інвестування

Прямі інвестиції поділяються на двох груп:

• трансконтинентальні капітальні вкладення, обумовлені можливими кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни. Витрати грають тут невелику роль, головне – перебування на ринку. Різниця у витратах виробництва в порівнянні з материнською компанією є меншим чинником впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, у якій необхідно створити нові виробничі потужності;
• транснаціональні вкладення – прямі інвестиції, часто в сусідній країні. Ціль цих вкладень – мінімізація витрат у порівнянні з материнською компанією.

Риси, характерні для прямих інвестицій:

1) при прямих закордонних інвестиціях інвестори, як правило, позбавляються можливості швидкого відходу з ринку;

2) великий ступінь ризику і велика сума, чим при портфельних інвестиціях;

3) більш високий термін капіталовкладень, вони більш кращі для країн-імпортерів іноземного капіталу.

Прямі закордонні інвестиції направляються в приймаючі країни двома шляхами:

• організація нових підприємств;
• скупка або поглинання вже існуючих компаній.

«Портфельні» інвестиції – такі капітальні вкладення, частка участі яких у капіталі фірм нижче межі, позначеного для прямих інвестицій. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю над закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора одержанням частки прибутку (дивідендів).

Пересада вважає, що портфельні інвестиції здійснює пасивний інвестор, який отримує хоч невеликий, але стабільний прибуток. Такий інвестор, природно не рветься до управління компанією, її фінансовий стан цікавить його тільки в період виплати дивідендів. [5, с.12].

У ряді випадків міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, через дві причини:

• через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;
• через наявність додаткових договірних зобов'язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми. Маються на увазі ліцензійні й угоди, контракти на маркетингові послуги і технічне обслуговування.

Підвищення ролі портфельних інвестицій в останнє десятиліття зв'язано з можливістю проведення спекулятивних операцій, нарощуванню масштабів яких сприяв ряд факторів: інтернаціоналізація діяльності фондових бірж, зняття обмежень на допуск іноземних компаній на багатьох найбільших фондових біржах, розширення міжнародних операцій банків з цінними паперами пенсійних фондів і інших ощадних установ.

Інші інвестиції – група інвестицій, у яку в основному входять міжнародні позики і банківські депозити.

Форми закордонних капіталовкладень у викладеній схемі усі рівнозначні. Тим часом не до кінця ясно, які форми інвестицій важливіше з погляду керування реальним виробництвом. В основі цих різночитань, що виходять на рівень законодавчих актів і урядових постанов, лежить, як правило, особистий або груповий інтерес відповідних фінансово-промислових кіл. Але усе більш визнається пріоритетне значення прямих інвестицій як найбільше вдало об'єднуючих національні (або державні) інтереси різних шарів суспільства. До того ж вони переважно зв'язані з конкретними міжнародними факторами, що оперують, фінансово-промисловими групами, тому вони більш керовані, їх правила використання більш певні, що особливо важливо з позицій забезпечення реальних конкурентних стандартів для національної економіки.

Таким чином, існують різні форми іноземних інвестицій. Перш, ніж вибрати ту або іншу форму вкладення капіталу, іноземні інвестори повинні бути упевнені в тім, що країна реципієнт має сприятливий інвестиційний клімат, що визначається рівнем політичної й економічної стабільності, інвестиційною політикою, стійкістю грошової одиниці й інших факторів.

Найбільший інтерес викликають на сьогодні країни, що розвиваються. Тому що економіка більшості цих країн знаходиться в стані триваючого швидкого росту, а багато ринків, наприклад, фондові, не є високорозвиненими, то інвестиції будуть мати високу прибутковість.

 

1.2 ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

 

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах. Закон «Про режим іноземного інвестування» (ст.3) розрізняє численні шляхи (називаючи їх формами) інвестування, а саме:

• часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив, господарське об’єднання, промислово-фінансова група);
• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому законодавством України;
• створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; порядок реєстрації визначається Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, затверджена наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. № 30;

придбання у власність діючих підприємств повністю;

• не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
• придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
• придбання інших майнових прав;
• в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Узагальнивши вищезазначені положення Закону «Про режим іноземного інвестування», Вінник О.М виділяє дві основні правові форми іноземного інвестування: корпоративну та договірну, які можуть поєднуватися (наприклад, у разі створення кількома особами, за участі іноземного інвестора/інвесторів, господарського товариства; укладення засновницького договору в такому випадку є обов’язковою передумовою інвестування в корпоративній формі). [7, с.14]

Корпоративна форма іноземного інвестування має місце у разі: створення іноземним інвестором самостійно чи за участю українських суб'єктів господарювання господарських організацій; набуття іноземним інвестором корпоративних прав діючої господарської організації чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства; створення іноземним інвестором з правами юридичної особи філії чи представництва, реєстрація яких здійснюється відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затверджена наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків торгівлі України від 18.01.1996 р. № 30.

Особливу роль серед організаційно-правових форм іноземного інвестування відіграють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства, особливості правового статусу яких визначаються ЦКУ (ч.2 ст.63, статті 116-117) та Законом «Про режим іноземного інвестування» (оперує лише поняттям підприємства з іноземними інвестиціями - п.3 ст.1, статті 16-21).

Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприємство (господарська організація) будь-якої організаційно-правової форми, в статутному фонді якого не менше 10% становить іноземна інвестиція. Іноземне підприємство є різновидом підприємства з іноземними інвестиціями. Характерною ознакою іноземного підприємства є 100-відсоткова іноземна інвестиція в його статутному капіталі (фонді).

Умовою реалізації більшості форм іноземних інвестицій відповідно до Закону є інвестиційні договори, згідно з якими їх суб’єкти самостійно визначають умови реалізації продукції (робіт, послуг).

За визначенням Коссака В.М. [8, с.43] інвестиційний договір (контракт) — це угода двох або більше учасників інвестиційної діяльності, змістом якої є взаємні права та обов'язки, спрямована на реалізацію іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення іншого соціального ефекту.

Інвестиційні договори можна класифікувати за різними і критеріями і поділити на оплатні та безоплатні, реальні й консенсуальні, одно-, дво- і багатосторонні тощо. За сукупністю економічних та юридичних ознак запропоновано диференціювати такі типи інвестиційних договорів:

1) про передання майна у власність або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності;

2) про надання майна в користування з метою інвестиційної діяльності;

3) про передання майнових прав;

4) про спільну підприємницьку діяльність;

5) про виробничу кооперацію;

6) спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності;

7) договори про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності;

8) договори про придбання (передачу) цінних паперів та інших корпоративних прав;

9) договори про придбання майна у користування з метою інвестиційної діяльності.

Одним із важливіших засобів залучення іноземних інвестицій є концесійні договори.

Концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику. [9, ст.1]

Засадами концесійної діяльності в Україні, згідно ст. 407 ЦКУ є: поєднання державного регулювання концесійної діяльності здійснення її на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення; взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; державне гарантування інвестицій концесіонерів; стабільність умов концесійних договорів; забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Законом України від 07.09.1999 р. «Про концесії» надано виключний перелік сфер господарської діяльності, у яких надається право здійснювати концесій діяльність, зокрема це: надання послуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруді; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання послуг зв'язку; надання поштових послуг; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; громадське харчування; будівництво жилих будинків; надання ритуальних послуг будівництво та експлуатацію готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об’єктів туристичної індустрії тощо.

Одним із видів інвестиційних договорів є договори про розподіл продукції. Вони розкладаються відповідно до Закону України від 14.09.1999 p. «Про угоди про розподіл продукції», який регулює відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл, продукції, визначає основні правові вимоги до таких угод, а також особливості правовідносин щодо користування надрами на умовах розподілу продукції. При цьому продукція – це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) розробки родовищ корисних копалин.

Усі види користування надрами підлягають ліцензуванню, право отримати таку ліцензію передається переможцеві міжнародного конкурсу (тендеру) на підставі підписаного між ним і замовником тендеру контракту на користування надрами. [10, ст.16]

Частина виробленої продукції (загального обсягу продукції, видобутої відповідно до угоди про розподіл продукції і доставленої у пункт вимірювання), так звана компенсаційна продукція, передається у власність інвестора в рахунок компенсації його витрат. Інша частина – прибуткова продукція – розподіляється між інвестором і державою та визначається як різниця між виробленою і компенсаційною продукцією.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона – Україна доручає іншій стороні – інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з подальшою, компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Законодавство дає підстави зробити висновок, що на сучасному етапі законодавчо закріплені максимально сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій в економіку України, які забезпечують вільне і ефективне здійснення господарської діяльності в Україні іноземними суб'єктами господарювання.