Управління капіталом банківської установи

- запровадити нові  заходи з приводу оцінки фактичного  рівня ризику активів, які б  були актуальними по відношенню  до ситуації, яка склалася у  банківському секторі;

- здійснити приведення  внутрішньої оцінки достатності  власного капіталу з позицій  посилення наглядової складової  і наближення ї до міжнародних  стандартів через застосування  прийомів інфлюювання до статутного капіталу та емісійного доходу банків;

- здійснити приведення  у відповідність до міжнародних  стандартів методику оцінки адекватності  власного капіталу шляхом визначення  для початку розміру капіталу  достатнього для покриття ризиків, а потім розрахунку регулятивного  капіталу і значення адекватності  капіталу як співвідношення регулятивного  капіталу до еквівалента зважених  на рівень ризику активів.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

- метод внутрішніх  джерел поповнення капіталу;

- метод зовнішніх  джерел поповнення капіталу.

Вибір «кращого» джерела збільшення розмірів власного капіталу банку слід здійснювати з урахуванням:

1. прав та інтересів існуючих і потенційних акціонерів банку;
2. ринкових умов (здатності ринку поглинути нову емісію акцій або капітальних зобов’язань банку);
3. ступеня точності прогнозів щодо майбутнього прибутку банку;
4. ризику недостатності або недоступності для банку окремого джерела власного капіталу;
5. відносних витрат щодо залучення певного джерела зростання власного капіталу;
6. впливу на прибутковість акціонерного капіталу, що вимірюється прибутком на одну звичайну акцію;
7. існуючих обмежень щодо залучення окремих джерел власного капіталу банку, передбачених законодавством або державними органами регулювання банківської діяльності;
8. оподатковування операцій з нарощування власного капіталу банку.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Водночас нерозподілений прибуток як джерело нарощування капіталу банку оцінюється фахівцями неоднозначно, має як переваги, так і недоліки порівняно з іншими джерелами збільшення розмірів капітальної бази банку .

До основних переваг можна віднести наступне:

- нерозподілений  прибуток не залежить у засобах  від ринку;

- виключаються витрати  на його залучення;

- відсутність загрози  втрати контрольного пакета акцій  і зниження розміру прибутку  в розрахунку на одну акцію.

Основними недоліками є:

- зростання величини  податкових платежів до бюджету;

- прогнозовані обсяги  прибутку можуть бути неотриманні  у зв’язку із впливом значної  кількості факторів, які перебувають  поза контролем банківської установи.

Чистий прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: 
1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам;  
2)     достатнє фінансування діяльності банку.

Реінвестування прибутку – найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а отже, зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності акцій унаслідок збільшення їх кількості в обігу. 
Основні напрями реінвестування прибутку у власний капітал визначаються банком самостійно відповідно до внутрішніх нормативних документів, що регламентують процедуру розподілу прибутку. Однак окремі напрями використання прибутку як джерела збільшення капітальної бази банку передбачені на законодавчому рівні або нормативними актами НБУ. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне детальніше зупинитися на розподілі прибутку в частині формування резерву під кредитні операції банку.

Можливості використання методу управління внутрішніми джерелами нарощування капіталу шляхом капіталізації прибутку суттєво залежать від ефективності державного регулювання та управління банківською діяльністю щодо: 
          — стимулювання капіталізації прибутку в банках через удосконалення оподаткування банківських установ;

— удосконалення існуючої системи резервування коштів комерційних банків у напрямі зниження його норми;

— удосконалення механізмів рефінансування комерційних банків з одночасним стимулюванням їхньої інвестиційної діяльності;

— запровадження системи державної компенсації процентів за кредитами під інвестиційні проекти, визначені Кабінетом Міністрів України, розробки механізмів сплати податків за інвестиційними кредитами тільки після реалізації відповідних проектів;

— запровадження правових, економічних та організаційних механізмів формування земельного ринку та іпотечного кредитування під заставу землі з метою поліпшення інвестиційного клімату в агропромисловому комплексі та підвищення його ефективності;

— удосконалення регулювання банківської діяльності з метою мінімізації ризикованих кредитів;

— запровадження прозорого порядку реалізації заставного майна і механізмів ефективного захисту прав кредиторів шляхом створення механізмів гарантування повернення боржниками взятих позик;

— реалізації закону стосовно захисту прав національних інвесторів, надання їм чітких переваг над іноземними кредиторами тощо. 
Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:  
1) емісія акцій;

2) емісія капітальних  боргових зобов’язань (субординований борг); 

3) продаж активів  та оренда нерухомості.

Нині найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних і привілейованих акцій. Випуск і розміщення на ринку акцій банку – найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов’язана з високими витратами та супроводжується значним ризиком, який полягає в можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Як варіант організації випуску акцій може виступати IPO (initial pulic offerings) – первинне публічне розміщення акцій на відкритому ринку (біржі), де їх може «вільно купувати широке коло приватних та інституційних інвесторів». 

Переваги цього способу – можливість швидко отримати значні грошові ресурси, а також покращити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Крім того, додаткова емісія може бути використана з метою захисту від недружнього поглинання.

Основними чинниками, що стримують проведення операцій ІРО українськими банками, сьогодні є закритість нашої банківської системи, низький рівень капіталізації, значні витрати таких операцій, законодавчі проблеми та небажання реальних власників втратити контроль над своєю власністю. Більшість банків просто не готові вийти на відкритий фондовий ринок через низьку інвестиційну привабливість їхніх цінних паперів. 
Ще одним способом управління капіталом банків є стимулювання їх до консолідації. Консолідація (від лат. consolidatio — зміцнення, об’єднання) — збільшення розмірів банківського капіталу в розпорядженні окремих банків або груп банків на основі їх об’єднання і/або нарощення обсягів власного капіталу. 
Основними формами консолідації банківського капіталу в ринковій економіці є об’єднання — злиття та поглинання.

Під «злиттям» слід розуміти об’єднання на рівних умовах двох або більше банків, а під поглинанням чи приєднанням — безпосереднє здобуття (дружнє чи ні) контролю одного банку над іншим.

Злиття двох або більше юридичних осіб — це такий процес взаємовідносин між ними, в результаті якого права та обов’язки кожного з них переходять до знову створеної юридичної особи. З організаційно-економічної точки зору — це створення нового банку замість двох або більше раніше зареєстрованих банків, ліцензії яких анулюються. Новий банк повинен пройти державну реєстрацію. На відміну від злиття, приєднання одного або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи — це перехід прав та обов’язків та анулювання ліцензії приєднуваного банку, його ліквідація як самостійної юридичної особи і одночасне збереження банку, який приєднує інший банк, з його перереєстрацією (в його статут вносяться необхідні зміни та доповнення). Злиття та поглинання належать до об’єднувальних форм реорганізації. 
У світовій практиці класифікація типів консолідації є досить широкою. Взагалі злиття та поглинання поділяють на:

– горизонтальні;

– вертикальні;

– родинні, або концентричні;

– конгломеративні.

Горизонтальне злиття відбувається між суб’єктами, які працюють в одному сегменті ринку і спеціалізуються на виробництві подібної продукції або наданні подібних фінансових послуг. Клас горизонтальних злиттів прийнято поділяти на два види:

1. Злиття, які розширюють географію ринку.
2. Злиття, що розширюють спектр фінансових послуг.

Вертикальні злиття – це злиття, за допомогою яких покупець намагається розширити свою операційну діяльність, охопивши ширше коло клієнтури, спорідненої за видами фінансових послуг, що замовляються. 
Родинні, або концентричні, злиття – це злиття, за яких банк-покупець і банк - продавець пов’язані між собою базовими характеристиками або через ринкову нішу.

Конгломеративне злиття відбувається між суб’єктами, які не мають-спільних інтересів у певному сегменті ринку, так і операційним зв’язків.  
Із погляду зв’язку з бізнесом виділяють такі типи поглинання:

• Конгломерат (передбачає об’єднання різних видів бізнесу за умов збереження певної незалежності).
• Вертикальна інтеграція (злиття різних видів бізнесу).
• Горизонтальна інтеграція (об’єднання банківських структур).

Горизонтальна інтеграція на сьогодні є актуальною, оскільки дозволяє сконцентрувати банківський капітал, тим самим зміцнивши фінансовий стан банків. Даний тип поглинання дозволить зменшити кількість неконкурентоспроможних банків).

Отже, стратегічне управління капіталом банку — одне з першочергових завдань банків, вирішення якого дозволить забезпечити стабільність функціонування усього банківського сектору. Нині процес управління капітальною базою банків з метою її нарощення супроводжується значною кількістю проблем, які залишаються невирішеними. 

Висновки

Капітал банку, як економічна категорія, безумовно, є похідною від первинної категорії «капітал», сутність якої виражається у діалектичній єдності матеріально-речового і суспільно-економічного аспектів. Існує два основних підходи до трактування сутності поняття «банківський капітал». За першого підходу, який має більш широке трактування, під капіталом банку розуміють усю сукупність матеріальних, нематеріальних і фінансових активів, що виражені у грошовій формі і які задіяні в діяльності банків з метою одержання прибутку. Другий підхід, що має більш вузьке трактування, визначає поняття банківський капітал як частину ресурсів, яка належить його акціонерам, засновникам чи кооперативним власникам. Більшість вчених асоціює поняття «капітал» з такими поняттями як «власність» і «багатство». Структура банківського капіталу є неоднорідною за своїм складом і включає основний та додатковий капітал. Капітал банку виступає основою фінансового потенціалу, на якій ґрунтується його функціонування. Від формування, функціонування та призначення банківського капіталу залежить ефективність діяльності банківської установи та темпи росту банківської системи в цілому.