Контрольная работа по "Финансовому праву"

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з  грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перерозподілу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей  валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика — це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Валютний  ринок — це система економічних відносин, пов’язаних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) диверсифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктивну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Структурна  валютна політика — це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певноговалютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Досягнення  зазначених завдань забезпечується через дві ключові форми практичної реалізації валютної політики, якими  є валютне регулювання та валютний контроль.

Валютне регулювання — це діяльність держави в особі уповноважених нею органів, що передбачає проведення законодавчих, економічних та організаційних заходів, котрі визначають порядок здійснення операцій з валютними цінностями на території країни. Фактично валютне регулювання охоплює цілий комплекс важелів, які дають змогу державі регламентувати всі види операцій з валютними цінностями, здійснювані суб’єктами ринку.

При цьому до складу валютних цінностей належать не лише власне іноземна валюта у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а й банківські метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи), платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи).

Основними завданнями валютного регулювання є:

1)  захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на її купівельну спроможність;

2)  установлення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів задля ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

3)  регламентація порядку використання іноземної валюти суб’єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон’юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

4)  захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

5)  визначення статусу національної валюти, що передбачає встановлення відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Залежно від виду використовуваних державою інструментів валютне регулювання  може бути прямим або опосередкованим.

Пряме валютне регулювання являє собою сукупність законодавчих та нормативно-правових актів, а також адміністративних дій органів державної влади, що визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями.

Опосередковане валютне  регулювання передбачає використання економічних важелів впливу на поведінку суб’єктів валютного ринку шляхом створення у них економічної зацікавленості у проведенні тих чи інших валютних операцій.

В Україні головним виконавчим органом валютного регулювання, що видає нормативні акти у сфері  валютної політики держави та використовує сукупність інструментів для впливу на валютні операції суб’єктів ринку, є Національний банк України.

Валютне регулювання — одна із форм державного впливу на учасників зовнішньоекономічної діяльності з метою дотримання інтересів національної економіки, що забезпечується через відповідне валютне законодавство. У зв’язку з цим основним засобом, що забезпечує ефективність здійснюваного валютного регулювання, є валютний контроль.

Валютний контроль — це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення виконання встановлених державою законів, норм і правил проведення валютних операцій. Згідно з чинним законодавством України всі валютні операції за участі резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю.

Основні завдання валютного контролю такі:

визначення  відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству  та наявності необхідних для цього  ліцензій;

перевірка виконання  резидентами зобов’язань в іноземній  валюті перед державою, а також  зобов’язань щодо продажу валюти на внутрішньому валютному ринку;

перевірка обґрунтованості  здійснюваних платежів в іноземній  валюті;

перевірка повноти  та об’єктивності обліку і звітності  за валютними операціями суб’єктів  господарювання;

перевірка зобов’язань  щодо декларування валютних цінностей  та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і  нерезидентів повну інформацію про  здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній  валюті у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

В Україні відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів  «Про систему валютного регулювання  і валютного контролю» основними  державними органами, що мають повноваження у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є такі:

1) Національний банк України;

2) Кабінет Міністрів України;

3) Державна податкова адміністрація України;

4) Державний  комітет зв’язку та інформатизації  України; 

5) Державна митна служба України.

 Крім того, окремі завдання з валютного контролю покладаються й на уповноважені банки.

1. Національний банк України є головним органом валютного контролю, який: а) здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів; б) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинним законодавством.

2. Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання має такі повноваження: визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу; бере участь у складанні платіжного балансу; забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду; визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових одиницях.

3. Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України.

4. Державний комітет зв’язку та інформатизації України здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

5. Державна митна служба України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

6. Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. При цьому слід зазначити, що уповноваженими банкамизгідно з чинним законодавством вважаються ті комерційні банки, які офіційно зареєстровані на території України та мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Серед перелічених  органів провідне місце в системі функцій щодо реалізації державою валютного регулювання та валютного контролю належить Національному банку України. Саме на нього як головний орган реалізації монетарної політики держави покладено широке коло повноважень з валютного регулювання економіки.

До складу цих  повноважень чинним законодавством віднесено, зокрема, такі:

здійснення  валютної політики виходячи з принципів  загальної економічної політики України;

складання разом  з Кабінетом Міністрів України  платіжного балансу;

контроль за дотриманням ліміту зовнішнього державного боргу України;

визначення  лімітів заборгованості в іноземній  валюті уповноважених банків;

видача обов’язкових для виконання нормативних актів  щодо здійснення операцій на валютному  ринку України;

нагромадження, зберігання і використання резервів валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

видача ліцензій на здійснення валютних операцій та прийняття рішень про їх скасування;

установлення  способів визначення і використання обмінних курсів іноземних валют, виражених у валюті України;

установлення  єдиних форм обліку, звітності та документації про валютні операції, порядку  контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

забезпечення  публікації банківських звітів про  власні операції та операції уповноважених  банків.

Отже, у межах  своєї компетенції органи валютного  регулювання та валютного контролю в Україні провадять контроль за здійснюваними на території країни резидентами і нерезидентами  валютними операціями, а також  забезпечують регулятивний вплив держави  на стан валютного ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Суб'єкти  фінансового права.

Одним зі структурних  елементів фінансових правовідносин  є їх суб'єкти. У теорії фінансового  права традиційно виокремлюють такі суб'єкти: а) суспільно-територіальні  утворення; б) колективні суб'єкти; в) індивідуальні  суб'єкти. Суб'єктом фінансових правовідносин насамперед є держава, як правило, в особі державних органів.

Вступаючи у  фінансові правовідносини, суб'єкти реалізують свою компетенцію.

Фінансове право  визначає права та обов'язки учасників  фінансових правовідносин — юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у фінансовій діяльності та які є суб'єктами фінансового права. ФПН реалізуються у суспільних відносинах, що внаслідок правореалізації стають фінансовими правовідносинами. Суб'єкти фінансового права можуть бути суб'єктами конкретних фінансових правовідносин, тому суб'єкти фінансового права та фінансових правовідносин співвідносяться як загальне і конкретне.

Проте не завжди суб'єкти фінансового права стають суб'єктами фінансових правовідносин, оскільки визначальним є наявність правосуб'єктності.

Суб'єктами права є фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності. Учасники правовідносин мають бути наділені спеціальною юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто спроможністю бути носієм прав та обов'язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію, що не суперечить встановленим правовим нормам. Правосуб'єктність включає правоздатність та дієздатність. Отже, суб'єктами фінансового права є фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності і дієздатності.

Правоздатність — здатність бути носієм прав та обов'язків. Дієздатність — здатність самостійно, своїми діями реалізовувати права та обов'язки.

Суб'єктивне  право існує в конкретних правовідносинах, в які вступає правосуб'єктна  особа та є конкретною формою, в  якій визначаються права та обов'язки, що виникли внаслідок вступу правосуб'єктної особи у правовідносини.