Судова влада

Усі організаційні норми та регламент  роботи адміністративних судів об'єднані в Кодексі адміністративних судів, який видано у 1973 р. У французькій метрополії є 26 таких судів і ще 5 судів — у заморських департаментах Франції. Ці суди мають назву міст їх розташування, що зручно для їхнього пошуку громадянами. Організаційно суди працюють складом палати. Деякі з них мають тільки одну, інші — дві й більше (до п'яти) палат, залежно від кількості справ. Паризький адміністративний суд має сім секцій, в яких є по дві палати, що зумовлено обсягом роботи цієї установи. Розміщений він, як видно з назви, у столиці держави і компетентний розглядати скарги на численні органи центральної державної влади, що також розташовані у Парижі. Як виняток — особливо важливі та складні справи можуть розглядатись у пленарному засіданні всього суду.

Адміністративним керівником судів  є голова суду, іноді в нього  може бути один або кілька заступників. Суддями цих судів призначаються  випускники Вищого національного училища адміністрації, тобто зі складу кандидатів, які були відібрані паралельно з набором, який відбувався для формування груп так званої "зовнішньої ротації кадрів" або через спеціалізовані конкурси адміністраторів. Це свідчить про те, що хоча майбутніх суддів адміністративних судів готують як "суддів", проте вони не обов'язково і не завжди за фахом є юристами, частіше адміністраторами, які повинні займатися специфічною працею — оцінювати акти і дії своїх колег по адміністрації з точки зору відповідності й забезпеченості прав та інтересів громадян. Вони одержують звання радника адміністративного суду.

Статус суддів цього корпусу  значно змінився після прийняття Закону від 6 січня 1986 р., коли незалежність цих суддів стала гарантуватися запровадженням принципу їх незмінюваності, а також створенням Вищої ради адміністративних судів (аналог Вищої ради магістратури в системі судів загальної юрисдикції), — єдиного консультативного органу, компетентного в питаннях добору кадрів і роботи адміністративних судів. Згідно з цим, судді без їхньої згоди не можуть бути звільнені з посади, навіть з метою просування по службі. Ці гарантії не торкаються порядку імпічменту.

Організаційно-технічну сферу діяльності суду забезпечує канцелярія, яка  є в кожному суді, і місцеві бюро, розташовані в кожному департаменті, що входить до сфери територіальної компетенції відповідного регіонального адміністративного суду.

Зрозуміло, що хоч адміністративні  суди розташовані на всій території  Франції, проте громадянин, який має намір звернутися з позовом, повинен зробити свій вибір відповідно до ретельно розроблених норм, які регулюють територіальну компетенцію цих судів. Основна ідея правил полягає у тому, щоб максимально розвантажити адміністративний суд Парижа, інакше кажучи, якщо у такій централізованій державі, як Франція, керуватися класичними нормами поділу компетенції, то Паризький суд був би перевантажений роботою, яку неможливо виконати за багато років.

Чинні норми визначають компетенцію  адміністративних судів відповідно до двох основних принципів і одного додаткового. Згідно з першим принципом, частину справ віднесено до компетенції місцевого адміністративного суду залежно від локалізації конфлікту:

— у справах, пов'язаних а договорами, компетентним є той суд, на території якого контракт виконується, а в разі труднощів у застосуванні цієї норми — за місцем укладання договору;

— у справах, пов'язаних з недоговірною майновою відповідальністю, що є наслідком прийняття адміністративного рішення, компетентним є той суд, до відання якого віднесено судовий контроль щодо рішень цього адміністративного органу. Якщо йдеться про фізичні дії (наприклад, нещасний випадок), то справа розглядається за місцем вчинення збитку;

— у пенсійних справах, коли заявник  був державним службовцем в одному з місцевих органів влади, то компетентним є той суд, до юрисдикції якого належить населений пункт, де розміщується державна установа, з якої службовець пішов на пенсію. В інших випадках компетентним буде суд за місцем виплати пенсії;

— у справах, пов'язаних з виборами чи призначенням до адміністративних органів або професійних асоціацій, компетенція визначається місцезнаходженням відповідного органу чи організації;

— у справах з майнових питань компетенція визначається місценаходженням майна, а якщо майновий спір виник у зв'язку з професійною діяльністю, компетенція визначатиметься місцем здійснення цієї діяльності;

— у випадках, коли йдеться про  спори, пов'язані з контролем держави щодо місцевих органів державних або приватних організацій, то компетенція визначатиметься місцем дислокації органу чи організації.

Відповідно до другого принципу, частина скарг подається за місцеперебуванням  заявника:

— щодо індивідуальних судових спорів, які стосуються державних службовців, компетенція визначається місцем служби зацікавленої особи;

— щодо спорів, пов'язаних з визначенням  статусу або наданням нагороди чи відзнаки, компетенція визначається за місцем проживання або постійного мешкання зацікавленої особи;

— щодо спорів, пов'язаних з індивідуальними спорами поліцейського напряму, компетенція також визначається за місцем проживання зацікавленої особи;

— щодо пенсійних справ і справ, пов'язаних з недоговірною майновою відповідальністю, на які не поширюється  перший принцип, компетенція визначається за місцем проживання заявника.

Додатковий принцип полягає  у тому, що коли нема підстав для застосування двох основних принципів, то справа надходить до того адміністративного суду, під компетенцію якого підпадає автор оспорюваного акта або дії.

13.Суд у розв'язанні  конфліктів

Суд у розв'язанні конфліктів —  особлива інституція правосуддя у Франції, яка виокремлюється з раніше визначених судових пірамід.

Між будь-якими судовими установами у процесі їх діяльності можуть виникнути два типи конфліктів з питань компетенції. З одного боку, конфлікти між двома судами однієї системи — конфлікти з питань юрисдикції. З другого — конфлікти між двома судами різних систем, або конфлікти з питань функцій, коли один із судів репрезунтує систему судів загальної юрисдикції, а інший пребуває у системі судів адміністративної юрисдикції.

Історичні особливості становлення  і розвитку державних інститутів у Франції привели до створення  двох систем судових установ, що організаційно і функціонально не залежать одна від одної. Проте ця незалежність час від часу породжує між ними конфлікти компетенції. У процесі історичного розвитку французької держави це питання вирішувалося по-різному. Згідно із законом від 7—14 жовтня 1790 р., такими питаннями займався безпосередньо король, а потім — після тривалих реформаторських перебудов, спричинених частими змінами політичних режимів у Франції наприкінці XVIII — на початку XIX століть, відповідно до ордонансу від 1 червня 1828 р., ці функції остаточно перейшли до Державної ради Франції.

З метою вирішення зазначених проблем 1849 р. було створено спеціальний орган, який відповідно до закону від 24 травня 1872 р. був реформований у спеціальний  судовий заклад і дістав назву  Суд у розв'язанні конфліктів. Цей  спеціальний суд став зв'язуючою ланкою між двома системами у плані розподілу компетенцій і залишається без суттєвих змін до сьогодні. За традицією цей суд пов'язаний із системою адміністративних судів і виступає як "регулятор" у питаннях розподілу компетенцій, що й обумовлює його пряму участь у роботі цієї системи на найвищому рівні. Його завданням є розв'язування конфліктів, які виникають між двома системами правосуддя — судами загальної та судами адміністративної юрисдикції при встановленні компетенції.

З метою забезпечення об'єктивного та неупередженого розв'язання конфліктної ситуації цей суд за своїм складом має бути чітко паритетним органом. У ньому забезпечується однакове представництво двох зазначених систем судів і в той же час він наче опиняється на вершині всієї піраміди французького правосуддя.

Суд у розв'язанні конфліктів складається  з дев'яти постійних членів і двох їх заступників. Головою цього суду є міністр юстиції, який одночасно представляє систему судів загальної юрисдикції і виконавчу гілку державної влади. Постійними членами суду є три державних радники (зі складу державної ради) і три радники (судді) Касаційного суду Франції, які обираються цими закладами. Кожна з наведених груп, у свою чергу, призначає четвертого постійного члена і по одному заступнику суддів. Звичайно, ці призначення стосуються колег з відповідних відомств, тобто чи Державної ради чи Касаційного суду. До складу суду вводиться також представник прокуратури.

Суд конфліктів наділений такою  основною компетенцією, як розв'язання конфліктів:

а) позитивних;

б) негативних;

в) пов'язаних з передачею справ  до іншої судової системи;

г) пов'язаних з вимогою прийняття  остаточного рішення (чи пов'язаних з труднощами прийняти остаточне  рішення).

Позитивним вважається конфлікт, який виник у результаті того, що суд загальної юрисдикції збирався розглядати справу, яку адміністрація відносить до відома суду адміністративної юрисдикції. Єдиною інстанцією, правомочною зняти справу з розгляду суду загальної юрисдикції і передати вирішення питання до суду конфліктів, є Комісар республіки цього Департаменту, який приймає постанову про некомпетентність суду загальної юрисдикції щодо суті справи і про наявність конфлікту.

Негативним називається конфлікт, який виник внаслідок того, що два  суди з різних судових систем зробили заяви про те, що вони некомпетентні вирішувати відповідну справу, причому кожний стверджує, що спір належить до компетенції суду іншої системи. У цьому разі одна із сторін (один із судових органів) безпосередньо звертається до суду конфліктів і обґрунтовує передачу справи до іншої судової системи.

Конфлікт, пов'язаний з передачею  справи до іншої судової системи, виникає у двох випадках, коли передача ця мала на меті запобігти негативному конфлікту або уникнути серйозних труднощів у визначенні компетенції певного органу. У першому випадку, якщо суд однієї сторони оголошує про те, що він не має компетенції вирішувати справу за суттю (справу, відносно якої суд іншої системи першим вже зробив подібну заяву), такий суд повинен відкласти свої рішення і передати питання до суду конфліктів, який і вирішить це питання остаточно. У другому випадку, якщо суд будь-якої системи прийняв до розгляду справу, яка породжує серйозні труднощі у поділі компетенції, а можливо й торкається самого принципу поділу повноважень судової і адміністративної влади такий суд має право самостійно перенести питання до суду конфліктів для прийняття остаточного рішення. Ця процедура передбачена з метою уникнути конфліктів між судами адміністративної юрисдикції і судами загальної юрисдикції, що періодично повторюються.

Конфлікт, пов'язаний з вимогою  прийняти остаточне рішення, виникає тоді, коли два суди, належать до різних судових систем, одночасно зробили заяву про свою компетентність щодо конкретної справи, але обидва при цьому прийняли рішення про відмову у провадженні в справі через конфлікт компетенції, тобто прийняли рішення, яке потягнуло відмову у правосудді. Позивач, котрий у цьому став жертвою такої відмови (жертва обставин), має право перенести питання до суду конфліктів, який зобов'язується прийняти повне й остаточне судове рішення.

Кожного року, за французькою статистикою, в суді конфліктів розглядається близько 50 справ, що стосуються компетенції вказаних систем.

На закінчення повідомлення про  цей суд, слід підкреслити, що суд у розв'язуванні конфліктів, який діє понад 100 років, відіграє дуже важливу роль у французькій державній машині й значно більш важливу, ніж може здатися на перший погляд людині, яка некомпетентна у питаннях конструкції державних інститутів Франції. Річ у тім, що, спираючись на фундаментальне протиставлення публічного та приватного права у Франції, цей суд під час розв'язання конфліктів, які стосуються, на перший погляд, тільки розподілу компетенції, змушений вирішувати концептуальні юридичні питання, які лежать в основі конфлікту, й оцінювати специфіку тієї галузі права, яка найбільш відповідає особливостям того чи іншого випадку і породжених ним правовідносин. Здійснюючи вибір між судом загальної юрисдикції, який застосовує приватне право, і судом адміністративної юрисдикції, який застосовує публічне право, суд конфліктів чітко окреслює межі сфери діяльності цих двох, не тільки судових, а й правових систем.

14.Вища Рада магістратури

Вища Рада магістратури Франції  — конституційний орган, якому доручено функції управлінського характеру щодо корпусу магістратів. Безпосередньо підставою для діяльності цієї установи є Закон про Вищу Раду магістратури, затверджений ордонансом № 58-1271 від 22 грудня 1958 р., в новій редакції від 5 лютого 1994 р.

14.1. Історія  виникнення і розвитку

Вища Рада магістратури з'явилася  вперше у Франції за законом від 31 серпня 1883 року, який регулював питання  організації судової влади. До цього  Касаційний суд вирішував питання щодо дисципліни для магістратів.

Конституція IV Республіки від 27 жовтня 1946 року затвердила створення Вищої Ради магістратури як автономного конституційного органу. Глава IX цієї Конституції передбачила формування Ради, яку очолював Президент Республіки, віце-президентом в якій був "хранитель печатки" (міністр юстиції) і яка складалася з шести членів, що обираються Національною асамблеєю, чотирьох магістратів, які обираються партійними фракціями і двох членів, які призначаються Президентом Республіки з числа осіб юридичних професій, які не належали до магістратів. Були встановлені повноваження Ради. Зокрема, вона пропонувала Президентові кандидатів для призначення на посади суддів певного рівня, а також зобов'язана була забезпечувати функціональну незалежність і дисципліну магістратів.

Конституція V Республіки від 4 жовтня 1958 року реформувала цю установу, її склад змінився: крім Президента Республіки і хранителя печатки, які залишаються Президентом і віце-президентом Ради, Президент Республіки безпосередньо призначав 9 членів на 4 роки, з них 2 юристи, які не є магістратами, а за пропозицією бюро Касаційного суду — 6 магістратів, та за пропозицією Генеральної асамблеї Державної Ради одного державного радника. Повноваження Ради вже розширені: вона пропонує призначення радників у Касаційний суд і перших президентів апеляційного суду; дає своє заключення щодо пропозицій призначення інших судців та присвоєння їм почесних звань; залишалися без змін її повноваження щодо дисципліни суддів тощо. Рада проводила засідання під керівництвом Першого Президента Касаційного суду, а в переважній більшості випадків, на засіданнях головував віце-президент.