Шпаргалка по "История педагогики"

47. Педагогічні погляди українських педагогів кінця 19 століття (Б. Грінченка, І.Франка, Л.Українки, Грабовського).

Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Вся сутність народної школи полягає, на думку педагога, в тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Б.Д. Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, яких учень набуває в школі, мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання, написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині, — писав Б. Грінченко у праці "До питання про журнали для дитячого читання", — новий ґрунт для роботи свого мислення.

І.Я. Франко (1856-1916) написав понад сотню наукових, художніх та публіцистичних творів, у яких торкнувся проблем педагогіки. У статтях " Освіта народу Галичини ", "Народні школи та їхні потреби ", "Великі діяння пана Бобринського", "Педагогічні невігласи", "Середні школи Галичини ", "Конечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах " критикував політику уряду в галузі освіти. Боровся за створення нових шкіл, які, будучи тісно пов'язаними з життям та потребами народу, були спрямовані на всебічний розвиток особистості, опиралися на використання надбань педагогічної науки. Важливим засобом виховання письменник вважав рідне слово, художню літературу, народну творчість. Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів. Важливим засобом виховання вважав народну творчість і художню літературу. 

Леся Українка (Л.П. Косач-Квітка) (1871-1913) в нарисі "Школа" критикувала умови роботи народних шкіл, які зазвичай знаходилися в тісних брудних приміщеннях, не мали елементарних зручностей для роботи учнів та вчителів, користувалися невдалими підручниками. У низці статей висміювала систему освіти у царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"). Порівнювала імперську Росію з величезною Бастилією, у якій панує "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".Ще в юності Леся написала для молодших сестричок підручник "Стародавня історія східних народів", уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новгород-Волинського повітів", "Народні мелодії".Велика поетеса наполягала на організації колективних читань для народу. З цією метою навіть склала каталог видань для таких читань. Вважала, що завдання батьків у ході сімейного виховання - формувати в дитини риси громадянина-борця.

Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) – український письменник, поет, педагогічний діяч. У педагогічних статтях “Про розвиток шкільної освіти в Охтирському повіті Харківської губернії”, “Дещо у справі жіночих типів” змальовує жалюгідне становище школи. Його непокоїло те, що школа служили не всьому народові, а тільки пануючому стану. Критикує ставлення держави до народного вчителя, який переслідується урядниками, духовенством, представниками місцевої влади. У вірші “Трудівниця” він порівнює діяльність сільської вчительки з променем, який освітлює все дитяче життя і показує образи вчителів, які самовіддано трудяться на ниві народної освіти. У віршах, присвяченим дітям “До дітей”, “До школи”, “Трудівниця” показує любов та повагу до маленьких громадян, закликає вчителів виховувати їх чесними, корисними для суспільства. 
 
   48. Проблема трудового виховання в історії педагогіки.

трудове виховання — це виховання з допомогою праці  Воно має своїм завданням підготовку людини до трудової діяльності. Трудове  виховання є складовою частиною загального процесу виховання"'.У  сучасному українському педагогічному  словникові трудове виховання визначається „як система виховних впливів, яка  передбачає залучення дітей і  юнацтва з метою їх загального розвитку до трудової діяльності"^Проблема трудового виховання посідає  в історії педагогіки і школи  особливе місце. Вона постала ще тоді, коли людство тільки почало нагромаджувати знання про природу і суспільство. Так, основа трудового виховання, за Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), — це обов'язковість розвитку всіх природних сил і задатків людини, однак тільки із ура^о^ванням її біологічної природи й особистого життєвого досвіду. Приклад такого природного, або "вільного виховання" Ж.-Ж. Руссо виклав у своєму педагогічному трактаті "Еміль, або Про виховання". Важливим засобом трудового виховання педагог і філософ вважав ручну працю: землеробську, столярну, ковальську тощо.Послідовник Ж.-Ж. Руссо, швейцарський педагог Й.Г. Песталоцці (1746-1827) навпаки виходить не з самої біологічної природи дитини, а з потреб суспільно-громадського життя. Тому мета трудового виховання, на його думку, полягає в тому, щоб розвинути в гармонійному поєднанні фізичну, розумову і моральну сторони особистості і формувати на цьому ґрунті працьовитого трудівника, корисного суспільству. Свої погляди щодо цього він виклав у своїх працях "Лінгард і Гертруда", "Як Гертруда вчить своїх дітей" та ін. У своїй практичній діяльності Й.Г. Песталоцці вперше поєднує навчання з продуктивною працею, хоча й з акцентом на ремісництво.

49. Ідея народності  виховання в педагогічній системі  Ушинського.

Однією з найважливіших соціальних і педагогічних проблем Ушинський  вважав ідею народності виховання, яку  він трактував досить широко. Термін "народність" він розумів, як історію того чи, іншого народу. Народність виховання в Ушинського не має нічого спільного з поняттям народності як прояву великоросійського шовінізму, патріархальності й релігійності; у нього це важливий засіб всебічного вивчення історії своєї батьківщини, засіб патріотичного виховання підростаючого покоління. Ідея народності виховання в Ушинського свідчить про його боротьбу за розвиток російської національної педагогіки і школи, а також про критичне використання позитивного досвіду зарубіжної педагогіки. Розвиток освіти і виховання на основі народності повинен сприяти підготовці патріотів Росії, які б сумлінно виконували свої громадські обов'язки і поважали інші народи. Народ, на його думку, є джерелом усіх багатств матеріальної і духовної культури, а тому треба вивчати історію, географію, економіку, мову, літературу, мистецтво та інші науки. Народна творчість (поезія, пісні, музика, образотворче мистецтво та ін.)— джерело культури народу. Однією з ознак народності є і мова, найкращий виразник духовної культури кожного народу. У своїй статті "Рідне слово" Ушинський у барвистих і хвилюючих тонах писав про значення рідної мови: "Мова народу — кращий, що ніколи не в'яне і вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, небо вітчизни, Її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори, долини, її ліси й ріки, її бурі і грози — весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу.

50.проблема естетичного виховання в історії педагогіки.

51. Проблеми вікової періодизації в історії педагогіки.

52. Проблема вікової періодизації  в історії педагогіки.

53. В.О.Сухомлинський про  вчителя, його підготовку.

В.А. Сухомлинський розвивав теорію і практику формування педагогічного колективу. Будучи сам протягом багатьох років керівником школи, він прийшов до висновку про визначальну роль педагогічного співробітництва в досягненні тих цілей, які стоять перед школою. Досліджуючи вплив педагогічного колективу наколектив вихованців, В.А. Сухомлинський встановив таку закономірність: чим багатша духовні цінності, накопичені і дбайливо охороняються у педагогічномуколективі, тим виразніше колектив вихованців виступає як активна, справжня сила, як учасник виховного процесу, як вихователь. На питання, як же і завдяки чому створюється педагогічний колектив, В.А. Сухомлинський відповідав однозначно - його творять колективна думка, ідея, творчість. Василь Олександрович пред'являв дуже високі вимоги до особистості педагога як керівника і організатора навчально-виховного процесу: «Ми повинні бути для підлітків прикладом багатства духовного життя; лише за цієї умови ми маємо моральне право виховувати». [8, с. 22] Високі особистісні якості вихователя, йогознання і життєвий досвід повинні стати для дітей незаперечним авторитетом. Під авторитетом Василь Олександрович розумів не піднесення, відгородження від дітей ерудицією, вимогами беззаперечного послуху, формальне і авторитарне управління дитиною, а доводив, що без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення в світ думок, почуттів, переживань один одного немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної. Вчитель, як ніхто інший повинен керувати своїми почуттями, темпераментом, бути прикладом для дітей - адже різним проявом своїх емоцій, ставленням до людей він передає хлопцям справжню науку високоморальної поведінки. Нетактовність, образливе ставлення до дітей завдає глибокі душевні травми, шкодить всій справі навчання і виховання.

54. основні ідеї реформаторської  педагогіки(Штейнера, Дьюї, Монтесорі)

сновні риси реформаторської  педагогіки. Педагогіка повертається лицем до дитини, підвищується увага до її особистості. На зміну активному вчителеві і пасивному учню приходять активний учень і вчитель-консультант.

Характерним моментом для  педагогів-реформаторів було усвідомлення ними необхідності враховувати у  процесі навчання і виховання  вікові і індивідуальні особливості  дітей.

55. Дидактичні погляди  Ушинського

К.Д. Ушинський надавав великого значення вибору методів та їх розмаїттям, прагнучи звільнити навчання від  механічної зубріння, внести до нього  почала особистого інтересу і самодіяльності учнів, надати йому розвиваючий характер.  
К.Д. Ушинський вважав за необхідне покласти в основу теорії навчання основне і корінне прагнення людини - вільну і доцільну творчу діяльність, яка повинна здійснитися під керівництвом вчителя.  
У першу чергу К.Д. Ушинський прагнув осмислити, спираючись на досягнення психології, механізм розумового розвитку дитини, використовувати його вроджені прагнення до активної діяльності. Діяльності учнів, особливо розумової, в процесі навчання він відводив можна сказати, центральну роль, вважав, що вчитель не повинен нав'язувати дитині свою волю, готову думку, висновки, тому що він не може бути впевнений у тому, що все це учень сприйме правильно і усвідомлено. Більш того, педагог зобов'язаний задовольняти потребу вихованця у свідомій, творчої, розвиваючої особистість розумової діяльності.  
К.Д. Ушинський вважав, що самостійна діяльність учнів у процесі навчання відповідає потребам психічної природи людини і закономірностям її розвитку, необхідно поєднувати розвиваюче вплив наукових знань і пізнавальну самостійність учнів. І дидактичний метод К.Д. Ушинського дозволяє забезпечити таке поєднання. У своїй дидактичній системі К.Д. Ушинський відштовхувався від психологічного трактування вікових періодів розвитку дитини. Ушинський характеризував окремі вікові періоди у зв'язку з розглядом "історії різних душевних процесів", в яких проявляється свідомість. 

56. Сучасна школа і  педагогіка за рубежем.

Після здобуття початкової і неповної середньої освіти учні розподіляються на основні навчальні  потоки: повна загальноосвітня школа, яка орієнтує на теоретичну підготовку, й подальше навчання в університеті; середня школа, яка готує до навчання в технічному вузі. Для шкільної системи характерні і приватні навчальні  заклади. Вони – платні. Щоб осмислити  мету і значення навчання освіти в  різних країнах необхідно врахувати  національні традиції. В Англії освіта розцінювалась передусім відповідно до майбутнього соціального становища. У Німеччині та Англії помітна  особлива прихильність до інтелектуальної  освіти. В США  до освіти найчастіше всього ставляться прагматично.

57. народна педагогіка  стародавніх слов*ян.

58. виховання і школа доби Реформації. Єзуїтське виховання.

Італійський педагог Вітторіно  да Фельтре (1378—1446) створив школу  «Будинок радості», якою уславився  як «батько гуманності» і як перший учитель нового типу. Він першим втілив ідею школи на природі, про  яку згодом говорили і мріяли багато педагогів. Школа була розташована  на березі мальовничого озера, серед  алей і фонтанів. Стіни палацу прикрашали фрески із зображенням дітей. Тут  виховувалися діти вищої аристократії. Велика увага приділялася фізичному  та розумовому вихованню (вивчали грецьку  мову та літературу, математику, астрономію, природознавство, логіку, метафізику, музику, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалося на особистому прикладі вихователів і наглядом за дітьми.

Французький письменник Франсуа Рабле (1494—1553) у романі «Гаргантюа і Пантагрюель» гостро критикував схоластичне виховання  дітей і молоді, прагнув показати, яким має бути гуманістичне виховання. На відміну від зубрячки і схоластики, що панували в тогочасних школах, він  пропонував будувати навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем. Вивчення дітьми природи під час прогулянок, бесіди про предмети, що їх оточують, відвідування майстерень та ознайомлення з трудовою діяльністю людей —  усе це, на думку Рабле, поглиблює  знання дитини, розвиває її мислення та активність. За такої системи навчання зникає потреба у зубрінні й тяжких покараннях. Він пропонував широку програму навчання.

Єзуїтське виховання.

Боротьба проти католицизму породила не тільки реформацію, але й контрреформацію – реакцію офіційної церкви на події. Орден єзуїтів (засновник І. Лойола – колишній іспанський офіцер), який існував для захисту католицької церкви, обрав своїм знаряддям сповідь, проповідь i школу. Єзуїти створили цілу систему свого виховання, яке спрямоване на підготовку активних поборників католицької церкви.

Вони не пропагували широкої  освіти для народу, тому всі свої зусилля кинули на відкриття недоступних  простим людям середніх і вищих  єзуїтських шкіл, призначених для  дітей феодальної знаті.

Єзуїтські школи поділялись на колегіуми  з 7-річним терміном навчання, які за освітою наближались до гімназій, і семінарії, які прирівнювались до університетів і мали 6-річний термін навчання. Ці заклади були інтернатного типу і, як правило, розміщувались у  просторих спорудах з добрим обладнанням, де дотримувались відмінної чистоти  і порядку. Режим дня і навчальний рік були побудовані з умілим чергуванням  занять і відпочинку (часті свята, тривалі перерви). Велика увага приділялась  фізичному розвитку вихованців через  впровадження гімнастики, ігор. Все  це приваблювало сюди дітей з багатих  аристократичних сімей.