Шляхи та засоби підвищення професійної компетентності вчителя

2. Шляхи формування та удосконалення професійної компетентності вчителя.

Удосконалення рівня професійної компетентності педагогічних кадрів – один із основних напрямків реформування системи  освіти.

Сучасні умови  жорсткої конкуренції на ринку освітніх послуг вимагають від учителя  високого професіоналізму, важливою особливістю  якого є здатність до раціонального  поєднання загальноосвітніх, спеціальних, психологічних, педагогічних, дидактичних  та методологічних знань. Успіх педагогічної діяльності наразі визначається не тільки ступенем професійної підготовки вчителя, рівнем знань, які він отримав  під час навчання у вищому навчальному  закладі, а й бажанням та можливостями постійно поглиблювати теоретичні знання та відшліфовувати практичні вміння, підвищувати фаховий рівень, формувати  педагогічну позицію.

Відтак, удосконалення  рівня професійної компетентності – це життєво необхідна потреба  кожного педагога і в той же час обов’язкова вимога суспільства  в цілому.

Проблема підвищення професійної компетентності педагогічних кадрів розглядається в різних аспектах у працях Ю.К. Бабанського, С.Я. Батищева,  В.І. Бондаря, О.Н. Владиславлєва, Ю.З. Гільбуха, С.І. Гончаренка,                  М.І. Дробнохода, С.Б. Єлканова, В.І. Лозової, М.М. Скаткіна та інших [7, с.2].

Починаючи з 70-х  років В. О. Сластьонін у своїх  численних працях послідовно розробляє  теорію професійної підготовки вчителя. У його концепції педагогічної освіти й комплексної цільової програми, що не втратила своєї значущості і  в сучасних умовах, говориться про  необхідність більш якісної підготовки фахівців у зв’язку з корінним поліпшенням їхнього професійного використання. Не можна не погодитися з думкою науковця про те, що гуманістична мета педагогічної освіти формується як безперервний загальний і професійний  розвиток особистості вчителя, у  якій інтегруються як його особистісна  позиція, так і професійна компетентність [2, с.56].

Зростання професіоналізму  вчителя, рівня його фахової компетентності можливе лише за умови неперервної  післядипломної освіти.

Неперервна освіта – всебічна навчальна діяльність, що здійснюється на постійній основі з метою поліпшення знань, навичок  та професійної компетентності.

Розвиток і  вдосконалення професійної компетентності відбувається в процесі багаторічної систематичної післядипломної роботи як внутрішкільної, так і позашкільної.

Слід зазначити, що розвиток професійної компетентності залежить особисто від самого вчителя. Педагог має бути тією особистістю, яка усвідомлено регулює стандарти  своєї поведінки. Насамперед це відбувається через усвідомлення свого професійного обов’язку. Це головна умова творчої  діяльності й зростання педагогічної компетентності.

Л. М. Мітіна відзначає, що “психологічна умова розвитку педагогічної компетентності є усвідомлення самим вчителем необхідності підвищення своєї культури, рівня організації спілкування як основи розвитку. Динаміка розвитку педагогічної компетентності вчителя визначається переходом із репродуктивного рівня виконання дій на творчий і ускладнення комунікативних вмінь” [7, с.4].

Основи для  формування професійної компетентності педагогів закладаються під час  їхньої підготовки у вищих навчальних закладах. Продовжується формування фахових якостей вчителя у  процесі самостійної практичної підготовки. Це передбачає як засвоєння  нових досягнень психолого-педагогічної науки в процесі самоосвіти, так  і аналіз та осмислення власного досвіду  роботи та досвіду колег. Невипадково  видатні педагоги минулого підкреслювали, що вчитель залишається вчителем, поки учиться: “Учитель живе до тих  пір, доки вчиться: як тільки він перестає вчиться, в ньому вмирає вчитель”, – писав К. Ушинський [22, с.55].

Професійна компетентність учителя потребує постійного розвитку й удосконалення, яке здійснюється:

• за допомогою діагностичних процедур (самодіагностика, діагностування психологічною службою навчального закладу, оцінка компетенцій адміністрацією, колегами, представниками предметних кафедр);
• за результатами діагностичних процедур створення особисто-гармонійної «Я-концепції», тобто відокремлення власних педагогічних здібностей, якостей і можливостей, поведінкових моделей, ціннісних установок, адекватне виділення себе із соціального й професійного середовища, оволодіння системою засобів, методів, механізмів саморегуляції, що сприятимуть самовдосконаленню та самореалізації себе як особистості, професійному педагогічному вдосконаленню;
• організації творчого педагогічного процесу, оскільки підвищення фахової підготовки можливе тільки у творчості;
• інноваційного підходу педагога до вдосконалення рівня професійної компетентності як у курсовий, так і в міжкурсовий період;
• самоосвітньої діяльності учителя, саморозвитку;
• апробації сучасних науково-методичних концепцій;
• вивчення передового досвіду колег, проведення відкритих уроків, самоаналіз уроків;
• забезпечення науково-методичного супроводу навчально-виховного процесу;
• цілеспрямованої систематичної робота над методичною темою;
• рефлексії власної діяльності (через об’єктивну оцінку прийти до самореалізації);
• поширення набутого й апробованого перспективного досвіду, оприлюднення індивідуальних наробок на нарадах, педрадах, методичних об’єднаннях;
• виконання завдань у міжатестаційний період [9, с.113].

 

2.1. Самоосвіта – одна із основних складових підвищення професійної компетентності вчителя.

Основним  напрямком удосконалення рівня  професійної компетентності вчителя  є професійне самовдосконалення  шляхом цілеспрямованої самоосвітньої  діяльності.

Самоосвіта  – основна форма підвищення кваліфікації у міжкурсовий період. Здатність  до самоосвіти незрівнянно важливіша  за своїми результатами та впливом  на людину, ніж сама освіта у навчальному  закладі.

Самоосвіта  – це безперервний процес саморозвитку та самовдосконалення. Займаючись самовдосконаленням, учитель самостійно визначає напрям своєї роботи, зміст роботи, джерела, з якими буде працювати. Механізм самоосвіти – це самоформатування (яким я себе зроблю, яким я себе уявляю). Самоосвіта – це усвідомлений рух від “Я реальне” до “Я ідеальне” та “Я сформоване” [20, с.27].

Отже, самоосвіта – постійна діяльність вчителя, спрямована на розширення і  поглиблення знань та вмінь, підвищення рівня предметної підготовки.

Самоосвітня діяльність включає: науково-дослідницьку роботу за проблемою; вивчення наукової методичної та навчальної літератури; участь у колективних і групових формах методичної роботи; вивчення досвіду  своїх колег; теоретичну роботу і  практичну апробацію  особистих  матеріалів.

Короткий  тлумачний словник української  мови так визначає поняття самоосвіта – “як здобування знань шляхом самостійних занять поза навчальним закладом, переважно без допомоги вчителя” [12, с.157].

Самоосвіту  не можна ототожнювати з самостійною  роботою, тому що самоосвіта є цілеспрямованим  добровільним удосконаленням особистості  в сфері науки, культури за допомогою самостійної та науково-дослідницької діяльності. Таким чином, самостійна робота є одним із засобів самоосвіти.

Безперечно, організація самоосвіти вчителя залежить від рівня його підготовки, визначення проблем, мети, удосконалення його педагогічної компетентності, вибору форм і способів узагальнення досвіду, опанування методики впровадження самоосвітньої діяльності через наступні етапи, а саме: діагностичний (діагностика ускладнень вчителя, розробка концептуальних основ та участь у навчальних семінарах), організаційний (створення матеріальних умов, підготовка науково-методичних матеріалів, мотивація), практичний (послідовне вирішення запланованих завдань, моніторинг, корекція), узагальнюючий (дослідження ефективності, аналіз результатів).

Самоосвіта  здійснюється індивідуально або  колективно. Індивідуально її може виконувати тільки високорозвинена  особистість, діяльність якої продуктивна  і творча.

Самооблік

Самооцінка

Н. В. Бухлова пропонує розглядати самоосвітню діяльність як сукупність декількох “само” [20, с.27].

Саморозвиток

Самовизначення

Самоконтроль

Самоосвіта

Самоорганізація

Самореалізація

Самокритичність

 

 

Схема 1. Структура самоосвітньої діяльності вчителя за Н. В. Бухловою.

Саме  формуючись цю сукупність “само” можна передбачити свідомо самоосвітню діяльність вчителя. Така узагальнена концепція самореалізації особистості не може не позначитися на підході до сучасних технологій навчання та виховання, а значить і на професійному зростанні, адже самореалізація – основний шлях розвитку особистості.

Організацію самоосвітньої діяльності неможливо  здійснити без використання рефлексивної діяльності.

Р. Й. Тур формулює педагогічну рефлексію  як усвідомлення вчителя себе самого як суб’єкта діяльності: своїх особливостей, здібностей, того, як його сприймають учні, батьки, колеги, адміністрація. Водночас це усвідомлення цілей та структури  своєї діяльності, засобів її оптимізації. Рефлексія є психологічний механізм, спрямований на самовдосконалення. А. Я. Розен розглядає рефлексію як важливий компонент розвитку особистості [20, с.28].

Становлення особистості професійної рефлексії  відбувається не стихійно, а за індивідуальним цілеспрямованим планом.

Заходи  щодо самостійного вдосконалення фахової  компетентності мають відповідати  принципам організації самоосвіти. Визначають такі принципи самоосвіти вчителя:  принцип цілісності (системність  самоосвітньої діяльності); принцип  діяльності (практична спрямованість  роботи); принцип мобільності (відповідність  змісту самоосвіти рівню професійної  компетентності); принцип самореалізації (впровадження в життя своїх внутрішніх можливостей та здібностей); принцип самоорганізації (здатність особистості раціонально організувати свою діяльність).

Проблема  творчого професійного зростання вчителя, формування його педагогічної компетентності є однією з найважливіших у  навчанні вчителів.

Якість  самостійного вдосконалення педагогічної компетентності залежить від розуміння  об’єктивної і суб’єктивної значущості самоосвіти, теоретичної і практичної підготовки, ступеня оволодіння вміннями здійснювати самоосвітню роботу, фізіологічного й емоційного стану  та інших факторів. Не менш важливими  є і мотиви формування безперервної самоосвіти.

Під мотивацією розуміють сукупність внутрішніх та зовнішніх сил, які збуджують  вчителя до діяльності та надають  їй певного смислу. Мотивація саморозвитку обумовлена професійними освітніми  потребами, – бажанням удосконалити педагогічну діяльність.

Мотиви  формування безперервної освіти дуже різноманітні. Найбільш поширеними є: прагнення до постійного самовдосконалення; прагнення до самовираження; прагнення  самореалізації  та самоствердження  особистості; професійне зростання; розширення кругозору; підвищення рівня розвитку усіх видів компетентності; наявність пізнавальної зацікавленості; створення позитивного іміджу серед учнів, батьків, колег; підвищення кваліфікаційної категорії під час атестації; отримання нагород; підвищення особистісного рейтингу на різних рівнях підпорядкування.

Самоосвіта  вчителя є одним із найважливіших  шляхів впровадження досягнень педагогічної науки в шкільну практику.  Предметом вивчення стають нові наукові  ідеї, найактуальніші педагогічні проблеми, які ще не пройшли перевірку масової  практики і навіть передовий педагогічний досвід, який ще не дістав належного  теоретичного узагальнення [8, с.21].

Займаючись  самовдосконаленням, учитель самостійно  визначає напрямки своєї роботи, зміст  роботи, джерело, з якими буде працювати.

Важливою  ланкою в самоосвітній діяльності вчителя  є робота над обраною темою, реалізація якої здійснюється в між курсовий період і розрахована на п’ять  років. Післякурсову тему доцільно обирати  з урахуванням особистісних потреб учителя. При визначенні індивідуальної самоосвітньої теми необхідно взяти  до уваги проблему, над якою працює школа, результати самодіагностики, власний  рівень кваліфікаційної категорії. Визначившись із темою вчитель повинен  на шкільному рівні узгодити обрану тему з керівником методичного об’єднання чи предметної кафедри та заступником  директора, що керує предметом.

Перед курсовою перепідготовкою вчитель, закінчуючи міжкурсовий період, узагальнює особистісний досвід роботи на міжкурсовою  темою та виконує курсову роботу. При цьому на підставі самодіагностики, висновків методичного об’єднання та адміністрації навчального закладу виявляються недоліки у роботі, які можна виправити за умови подальшої роботи над актуальною темою.

Отже, алгоритм роботи вчителя над самоосвітньою  темою такий: підготовчий етап; творчий  етап; аналітико-узагальнюючий етап.

Плідна  робота вчителя над темою має  своїми наслідками підвищення рівня  творчої діяльності вчителя, його професійної  компетентності.