Релігія та її функції

 

 

                                 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  План     

 

  ВСТУП……………………………………………………..3

1. Релігія та її функції ……………………………………4

2. Релігія і культура функції релігії……………………..10

3. Релігія і мистецтво в умовах   рабовласницького суспільства……………………………………………..14

ВИСНОВОК………………………………………………21

    ЛІТЕРАТУРА………………………………………….....23

 

 

 

 

 

 

 

                                           ВСТУП

Релігія пронизує все життя людства. Із історії відомо, що вона часто була своєрідною реакцією на суспільний устрій (християнські об’єднання у рабовласницькі часи, релігійні війни середньовіччя), служила важливим політичним чинником (створення за допомогою Ісламу могутньої імперії – Арабського халіфату), прискорювали або гальмували поступ. По суті релігія огортала в свої форми безліч явищ, які не мали до неї прямого відношення. Багато традицій склалося саме під впливом релігії. Зокрема, й звичай відпочивати після кожних шести днів праці пов’язаний із Біблійним сказанням про створення Богом світу протягом шести днів.

Аналітики вважають, що релігія не просто є складовою культури, а може, навіть найголовнішою, фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Російський академік Д.Лихачов навіть стверджував, що позарелігійної культури не буває. Він тут мав на увазі під культурою певну систему цінностей.

У цій роботі я знамагалась дослідити взаємозв’язок релігії та мистецтва в умовах рабовласницького суспільства.

 

 

 

 

 

 

                           1.Релігія та її функції

    Якщо міфологія олюднює світ, впорядковує соціальну практику, підтримує життєві початку культури, то релігія виводить людину за межі реальності. У цьому полягає їх головна відмінність, хоча міфологія і є неодмінним атрибутом будь-якої релігії. Ці дві сфери людської духовності ближче за інших стоять один до одного.

Визначень сутності релігії так само багато, як і культури. З позиції сучасної філософії релігію виробляють від латинського слова relegio - благочестя, набожність, святиня і дають наступне визначення: «Релігія - світогляд і світовідчуття, а так само відповідна поведінка, визначається вірою в існування Бога, відчуття пов'язаності, залежності та повинності по відношенню до таємної силі, що дає опору і гідною поклоніння »[3].

У розумінні релігії як культурного явища важливу роль відіграє пояснення її походження і функцій. Ці сюжети становлять предмет особливого інтересу для соціології, психології та філософії релігії. Релігію як цілісний соціокультурний феномен вивчає спеціальна філософська дисципліна - релігієзнавство.

У соціології релігії існують дві провідні тенденції розуміння її сутності. Одна сходить до французького філософа Е. Дюркгейма (1858 - 1917), який вбачав у релігії систему колективних уявлень, сприяють об'єднанню суспільства, підтримці його цілісності. Таким чином, в якості головної висувалася консолідуюча функція релігії. Інший напрямок склалося в рамках «розуміючої соціології» під впливом ідей М. Вебера (1864 - 1920) і розглядало релігію як мотив соціальної дії, спрямовує активність людини в русло конкретних життєвих цілей: політичних, господарських, ідеологічних і т.д. Так оформилося розуміння целеполагающей функції релігії.

Психологічний аспект пошуку сутності релігії концентрується і на компенсаторної функції. Релігія видається способом поповнення людського безсилля перед природою, суспільством і стосовно його самого. Вона сприяє внутрішній гармонізації особистості і досягає цього в результаті емоційного розвантаження, катарсису (від грецького katharsis - очищення), містичного очищення душі від нашарувань чуттєвості і тілесності.

У філософському ключі, з точки зору завдань духовного плану, релігія розуміється в аспекті її світоглядної, етичної функції. Вона сприймає (функція світогляду), пояснює (світорозуміння), оцінює (міроотношеніе) і постачає смислами (смислопобудови, моральна функція) всю сукупність знань і значень, які виробляються в різних сферах діяльності.

На відміну від міфосвідомість релігія виробляє впорядкування в «вертикальному напрямі», духовно прославляючи все оцінюється, надаючи всьому особливе сакральне (священне) значення. Цією процедурою задається особливий простір культури, полюса, напруги якого локалізуються в світі земному і світі небесному. Сюди і поміщається людина з її головною життєвою проблемою, пережитої як корінне внутрішньо протиріччя. Філософія релігії формулює її як суперечність між сутністю, світом священного в людині і існуванням його в явленому фізичному світі, де він потребує порятунку і захисту. У результаті для людини знижується значення емоційного ставлення до зовнішнього світу, надмірна довіра до нього і мирським спонукань, в цілому обмежується роль природи у свідомості людини. Головна увага переноситься на якийсь вищий об'єкт, що виходить за рамки людського буття і розуміння. Кінцевою метою релігійних зусиль людини виступає його порятунок. Воно розуміється як повне подолання несвободи і відчуження, мислимих в якості фізичного та морального зла, і може виступати в самих різних формах. Наприклад, як віра у вищий дарування з боку Бога, як порятунок через церкву, у вигляді містичного одкровення або любовного благочестя, як моральне вдосконалення і ритуалізм.

Філософське обгрунтування релігії дав Г.Ф. Гегель у трактаті «Філософія релігії», визначивши її як емоційний спосіб сприйняття людиною абсолютної ідей, як самосвідомість божественного духу, абсолюту, опосередковане людськими уявленнями, людським духом. Релігія в своєму розвитку пройшла довгий і складний шлях формування. На початкових стадіях розвитку людського суспільства утвердилися релігійні вірування, в яких запам'ятовувалися усвідомлення людьми в залежності від природних сил. Так як рівень розвитку був ще низьким, людина не відокремлював себе від природи і переносив на неї відносини, що складаються у первісній громаді. Не розуміючи суті багатьох природних явищ, будучи перед ними безсилим, людина пережив почуття страху перед цими явищами - таємничими силами, намагаючись знайти спосіб впливу на них.

Об'єктом релігійних відносин, визнаних святинею, спочатку був який-небудь існуючий предмет, тварина, наделяемое надчутливими властивостями. Йому поклонялися, він ставав фетишем. Оскільки людині хотілося, щоб предмет поклоніння надавав потрібні йому (людині) дії, то отримала розвиток магія, виникли чаклунські обряди, заклинання.

Так виникла віра в те, що душа існує самостійно, окремо від тіла. Така віра називається анімізмом. Тому подальший розвиток релігійних відносин зумовило поділ світу на два - реально існуючий і потойбічний, надприродний. Пізніше виникли і сформувалися більш складні релігійні системи. Релігії світового рівня, тобто найбільш поширені - буддизм, християнство, іслам - сформувалися разом з феодальним суспільством.

Релігія і мистецтво мають спільні витоки, коріння. Витоки мистецтва в людській практиці, в тій її боці, де знаходить свій вияв людська ініціатива. Бо свобода творчості є вираження розвивається і поглиблюється трудової діяльності, в процесі і внаслідок якої людина створює знаряддя праці, освоює навколишній світ, поглиблює спілкування з подібними собі, реалізує себе, свої можливості, естетично освоює світ.

Витоки релігії - в людській практиці, але в тій її стороні, яка відображає несвободу, залежність людини від навколишнього світу. Саме тоді у нього з'явилося бажання вдатися до допомоги інших, більш могутніх, ніж він сам, сил. Звідси виникли магія, фетишизм і інші первісні вірування. Але в первісному суспільстві магія і мистецтво виникли одночасно, зливаючись і переплітаючись один з одним. Це спостерігалося в первісних обрядах. З одного боку, вони служили засобом магічного впливу на навколишнього людини світ, а з іншого, засобом задоволення естетичних потреб.

Однією з найбільш ранніх форм релігії був фетишизм. Він проявлявся як шанування неживих матеріальних предметів, наділених, на думку древніх, таємничими властивостями. У числі ранніх форм релігії були анімізм - віра в існування душі і тотемізм - віра в надприродне спорідненість між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка відповідала цій стадії.

У міру розвитку суспільства виникали політеїзм, народностно-національні релігії. Класичний приклад політеїзму - давньогрецькі і давньоримські релігії з численними пантеоном богів.

До народностно-національних релігій відносяться іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, конфуціанство та інші. Носіями таких релігій є, як правило, представники одного етносу, хоча можуть бути й іншого. Народностно-національні релігії - це специфічні, що проявляються в конкретних формах системи релігійні культури. Їм властиві детальна ритуалізація повсякденної поведінки (прийом їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм, ціннісних орієнтацій у суспільстві.

Таким чином, в міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної і духовної культури ускладнюються і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підсистему цінностей.

У всесвітньо-історичному процесі різні релігії відіграють різну роль. Найбільш помітну, як вказувалося, виконують ті з них, які прийнято називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам. Саме ці релігії виявили максимальну пристосованість до змінюваних суспільних відносин і вийшли далеко за межі території, де спочатку виникли. Світові релігії ніколи не залишалися незмінними, а трансформувалися відповідно до ходу історії. Походження світових релігій не відрізняється від походження релігій взагалі. Вони стали світовими не відразу, а лише в ході історичного процесу.

Буддизм виник в Індії в VI-V ст. до н. е.. в умовах панування рабовласницьких відносин. Для раннього буддизму характерно прагнення показати вихід з важкого становища людей у ​​визнанні їх духовного рівності, нібито дає можливість домагатися порятунку всім, незалежно від їх соціального стану. Склавшись на початку як одна з численних сект (чи філософських шкіл) Північної Індії, буддизм потім широко поширився по всій Індії, а пізніше в країнах Південної, Південно-Східної і Центральної Азії. Він виявив велику пластичність, увібравши в себе релігійні вірування та культури різних країн.

Християнство, зародившись спочатку в Східному Середземномор'ї в єврейській етнічному середовищі як одна з сект іудаїзму, пізніше, хоча і не відразу, але рішуче порвало з цієї материнської основою, вступивши з нею в суперечність. Майже витиснута зі своєї батьківщини, християнство виявило надзвичайну силу експансії. У I ст. н. е.. воно поширилося серед рабів - вільновідпущеників, бідняків або безправних, скорених чи розсіяних Римом народів. А потім у ході історичного процесу проникло у всі зони земної кулі.

Цьому значною мірою сприяв відмову християнства від етнічних, соціальних обмежень і жертвоприношень. Основні ідеї християнства - викупна місія Ісуса Христа, друге пришестя Христа, Страшний суд, небесне відплату, встановлення царства небесного.

Християнство має три напрямки: католицизм, православ'я і протестантизм, який, у свою чергу, включає течії - лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Іслам виник в Аравії в VII ст. н. е.. в інших соціальних умовах. На відміну від буддизму і християнства він виник не стихійно, а в результаті цілеспрямованих дій феодальної арабської знаті, зацікавленої в об'єднанні сил для здійснення територіальних захоплень і торгової експансії. Іслам широко поширився серед багатьох країн Азії і Африки.

Історична доля всіх трьох світових релігій при всій неоднаковості історичного середовища має щось спільне. Зародившись спочатку в одній певної етнічної культурному середовищі, кожна з цих трьох релігій надалі розтеклася широко по різних країнах, потрапляючи у різні умови, гнучко пристосовуючись і одночасно впливаючи на них. Вже одне це обставина говорить про багато що з точки зору взаємодії даних релігій і мистецтва різних народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                               2. Релігія і культура функції релігії

Особливо тісний зв’язок релігії із мистецтвом. Вони і в часі постають одночасно. Деякі дослідники вважають, що саме мистецтво виникло із релігійної свідомості та релігійного ставлення до світу: „Мистецтво є безпосередньою організацією суб’єктивних релігійних переживань”. Прикладом може бути трипільська культура. У стінах Церкви зароджувалися, наприклад, такі жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії, ораторії, кантати та ін. Під впливом релігії формувалися сучасні літературні мови.

Можна сказати, що релігія і Церква шукали в мистецьких видах (музиці, архітектурі, живописі, скульптурі) засоби для посилення свого впливу, даючи їм потужний гуманістичний імпульс та філософський зміст. А митці за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для загалу. Релігія і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив можливий лише за умови дотримання не так букви, як духу релігії. Прикладом може бути такий жанр як іконопис. Разом з тим, релігія певним чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи, які сповідують іслам, не дали світові ні великих художників, ні великих скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких жанрів. Але, зате, ісламське мистецтво дало світові цілком оригінальні зразки архітектурного та орнаментного стилю.

Складнішими є „стосунки” релігії з наукою. В минулому можна знайти численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток науки, а з іншого, – як сприяла науковому поступу. Багато наукових відкриттів було зроблено людьми, причетними до релігії і церкви. До них іноді призводили навіть релігійні роздуми. Наша сучасниця Н.Околітенко звертає увагу, що Фома Аквінський, роздумуючи як Всевишній створив світ, дав таке формулювання вакууму: „Ніщо, без форми та якості, в якому існують усі форми образу”. До нього лише тепер доростають фізики. Н. Околітенко нагадує, що наука, як і релігія, потребує віри: „На віру ми сприймаємо не лише постулати класичної механіки чи геометрію Лобачевсько-Рімана, а й сам факт об’єктивного існування світу, що доказам не піддається”. Відомий вчений і богослов П’єр Тетяр де Шарден так і писав: „Після майже двохсотлітньої боротьби наука і релігія не змогли подолати одна одну. Навпаки, стало зрозуміло, що вони не можуть розвиватися нарізно. Віра і наука – дві фази єдиного процесу пізнання світу".